520/14034/16-ц Про виселення мешканців із нежитлових споруд - 16.12.2020 Прийняття

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_4, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 вересня 2018 року в складі судді: Луняченка В. О., та постанову Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року в складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Калараш А. А.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про виселення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що згідно рішення Київського районного суду м. Одеси від 02 липня 2009 року у справі № 2-2266/09, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 22 вересня 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року, задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 та зобов`язано ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою при будинку АДРЕСА_1 шляхом звільнення ділянки площею 102 кв. м і знесення самовільних споруд: 1-5 площею 10,9 кв. м; 1-4 площею 26,0 кв. м; 1-6 площею 7.0 кв. м; 1-7 площею 10 кв. м; 1-8 площею 7,8 кв. м; 1-9 площею 5,8 кв. м.

Проте виконати це рішення неможливо у зв`язку із незаконним проживанням у зазначених спорудах ОСОБА_2, ОСОБА_3 та неповнолітнього сина ОСОБА_3 - ОСОБА_4 .

ОСОБА_1 просив:

виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом з неповнолітньою дитиною - ОСОБА_4 з приміщень 1-5, площею 10,9 кв. м, 1-4 площею 26,0 кв. м, 1-6 площею 7,0 кв. м, 1-7 площею 10 кв. м, 1-8 площею 7,8 кв. м, 1-9 площею 5,8 кв. м, розташованих на земельній ділянці площею 102 кв. м за адресою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 20 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року, задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 .

Виселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом з неповнолітньою дитиною - ОСОБА_4 з приміщень 1-5, площею 10,9 кв. м, 1-4 площею 26,0 кв. м, 1-6 площею 7,0 кв. м, 1-7 площею 10 кв. м, 1-8 площею 7,8 кв. м, 1-9 площею 5,8 кв. м, розташованих на земельній ділянці АДРЕСА_1 .

Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що:

приміщення 1-5 площею 10,9 кв. м; 1-4 площею 26,0 кв. м, 1-6 площею 7,0 кв. м, 1-7 площею 10 кв. м, 1-8 площею 7,8 кв. м; 1-9 площею 5,8 кв. м розташовані на земельній ділянці при будинку АДРЕСА_1, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_1, є самочинно збудованими ОСОБА_2 і підлягаючими знесення за її рахунок;

фактичне користування зазначеними приміщеннями визнається відповідачами, а тому згідно частини першої статті 82 ЦПК України ця обставина не підлягає доказуванню;

користування цими приміщеннями сторонніми особами без згоди ОСОБА_1 є незаконним та таким, що порушує права останнього на користування земельною ділянкою, виділеною у користування ОСОБА_1 як власника Ѕ частини житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 ;

житло, право проживання в якому мають ОСОБА_3 та її неповнолітній син ОСОБА_4, як члени сім`ї ОСОБА_2, це 81/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1, де безпосередньо мешкає сама ОСОБА_2, а не самовільно збудовані приміщення, які розташовані на частині земельної ділянки, виділеної у користування ОСОБА_1, та які підлягають знесенню за рахунок ОСОБА_2 на підставі рішення суду, яке набрало законної сили;

судовим рішенням, яке вступило в закону силу, визначено порядок користування земельної ділянки при домоволодінні АДРЕСА_1 між співвласниками даного домоволодіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

на частині земельної ділянки, яка виділена у користування ОСОБА_1, ОСОБА_2 самочинно зведено приміщення 1-5, площею 10,9 кв. м, 1-4 площею 26,0 кв. м, 1-6 площею 7,0 кв. м, 1-7 площею 10 кв. м, 1-8 площею 7,8 кв. м, 1-9 площею 5,8 кв. м;

судовим рішенням, яке вступило в законну силу, зобов`язано ОСОБА_2 усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні земельною ділянкою при будинку АДРЕСА_1, шляхом звільнення ділянки площею 102 кв. м і знесення самовільних споруд: 1-5 площею 10,9 кв. м; 1-4 площею 26,0 кв. м, 1-6 площею 7,0 кв. м, 1-7 площею 10 кв. м, 1-8 площею 7,8 кв. м; 1-9 площею 5,8 кв. м;

судовим рішенням, яке вступило в законну силу визнано неправомірними і скасовано рішення виконкому Одеської міської ради № 1476 від 11 грудня 2008 року "Про прийняття в експлуатацію прибудов літ. "аі, аЗ" до жилого будинку літ. "А", жилого будинку літ. "ЖЖ1ж" та гаража літ. "Г", що належить ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_1" і розпорядження Київської районної адміністрації № 108 від 19 лютого 2009 року "Про затвердження розрахунку ідеальних часток в домоволодінні АДРЕСА_1";

під час примусового виконання судового рішення про знесення самочинних будівель, які розташовані в межах частини земельної ділянки, виділеній у користування ОСОБА_1, у цих будівлях проживають ОСОБА_3 разом з неповнолітньою дитиною - ОСОБА_4, і ця обставина перешкоджає примусовому виконанню судового рішення про знесення самочинних будівель. Тому суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 та виселив відповідачів з приміщень розташованих на земельній ділянці АДРЕСА_1 ;

