607/23708/21 Про повернення малолітньої дитини до Латвійської Республіки - 08.03.2023 Прийняття

У грудні 2021 року Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції України (м. Івано-Франківськ) в інтересах ОСОБА_1 звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про повернення малолітньої дитини до Латвійської Республіки.

Позовна заява мотивована тим, що з жовтня 2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. Після одруження сторони постійно проживали у Латвійській Республіці, де у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син - ОСОБА_4 . У подальшому батьки розлучилися (свідоцтво про розірвання шлюбу від 19 квітня 2021 року), однак перед розлученням уклали угоду подружжя від 17 березня 2021 року про спільне піклування над неповнолітньою дитиною, про право спілкування, про засоби на утримання дитини, про розподіл спільного майна.

Дитина від народження проживала у Латвійській Республіці, відвідувала місцевий приватний дошкільний освітній заклад, спостерігалася у сімейного лікаря. Згідно з умовами угоди подружжя від 17 березня 2021 року після розлучення дитина проживала з батьком та матір`ю почергово за графіком. Рішення про зміну місця проживання дитини, якщо воно знаходиться поза межами Латвійської Республіки, батьки повинні приймати спільно (пункт 2.3.1 угоди подружжя).

У липні 2021 року ОСОБА_2 повідомила позивача про те, що він не побачить сина, оскільки вона з дитиною тепер проживають в Україні.

Згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну ОСОБА_3 не надавав, а тому вважав, що відповідачка самостійно змінила місце проживання спільної малолітньої дитини з порушенням його батьківських прав.

01 вересня 2021 року до Міністерства юстиції України, як Центрального органу України з виконання Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька Конвенція

1980 року), через Центральний орган Латвійської Республіки, надійшла заява ОСОБА_1 про сприяння поверненню дитини до Латвійської Республіки. Південно-Західним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) було вжито заходи реагування щодо повернення дитини до постійного місця проживання. Із пояснень відповідачки встановлено, що від добровільного повернення дитини до постійного місця її проживання - Латвійської Республіки вона відмовилася.

Позивач зазначав, що вказані дії відповідачки порушують його права та права дитини, зокрема: право дитини на належне батьківське виховання; право позивача, як батька, особисто брати участь у вихованні дитини; право дитини та позивача на вільне, безперешкодне спілкування; право позивача на визначення місця проживання дитини.

Посилаючись на викладене, Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції України (м. Івано-Франківськ) в інтересах ОСОБА_1 просило суд:

- визнати незаконним вивезення та утримання ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- зобов`язати ОСОБА_2 повернути малолітню дитину - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, до постійного місця проживання - Латвійської Республіки протягом 10 днів з дати отримання повного тексту рішення;

- у разі невиконання ОСОБА_2 рішення суду відібрати дитину і передати батькові - ОСОБА_5 для забезпечення повернення дитини до місця постійного проживання - АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області

від 25 серпня 2022 року у задоволенні позову Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України

(м. Івано-Франківськ) в інтересах ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що дитина прижилася у новому середовищі, перебуває у психологічно благополучному психоемоційному стані, існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння психічної шкоди

або іншим шляхом створить для неї нетерпиму обстановку. Повернення

малолітньої дитини до її попереднього місця проживання - Латвійської Республіки, без матері, враховуючи малолітній вік дитини, не відповідатиме найкращим інтересам дитини, унеможливить її спілкування з матір`ю.

Згідно зі статтею 12 Гаазької Конвенції 1980 року суд відмовляє

у поверненні дитини, якщо з моменту утримання пройшло більше одного року і дитина прижилася у новому середовищі. Крім того, як встановлено судом, малолітній ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2,

є громадянином України.

Суд послався на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду та прецедентну практику Європейського суду з прав людини

(далі - ЄСПЛ).

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 14 листопада

2022 року апеляційну скаргу Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Івано-Франківськ) в інтересах ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 25 серпня 2022 року залишено без змін.

Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд також зазначив, що малолітній ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, уже прижився у своєму новому середовищі, в якому знаходиться більше одного року, відвідує дитячий садочок, перебуває на обліку у сімейного лікаря. Сім`я проживає у власному двоповерховому приватному будинку з усіма зручностями, дитина має свою власну кімнату,

а його мати працевлаштована та має стабільний дохід. Натомість, позивач проживає у мобільному тимчасовому будинку, площею 33 кв. м, який розташований вдалині від необхідної інфраструктури, а доказів створення ним належних умов для проживання дитини та її розвитку у Латвійській Республіці суду не надано. При поверненні дитини до Латвійської Республіки, враховуючи технічні характеристики житла позивача, спільне проживання при умові, що з дитиною приїде й її мати, у такому будиночку

є неможливим. Отже, існують реальні ризики того, що повернення дитини до Латвійської Республіки негативно вплине на її відносини з матір`ю, спричинить дитині психічну шкоду та не сприятиме забезпеченню якнайкращих інтересів малолітніх дітей. При цьому малолітній ОСОБА_4 є громадянином України. На час розгляду справи дитині виповнилось чотири роки, із яких більше року проживає в Україні, занадто прив`язаний до матері та її родини, а батька не пам`ятає, вільно розмовляє українською мовою, на якій спілкуються громадяни України, що є важливим для дитини цього віку, а латвійської мови він не знає.

Згідно з висновком органу опіки та піклування Скалатської міської ради Тернопільського району Тернопільської області від 10 серпня 2022 року

№ 14 повернення малолітнього ОСОБА_4 до Латвійської Республіки є недоцільним.

Вивозячи дитину без дозволу батька, ОСОБА_2 діяла в інтересах дитини, з меншою шкодою для малолітнього сина, ніж би дотримувалася умов угоди подружжя від 17 березня 2021 року, так як батько дитини, отримуючи державну допомогу, грошових коштів на утримання дитини не надавав, не турбувався про дитину, належних умов для проживання дитини не створював, тоді як вона на той час була безробітною, доглядала малолітнього сина, якому було лише два роки. До того ж умовами угоди подружжя від 17 березня 2021 року визначено основне місце проживання дитини разом з матір`ю.

Суд першої інстанції, правильно врахував сімейну ситуацію подружжя, ряд факторів емоційного, матеріального та медичного характеру, дослідив усі докази та надав розумну оцінку балансу інтересів сторін у світлі як найкращого врахування інтересів дитини.

Посилання позивача на порушення його прав як батька малолітньої дитини є безпідставними, оскільки рішення суду про повернення сина до держави її постійного проживання повинно забезпечувати не тільки права одного з батьків, а й відповідати найкращим інтересам дитини.

Апеляційний суд також послався на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду України та прецедентну практику ЄСПЛ.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Міністерство юстиції України в інтересах

ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали

з Підволочиського районного суду Тернопільської області.

У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової

палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2023 року справу

за позовом Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Івано-Франківськ) в інтересах ОСОБА_1

до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини

до Латвійської Республіки, за касаційною скаргою Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_1 на рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 25 серпня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 листопада 2022 року призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідачка самостійно змінила місце проживання малолітньої дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням прав батька дитини, так як згоди на зміну постійного місця проживання сина, який народився у Латвійській Республіці, батько дитини не надавав. Таким чином, відповідачка незаконно утримає дитину та території України. Зазначеному суди не надали належної правової оцінки.

Суди попередніх інстанцій не врахували, що процедуру повернення малолітньої дитини до країни постійного місця проживання розпочато до спливу одного року з моменту незаконного переміщення дитини, що згідно зі статтею 12 Гаазької Конвенції 1980 року є підставою для негайного повернення дитини. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладених у його постановах, які суди попередніх інстанцій не врахували. Суди безпідставно послалися на те, що існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт "b" статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року), оскільки обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Гаазька Конвенція 1980 року покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини. Натомість, надані відповідачкою докази не свідчать про існування вищевказаних серйозних ризиків для дитини, вони ґрунтуються на припущеннях, що згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України є неприпустимим.