відповідно до вимог статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. У відповідачів наявне інше житло, а саме 81/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1, які використовуються ОСОБА_2 та в якому мають право на проживання члени її сім`ї;

доводи апеляційної скарги про те, що суд, виселяючи відповідачів з самочинно зведених приміщень 1-5, площею 10,9 кв. м, 1-4 площею 26,0 кв. м, 1-6 площею 7,0 кв. м, 1-7 площею 10 кв. м, 1-8 площею 7,8 кв. м, 1-9 площею 5,8 кв. м та зазначивши у рішенні точну адресу земельної ділянки - АДРЕСА_1, вийшов за межі заявлених позовних вимог, колегія суддів відхилила, оскільки згідно змісту позовної заяви ОСОБА_1 встановлено яка саме земельна ділянка виділена йому у користування, де саме знаходяться самочинно збудовані приміщення, що підлягають знесенню і якими користуються відповідачі, перешкоджаючи таким чином виконанню судового рішення, яке вступило в законну силу;

доводи апеляційної скарги про те, що на момент реєстрації у відповідачів було в наявності свідоцтво про право власності на житлові приміщення, з яких вони виселені оскарженим судовим рішенням, колегія суддів відхилила, оскільки підстави, згідно з якими вказані приміщення були прийняті в експлуатацію, скасовані судовим рішенням, яке вступило в законну силу;

колегія суддів зазначила, що рішенням суду першої інстанції про виселення відповідачів дійсно допущено втручання у їх житлові права, проте вказане втручання переслідувало законну мету, відбулося на підставі закону і з урахуванням всіх встановлених у справі обставин при вжитті судом заходів у вигляді виселення було дотримано і не перевищено баланс інтересів сторін у демократичному суспільстві.

Аргументи учасників справи

У квітні 2019 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог повністю. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди вийшли за межі позовних вимог, оскільки позивач просив виселити відповідачів з приміщень, розташованих на земельній ділянці площею 102 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, тоді як суди зазначили про виселення відповідачів з приміщень, розташованих на земельній ділянці АДРЕСА_1 . Позивач позовні вимоги не уточняв;

суди виселили неповнолітнього ОСОБА_4, який не залучений до участі у справі відповідачем і позивач позовні вимоги не уточняв;

держава забезпечує права дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем;

ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 мають право користування житловим приміщенням, та ніхто їх не позбавив цього права. На момент реєстраціївідповідачів у спірних приміщеннях були законні підстави для цього.

Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (460-20) , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що на підставі договору дарування від 18 липня 2001 року ОСОБА_1 є власником 1/2 частини житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1, який складається в цілому з одного кам`яного житлового будинку під літерою "А", загальною житловою площею 48,1 кв. м, та надвірних споруд "Б" - сарай з льохом, "Г" - гараж, "Е" - сарай, № 1,4-10 - огородження, 1 - мостіння, розташованих на земельній ділянці площею 468 кв. м. Договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі за № 8354, зареєстрований в КП "ОМБТІ та РОН" кн. 12 доп-стр 85-р 18998 від 17 серпня 2001 року.

Відповідно до свідоцтва, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради від 19 березня 2009 року, 81/100 частина об`єкту, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, належить ОСОБА_2, на праві спільної часткової власності. 81/100 частина об`єкту складається з: в житловому будинку літ. "А": 2-1- веранда, площею 10,0 кв. м; 2-2-коридор, площею 4,1 кв. м; 2-3-кухня, площею 7,8 кв. м; 2-4-санвузол, площею 9,1 кв. м; 2-5 - житлова, площею 11,2 кв. м; 2-6 - житлова, площею 9,0 кв. м; загальною площею 51,2 кв. м, житловою площею 20,2 кв. м; в житловому будинку літ. "Ж": 1-1 - кухня, площею 5,6 кв. м; 1-2 - санвузол площею 5,6 кв. м; 1-3 - житлова площа 9,9 кв. м; 1-4-житлова площею 26,0 кв. м; 1-5 - житлова площею 10,9 кв. м; 1-6-кухня площею 7,0 кв. м; 1-7 - веранда площею 10,0 кв. м; 1-8 - житлова площею 7,8 кв. м; 1-9 - житлова площею 5,8 кв. м; загальною площею 88,6 кв. м, житловою площею 60,4 кв. м; льоху літ. "З", відображених у технічному паспорті від 23 січня 2009 року. Свідоцтво видане на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 11 грудня 2008 року № 1476, розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 19 лютого 2009 року № 108; замість свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 23 листопада 2001 року, посвідченого Сегенюк С. Б., державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори у реєстрі за № 3-4614, зареєстрованого ОМБТІ та РОН від 10 червня 2002 року в реєстрову книгу за № кн. 12 доп. стор. 85 реєстр. № 18998.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 серпня 2005 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2005 року, задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і визначено порядок користування земельною ділянкою при будинку АДРЕСА_1 між власниками по 1/2 частки кожному. Межі розподілу між ділянками співвласників встановлені наступним шляхом: від вул. 6-та лінія на відстані 7,80 м від лівої бокової межі по кам`яному розподілювальному паркану довжиною 0,45 м; поворот наліво по стіні житлового будинку загальною довжиною 0,65 м; поворот направо по стіні житлового будинку загальною довжиною 8,45 м; поворот направо по осях розділових перегородок, що відокремлюють частини житлового будинку співвласників до перетину з протилежної зовнішньої стіни житлового будинку; поворот наліво по стіні житлового будинку довжиною 5,15 м; поворот наліво по стіні житлового будинку довжиною 0,45 м; поворот направо за існуючим розподілювальним парканом довжиною 2,0 м.; поворот наліво довжиною 3,0 м; поворот направо по похилій лінії довжиною 4,3 м до зовнішньої грані стіни пом. 1-8 в літ. "Ж"; поворот наліво довжиною 11,8 м. до перетину з лівої бокової межі ділянки на відстані 6,35 м. від задньої межі. Зобов`язано співвласників забезпечити доступ на період ремонтних робіт: для співвласника ОСОБА_1 до зовнішньої стіни прим. 1-3,1-4, 1-5, 1-7. Для співвласника ОСОБА_2 до зовнішньої стіни прим. 2-6.