Гаазька Конвенція 1980 року не ставить повернення дитини до країни постійного проживання у залежність від створення побутових умов проживання учасників справи, характеристик батьків дитини.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 - на касаційну скаргу Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_1, в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Представник ОСОБА_1, посилаючись на положення Гаазької Конвенції 1980 року, вказує на незаконність перетину кордону Латвійської Республіки малолітньою дитиною - ОСОБА_4 та на те, що спір про місце проживання дитини з одним із батьків має вирішуватися за законами вказаної

держави. Проте заявник не звертає увагу на той факт, що дитина є також і громадянином України і проживала як на території Латвійської Республіки, так і проживає на території України весь час і постійно по сьогоднішній день з матір`ю. Бажання батька повернути сина на територію Латвійської Республіки є нічим іншим як черговим засобом самоствердитись та принизити відповідачку.

Посилаючись на норми зазначеної Конвенції, заявник чомусь категорично заперечує ту обставину, що у період проживання відповідачки з сином на території Латвійської Республіки, він зробив усе можливе, щоб дитина не отримувала його батьківської турботи, голодувала, а його ставлення до сина було байдужим, що і вплинуло на емоційний стан малолітнього сина, який боявся залишатись із батьком. Права батьків щодо дитини є похідними

від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків. Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у позові, так як насамперед поставив добробут дитини, врахував її вік, індивідуальні психологічні властивості, рівень розумового розвитку, інші особливості

та інші обставини щодо участі батька у вихованні дитини. Причиною розлучення сторін стало вживання ОСОБА_7 спиртних напоїв, негативне відношення до відповідачки та її родини, як українців, оскільки він та його батьки - росіяни. Їх син більше року проживає в Україні, розмовляє українською мовою, латвійської мови не знає, ходить у садочок, має коло друзів, адаптувався до середовища, у якому перебуває на цей час.

Перевезення сина до Латвійської Республіки буде сильним стресом для дитини. Суди попередніх інстанцій врахували принцип найкращих інтересів дитини, який також закладений у Гаазькій Конвенції 1980 року. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, про що свідчать виключення, які закладені у вказаній Конвенції, зокрема, у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди. Задля найкращого задоволення інтересів дитини та за встановлених судами обставин того, що існують серйозні ризики шкоди психіці дитині при її поверненні, відмова у позові є виправданою. До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного у постанові від 13 квітня

2021 року у справі № 2-4237/12, провадження № 14-21звц21.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 жовтня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 ( ОСОБА_9 ) зареєстровано шлюб (копія свідоцтва про шлюб НОМЕР_2, виданого Зіемельським відділом реєстрації актів цивільного стану міста Риги

(т. 1, а. с .22-23).

ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_4 у м. Рига, Латвійської Республіки, батьками якого є ОСОБА_3 та ОСОБА_2, дитині присвоєно персональний код НОМЕР_3 (т. 1, а. с. 20-21).

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянином України (паспорт НОМЕР_1, орган, що видав, 2LVA, (т. 1, а. с. 61,62).

Деклароване місцем проживання ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, - АДРЕСА_4 (т. 1, а. с. 26-27).

Малолітній ОСОБА_4 з народження знаходився під наглядом практики сімейного лікаря ОСОБА_10 ( АДРЕСА_2 ). Згідно з випискою з медичної карти пацієнта ОСОБА_4 у відвідуванні лікаря приймають участь обоє батьків, останній візит 18 липня 2021 року -23 липня 2021 року, дитину привів батько (т. 1, а. с. 27-29).

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, відвідував приватний дошкільний освітній заклад "Грегуціс" у Сілакрогсі з 28 червня по 28 липня 2021 року (т. 1, а. с. 30-31).

17 березня 2021 року у м. Рига між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 було укладено угоду подружжя про спільне піклування над неповнолітньою дитиною, про право на спілкування, про засоби на утримання дитини, про розподіл спільного майна (т. 1, а. с. 40-47).

19 квітня 2021 року за спільною заявою ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 шлюб між ними розірвано (свідоцтво про розірвання шлюбу, реєстр № 4699 (т. 1, а. с. 24-25).

25 липня 2021 року та 30 липня 2021 року ОСОБА_2 повідомила ОСОБА_1 через застосунок "WhatsApp" про те, що дитину він більше не побачить, оскільки вони тепер проживають в Україні.

У серпні 2021 року ОСОБА_3 подав до Міністерства юстиції Латвійської Республіки заяву про повернення протиправно вивезеної чи утримуваної дитини згідно з Гаазькою Конвенцією 1980 року (т. 1, а. с. 8-18).

01 вересня 2021 року до Міністерства юстиції України, як Центрального органу з виконання на території України Гаазької Конвенції 1980 року, через Центральний орган Латвійської Республіки надійшла вказана заява

та розпочалася процедура, передбачена пунктом 12 Порядку виконання

на території України Гаазької Конвенції 1980 року, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952 (952-2006-п) , спрямована на отримання добровільної згоди відповідачки щодо повернення дитини. ОСОБА_2 добровільно повернути дитину відмовилася (т. 1, а. с. 49-51).

Заперечуючи проти задоволення позову, ОСОБА_2 надано наступні докази.

ОСОБА_2 (власник будинку згідно з договору дарування від 16 липня 2009 року) разом з ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстровані та проживають по АДРЕСА_3 . Сім`я проживає у цегляному двоповерховому будинку, загальною площею 226 кв. м, у власності відповідачки перебувають земельні ділянки: площею 0,0297 га для ведення особистого підсобного господарства та площею 0,1 га для будівництва

та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

У будинку зроблений сучасний ремонт, облаштована ванна кімната, кухня, вітальня, спальні та велика дитяча кімната, площею 30 км. м. Для дитини є ліжко, особиста шафа, комод з дитячими речами, стіл, крісло, килим, ящики з іграшками (т. 1, а. с. 66, 67, 77-82, 86-87, 89).

ОСОБА_2 офіційно працевлаштована на території України (контракт з комунальним підприємством "Ремшлях-Буд-Скалат" від 07 липня

2021 року) (т. 1, а. с. 58-59).

Розпорядженням Скалатського міського голови Тернопільського району Тернопільської області від 11 жовтня 2021 року № 132 ОСОБА_2 призначена керівником відділу соціального захисту населення міста

з посадовим окладом 6 900 грн та відповідними надбавками, а з 05 травня 2022 року переведена на посаду керівника економічного відділу

(т. 1, а. с. 288, 289, 292, 293).

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, зарахований

у Скалатський дошкільний навчальний заклад з 01 вересня 2021 року. ОСОБА_11 у групі орієнтується добре. Бере участь у ігровій

та навчально-виховній діяльності. Сприйняття у дитини, розвиток уваги

та пам`яті, мислення та мова відповідають віку дитини. У спілкуванні

з дорослими йде на контакт, реагує на зауваження. У спілкуванні

з однолітками добрий, діти підтримують з ним хороші відносини. Під

час ігор ОСОБА_12 проявляє позитивні емоції, радіє, прагне гратись. Під час навчально-виховного процесу дитина приймає посильну участь, проявляє інтерес до нового, невідомого. Дитина фізично добре розвинена, просторова орієнтація у нормі. Трудові доручення виконує охоче

(т. 1, а. с. 63, 64).

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, перебуває

на обліку у лікаря-педіатра неприбуткового комунального підприємства "Амбулаторія, групова практика Скалатської міської ради", що підтверджується декларацією № 0001-ЕТМ2-72А0 (т. 1, а. с.65).

ОСОБА_2 вказувала, що малолітній ОСОБА_4 виїхав із нею з Латвійської Республіки у віці до 3 (трьох) років і більше року проживає

в Україні. За цей період дитина з батьком не спілкувалася. Між колишнім подружжям склалися неприязні відносини, так як ОСОБА_3 зловживав алкоголем, ним нерідко застосовувалося фізичне, психологічне та економічне насилля відносно матері на очах сина.

У серпні 2020 року ОСОБА_2 зверталася за допомогою до різних організацій у Латвійській Республіці, оскільки на той час опинилася

у скрутному становищі: чоловік не допомагав фінансово, вона була безробітною, доглядала за дитиною (якій на той час було 2 роки), допомогу отримувала лише від брата, у якого вона разом з сином на той час проживала. Позивачка просила допомогу як жінці, яка постраждала від емоційного та фінансового насилля у сім`ї (т. 1, а. с. 264-272).