Ухвалою колегії суддів з касаційного розгляду справ судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області від 18 грудня 2007 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 01 серпня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2005 року залишено без змін.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 02 липня 2009 року частково задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 та зобов`язано ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою при будинку АДРЕСА_1, шляхом звільнення ділянки площею 102 кв. м і знесення самовільних споруд: 1-5 площею 10,9 кв. м; 1-4 площею 26,0 кв. м, 1-6 площею 7,0 кв. м, 1-7 площею 10 кв. м, 1-8 площею 7,8 кв. м; 1-9 площею 5,8 кв. м. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 . Компенсацію моральної шкоди в розмірі 10 000 грн, в іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2010 року задоволено позов ОСОБА_1, визнано неправомірними і скасовано рішення виконкому Одеської міської ради № 1476 від 11 грудня 2008 року "Про прийняття в експлуатацію прибудов літ. "аі, аЗ" до жилого будинку літ. "А", жилого будинку літ. "ЖЖ1ж" та гаража літ. "Г", що належить ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_1" і розпорядження Київської районної адміністрації № 108 від 19 лютого 2009 року "Про затвердження розрахунку ідеальних часток в домоволодінні АДРЕСА_1 ".

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2011 року апеляційні скарги Київської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_2 залишені без задоволення. Постанову Київського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2010 року залишено без змін. 04 липня 2013 року ухвалою Вищого адміністративного суду України касаційні скарги ОСОБА_2 та Київської районної адміністрації Одеської міської ради відхилені. Постанова Київського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2010 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2011 року залишені без змін.

Зазначені обставини встановлені рішенням Київського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2013 року у справі №2-5549/11, яким було задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, за участю третіх осіб: Одеської міської ради, Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання недійсним свідоцтво про право власності на 81/100 частин домоволодіння, розташованого в АДРЕСА_1, виданого 19 березня 2009 року виконавчим комітетом Одеської міської ради на ім`я ОСОБА_2 .. Зазначене рішення залишено без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 05 лютого 2014 року;

Під час виконання заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 02 липня 2009 року з`ясовано, що у приміщеннях 1-5 площею 10,9 кв. м; 1-4 площею 26,0 кв. м, 1-6 площею 7,0 кв. м, 1-7 площею 10 кв .м, 1-8 площею 7,8 кв. м; 1-9 площею 5,8 кв. м., які є самовільними та підлягали знесенню, мешкають зі згоди ОСОБА_2, ОСОБА_3 та її неповнолітній син ОСОБА_4 .

Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) вказано, що "преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акту".

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:

"статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) . Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору".

Суди встановили, що у відповідачів наявне інше житло, а саме 81/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1, які використовуються ОСОБА_2 та в якому мають право на проживання ї члени її сім`ї. Виселенням відповідачів дійсно допущено втручання у їх житлові права, проте вказане втручання переслідувало законну мету, відбулося на підставі закону і з урахуванням всіх встановлених у справі обставин при вжитті судом заходів у вигляді виселення було дотримано і не перевищено баланс інтересів сторін у демократичному суспільстві.

За таких обставин, обставин суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 разом з неповнолітньою дитиною - ОСОБА_4 .

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що суди виселили неповнолітнього ОСОБА_4, який не залучений до участі у справі відповідачем і позивач позовні вимоги не уточняв, оскільки аналіз матеріалів справи свідчить, що в позові ОСОБА_1 просив виселити ОСОБА_6 з неповнолітньою дитиною ОСОБА_4 (а. с. 1 - 3).

У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частині перша статті 4 ЦПК України).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

У справі, що переглядається, інший відповідач ( ОСОБА_2 ) не скористалася своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка відповідача свідчить про повну згоду з оскарженими судовими рішеннями в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_2 .

Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_6 не навела переконливих доводів, яким чином оскаржені рішення в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_2, порушують її права та інтереси, за умови, що ОСОБА_2 не оскаржила судові рішення, тобто погодилися з цими судовими рішеннями.

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення без змін.