26 лютого 2021 року ОСОБА_2, проживаючи з дитиною у м. Рига Латвійської Республіки змушена була звернутися до Сирітського суду Риги щодо призначення їй державної допомоги, оскільки вказану допомогу отримував її чоловік - ОСОБА_3, з яким вона на той час півроку мешкала окремо, а саме на квартирі свого рідного брата, так як у тому місці, де проживала сім`я, антисоціальні умови, чоловік, отримуючи допомогу, коштів на продукти та на утримання дитини не надавав.

Відповідно до педагогічної характеристики дитини дошкільника, заповненої 08 квітня 2022 року Скалатським дошкільним навчальним закладом Тернопільського району Тернопільської області, ОСОБА_4, прибувши 01 вересня 2021 року до закладу, важко звикав до нових умов, погано йшов на контакт з однолітками, а особливо з дорослими, уникав спілкування з чужими людьми, але при зустрічі з мамою та бабусею ставав активним. При проведенні роботи практичного психолога та вихователів ОСОБА_4 звик до нових умов, приймає участь у ігровій та навчально-виховній діяльності, відвідує дитячий садок із задоволенням

(т. 1, а. с. 275).

20 червня 2022 року за місцем проживання ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, за участю вихователя та начальника служби

у справах дітей проведено бесіду з дитиною в присутності матері, про що складено відповідну довідку. Під час зустрічі дитина проявила знаки уваги вихователю, на питання, чи хоче він до садочку, ОСОБА_12 відповів "так", на питання " Хочеш поїхати до батька?", хлопчик відвернувся та сховався з

а спиною матері. Під час гри дитина розповідала про подарунки, поїздки з матір`ю та дідусем; згадки про батька не було жодного разу. На питання про батька дитина замикалася, не хотіла спілкуватися.

Відповідно до психолого-педагогічної характеристики на

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, психофізичний розвиток дитини відповідає віковій нормі. Мати приділяє максимум уваги вихованню сина. Символом авторитетної фігури у хлопчика виступає дідусь, якого він сприймає як джерело тепла й сили. Оскільки хлопчик відмовився спілкуватися про свого батька ставлення дитини до ОСОБА_1 не встановлене (т. 1, а. с. 294).

Згідно з висновком органу опіки та піклування Скалатської міської ради Тернопільського району Тернопільської області щодо повернення малолітнього ОСОБА_4 до Латвійської Республіки від 10 серпня 2022 року № 14, затвердженого рішенням Скалатської міської ради Тернопільського району Тернопільської області від 10 серпня 2022 року

№ 127, службою проведено обстеження матеріально-побутових умов проживання ОСОБА_4 та його матері - ОСОБА_2, досліджено всі обставини та зроблено висновок про недоцільність повернення малолітнього ОСОБА_4 до Латвійської Республіки (т.1, а. с. 299-301).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Спірні правовідносини виникли у зв`язку з пред`явленням батьком малолітньої дитини вимоги про її повернення до Латвійської Республіки згідно з правилами Гаазької конвенції 1980 року.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані положеннями Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей" (3303-15) .

Гаазька конвенція 1980 року захищає дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування на території іншої держави та спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання.

Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької конвенції 1980 року переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо:

a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та

b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом частини другої статті 3 Гаазької конвенції 1980 року права піклування, про які йдеться у пункті "а", можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Отже, виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини потрібно встановити:

по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт "а" частини першої статті 3 цієї Конвенції);

по-друге, що переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції);

по-третє, що заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділеним правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулася зміна місця проживання дитини.

Згідно з частиною першою статті 12 Гаазької конвенції 1980 року визначено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

У частині другій статті 12, частинах першій, другій статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції 1980 року визначений вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Обов`язок доведення існування підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).

За змістом частини другої статті 12 Гаазької конвенції 1980 року судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

На доведення того, що дитина прижилася у своєму новому середовищі, можуть наводитися такі факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, різноманітні гуртки; за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв`язки; відбулася зміна мови спілкування та інші факти, які підтверджують, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо.

У поверненні дитини відповідно до положень статті 12 Гаазької конвенції 1980 року може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави (тобто в якій дитина фактично перебуває) в галузі захисту прав людини й основних свобод, про що йдеться у статті 20 цієї Конвенції.

Статтею 13 Гаазької конвенції 1980 року передбачено, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла відповідного віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

У статті 50 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (далі - Гаазька конвенція 1996 року), до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 14 вересня 2006 року № 136-V "Про приєднання України до Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей" (136-16) , зазначено, що ця Конвенція не впливає на застосування Гаазької конвенції 1980 року у відносинах між сторонами обох Конвенцій. Однак ніщо не перешкоджає застосуванню положень цієї Конвенції для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася, чи для надання права на спілкування.

Отже, наведене правило передбачає можливість паралельного застосування обох Гаазьких конвенцій для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася.

Гаазька конвенція 1996 року не замінює і не вносить змін у механізм, встановлений Гаазькою конвенцією 1980 року для дій у ситуаціях міжнародного викрадення дітей. Навпаки, Гаазька конвенція 1996 року доповнює та посилює Гаазьку конвенцію 1980 року стосовно деяких аспектів. Це означає, що низка її положень можуть бути використані як доповнення до Гаазької конвенції 1980 року, коли остання застосовується до конкретної справи.

Правила стосовно юрисдикції, які містяться у главі ІІ Гаазької конвенції 1996 року, створюють загальний підхід до юрисдикції, що забезпечує визначеність для сторін і може таким чином сприяти запобіганню спроб пошуку "зручного" суду через міжнародне викрадення дітей.

Гаазька конвенція 1980 року продовжує застосовуватися до відносин між договірними державами Гаазької конвенції 1996 року, які є також учасниками Гаазької конвенції 1980 року.

Гаазька конвенція 1996 року доповнює і посилює Гаазьку конвенцію 1980 року, встановлюючи чіткі межі для здійснення юрисдикції, у тому числі у виключних випадках, коли у поверненні дитини відмолено або повернення не запитано. Гаазька конвенція 1996 року укріплює Гаазьку конвенцію 1980 року, підкреслюючи первинну роль органів влади Договірної держави постійного місця проживання дитини у прийняття рішень про заходи, які можуть бути необхідні для довгострокового захисту дитини.

Такий підхід у розумінні співвідношення цих Конвенцій підтримується положеннями "м`якого права" (пункти 13.1, 13.2, 13.5, 13.6 Практичного посібника застосування Гаазької конвенції 1996 року Постійного бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права, 2014 рік), а також офіційним тлумаченням, наданим Постійним бюро Гаазької конференції.

За правилами Гаазької конвенції 1996 року у випадку викрадення держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 Гаазької конвенції 1996 року встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування. Правила статті 6 Гаазької конвенції 1996 року застосовуються у випадках, коли неможливо встановити постійне місце проживання дитини.

Визначення, яке із правил підвідомчості спору підлягає застосуванню, залежить від встановлених фактичних обставин, зокрема, місця постійного проживання дитини, його зміни чи ненабуття такого місця дитиною.

Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини. З урахуванням статті 7 зазначеної Конвенції у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи держави нового звичайного місця проживання.

Стаття 5 Гаазької конвенції 1996 року містить загальне правило стосовно юрисдикції, яке полягає в тому, що заходи захисту дітей мають бути вжиті судовими або адміністративними органами держави місця постійного проживання дитини.

Поняття "місце постійного проживання" не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд,

у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.

Враховуючи вказані норми міжнародного і цивільного права, а також те, що на момент пред`явлення позову, малолітній ОСОБА_4 проживає на території України разом із матір`ю, що свідчить про те, що Україна

є звичайним місцем його проживання в розумінні частини першої статті 5 Гаазької конвенції 1996 року, спір між сторонами підлягає під юрисдикцію суддів України.

Встановлено, що процедура щодо повернення незаконно утримуваної малолітньої дитини розпочата в адміністративному органі, а саме Міністерстві юстиції України, у вересні 2021 року.

При вирішенні цієї категорії справ необхідно керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини, перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові

від 18 червня 2014 року у справі № 6-58цс14.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (789-12) (далі - Конвенція про права дитини 1989 року), держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини 1989 року визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Частиною першою статті 9 Конвенції про права дитини 1989 року передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно

до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонічний фізичний, розумовий, духовний, моральний

і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція 1950 року).

Відповідно до статті 8 цієї Конвенції 1950 року кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,

за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом

і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоровая чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) у справі "М.С. проти України" ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції 1950 року, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) "Хант проти України" зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

При цьому, при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини.

Стосовно питання про співвідношення між Конвенцією про права дитини 1989 року Гаазькою Конвенцією 1980 року ЄСПЛ уже зазначав, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов`язання, які накладаються статтею 8 на Договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції 1980 року (справа "Ignaccolo-Zenide", § 95; "Iglesias Gil та A.U.I. проти Іспанії", № 56673/00, § 51; та "Maumousseau та Washington", § 60) і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (справи "Maire",

§ 72; "Maumousseau та Washington", і "Neulinger та Shuruk", § 132), а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних

у відносинах між Договірними державами (справа "Demir та Baykara проти Туреччини", № 34503/97, § 67).

Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема, Конвенції про права дитини 1989 року та Гаазької Конвенції 1980 року, беручи до уваги їх мету і наслідки для захисту прав дітей та батьків.

Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у таких питаннях, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами, що стоять на кону: інтереси дитини, батьків та громадського порядку (справа "Maumousseau та Washington", § 62), беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу і що цілі попередження та негайного повернення відповідають певній концепції "найкращих інтересів дитини". Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції 1980 року. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій Конвенції виключення, зокрема, у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.

Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судом на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року у зв`язку із встановленням ЄСПЛ у рішенні у справі "Сатановська та Роджерс проти України" (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції 1950 року при вирішенні судом справи.

У рішенні ЄСПЛ від 26 листопада2013 року (заява № 27853/09) у справі

"Х проти Латвії", зазначено, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції 1980 року може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції 1950 року (справа "Neulinger та Shuruk",

Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що спірні правовідносини необхідно вирішувати виходячи із найкращих інтересів малолітньої дитини.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судами встановлено, що 26 лютого 2021 року ОСОБА_2, проживаючи з дитиною у м. Рига Латвійської Республіки, зверталася до Сирітського суду Риги з приводу призначення їй державної допомоги, оскільки вказану допомогу отримував її чоловік - ОСОБА_3, з яким вона на той час півроку мешкала окремо, а саме на квартирі свого рідного брата, так як

у тому місці, де проживала її сім`я, антисоціальні умови, чоловік отримуючи допомогу, грошей на продукти та на утримання дитини не надавав.

У серпні 2020 року ОСОБА_2 зверталася до різних організацій Латвійської Республіки за допомогою, оскільки на той час опинилася в скрутній ситуації: чоловік не допомагав фінансово, вона була безробітною, доглядала за дитиною (якій на той час було два роки), допомогу отримувала лише від брата, у якого вона разом з сином проживала. Також позивачка просила допомогу як жінці, яка постраждала від емоційного та фінансового насилля в сім`ї (т. 1, а. с. 264-272).

(т. 1, а. с. 275).

20 червня 2022 року за місцем проживання ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, за участю вихователя та начальника служби

Відповідно до психолого-педагогічної характеристики на

З огляду на викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі,

від яких залежить правильне вирішення спору, виходячи із найкращих інтересів дитини, дійшли правильного висновку про те, що малолітній ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, уже прижився

у своєму новому середовищі, в якому знаходиться більше одного року, відвідує дитячий садочок, перебуває на обліку у сімейного лікаря.

Сім`я проживає у власному двоповерховому приватному будинку

з усіма зручностями, дитина має свою власну кімнату, а його мати працевлаштована та має стабільний дохід. Натомість, позивач проживає

у мобільному тимчасовому будинку, площею 33 кв. м, який розташований вдалині від необхідної інфраструктури. Доказів створення позивачем належних умов для проживання дитини та її розвитку у Латвійській Республіці суду не надано. Отже, при поверненні дитини до Латвійської Республіки, враховуючи технічні характеристики житла позивача, спільне проживання при умові, що з дитиною приїде й її мати, у такому будиночку є неможливим.

Крім того, судами вірно враховано тісний емоційний та психологічний зв`язок, який існує між матір`ю та сином. Можлива розлука сина, якому чотири роки, із матір`ю і зміна місця проживання з України до Латвійської Республіки, де він не знає нікого із родини батька, не володіє латвійською мовою, оскільки розуміє лише українську мову, яку чує від матері і сімейного середовища, від вихователів дошкільного закладу та своїх друзів, з якими спілкується під час гри, буде для нього стресовою, фруструючою ситуацією, яка призведе до порушення розвитку мовлення та негативно вплине на його як психологічний так і на фізичний розвиток.

При цьому у своєму віці ОСОБА_12 має коло значущих для нього людей, це люди, які становлять його сімейне оточення, у процесі взаємодії з якими відбувається процес соціальної та тендерної ідентичності: мати та її родина: бабуся та дідусь, до яких він емоційно прив`язаний і з якими постійно взаємодіє. Так само до кола таких людей можна віднести вихователів дошкільного закладу та його друзів, з якими грається та спілкується як

у садочку, так і на дитячому ігровому майданчику.

Отже, існують реальні ризики того, що повернення дитини до Латвійської Республіки негативно вплине на дитину, спричинить їй психічну шкоду та не сприятиме забезпеченню якнайкращих її інтересів. При цьому малолітній ОСОБА_4 є громадянином України. На час розгляду справи дитині виповнилось чотири роки, із яких більше року проживає в Україні, занадто прив`язаний до матері та її родини, а батька не пам`ятає, вільно розмовляє українською мовою, на якій спілкуються громадяни України. Латвійської мови він не знає.

Суди вірно вказали, що, вивозячи дитину без дозволу батька,

ОСОБА_2 діяла в інтересах дитини, з меншою шкодою для малолітнього сина, ніж би дотримувалася умов угоди подружжя

від 17 березня 2021 року, так як батько дитини, отримуючи державну допомогу, грошових коштів на утримання дитини не надавав, не турбувався про дитину, належних умов для проживання дитини не створював, тоді як вона на той час була безробітною, доглядала малолітнього сина, якому було лише два роки. До того ж умовами угоди подружжя від 17 березня 2021 року визначено основне місце проживання дитини разом з матір`ю.

Отже, суди правильно врахували сімейну ситуацію подружжя, ряд факторів емоційного, матеріального та медичного характеру, дослідили всі докази та надали розумну оцінку балансу інтересів сторін у світлі як найкращого врахування інтересів дитини.

Доводи Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_1 про те, що процедуру повернення малолітньої дитини до країни постійного місця проживання розпочато до спливу одного року Верховний Суд приймає до уваги. Проте за змістом статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року ("навіть у тих випадках") суд повинен враховувати, чи прижилася дитина у своєму новому середовищі, як у випадку, коли процедуру повернення дитини до країни постійного місця проживання розпочато до спливу одного року, так і коли процедуру повернення дитини до країни постійного місця проживання розпочато після спливу одного року.

Суди попередніх інстанцій дослідивши надані сторонами докази, дали

їм належну правову оцінку відповідно до вимог статті 89 ЦПК України

та дійшли правильного висновку про те, що малолітня дитина сторін

у справі - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться більше одного року а тому повернення дитини загрожує заподіяння їй психічної шкоди й створить для неї нетерпиму обстановку (пункт b статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року). Отже, відповідачка надала достатні й належні докази, які судами оцінено у сукупності та взаємозв`язку із іншими доказами, на спростування позову, що є її процесуальним обов`язком (стаття 13 Гаазької Конвенції 1980 року)

Посилання позивача на порушення його прав як батька малолітньої дитини не є підставою для скасування судових рішень, оскільки рішення суду

у справі про повернення сина до держави її постійного проживання повинно забезпечувати не тільки права одного з батьків, а й відповідати найкращим інтересам дитини. При цьому відсутні будь-які перешкоди участі позивача

у житті сина та відвідування його за місцем проживання дитини.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами відповідних

висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах є безпідставними, так як у справі, яка переглядається інші фактичні обставини, а саме те, що дитина проживає в Україні разом з матір`ю більше одного року і повернення її до Латвійської Республіки, враховуючи її вік, емоційний стан, рівень розумового розвитку на цей час є недоцільним, так як завдасть дитині психічної шкоди.

Інші доводи касаційної скарги висновки судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.