523/1374/18 Про стягнення аліментів на дружину та неповнолітню дитину - 18.12.2020 Прийняття

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Роздільнянський міжрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області, про звільнення від сплати заборгованості за аліментами, посилаючись на те, що з 14 жовтня 2012 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, під час якого ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилася донька ОСОБА_3 . Заочним рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 26 серпня 2015 року у справі № 523/8154/15-ц було задоволено позов ОСОБА_2 до нього про стягнення аліментів на дружину та неповнолітню дитину, стягнуто з нього на користь ОСОБА_2 аліменти на неповнолітню доньку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, у твердій грошовій сумі в розмірі 4 000 грн щомісяця, починаючи з 27 травня 2015 року і до досягнення ОСОБА_3 повноліття, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_3, також стягнуто аліменти на ОСОБА_2 у твердій грошовій сумі в розмірі 1 000 грн щомісяця, починаючи з 27 травня 2015 року і до досягнення ОСОБА_3 трьох років, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Виконавчий лист на виконання зазначеного рішення суду ОСОБА_2 отримала 10 вересня 2015 року, однак тільки 19 грудня 2017 року державним виконавцем було відкрито виконавче провадження і нараховано заборгованість за аліментами в сумі 124 645,15 грн. Вказана заборгованість виникла не з його вини, а внаслідок тривалого непред`явлення ОСОБА_2 без поважної причини виконавчого листа до виконання. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив звільнити його від сплати зазначеної заборгованості на підставі частини третьої статті 197 Сімейного кодексу України (далі - СК України).

26 лютого 2018 року ОСОБА_2 подала відзив на позовну заяву, в якому просила відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що ОСОБА_1 працює штурманом далекого плавання та має можливість своєчасно сплачувати аліменти, але ухиляється від виконання рішення суду. Позивач не надає їй будь-якої матеріальної чи іншої допомоги та свідомо збільшує заборгованість. Вона отримує щомісячну матеріальну допомогу лише від своєї матері, за рахунок якої виховує та доглядає за донькою ОСОБА_3 .

Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 30 березня 2018 року у складі судді Дяченко В. Г.позов задоволено. Звільнено ОСОБА_1 від сплати заборгованості за аліментами на дитину, яка нарахована на підставі виконавчого листа № 523/8154/15-ц, виданого 10 вересня 2015 року Суворовським районним судом міста Одеси, в розмірі 124 645,15 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 утримував дитину під час його спільного проживання з ОСОБА_2, не був обізнаний з рішенням суду та виконавчим листом про стягнення з нього аліментів, тому його вина в утворенні заборгованості за аліментами відсутня. Зазначені обставини мають істотне значення, що з огляду на частину другу статті 197 СК України є підставою для звільнення позивача від сплати заборгованості за аліментами. Крім того, відповідач не надала доказів поважності причин неподання виконавчого листа до виконання. Тому позовні вимоги підлягають задоволенню також на підставі частини третьої статті 197 СК України, яка була чинною до 05 жовтня 2016 року.

Постановою Одеського апеляційного суду від 06 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 30 березня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що місцевий суд помилково застосував до спірних правовідносин частину третю статті 197 СК України, яка втратила чинність на час подання позову. Обґрунтовуючи позовні вимоги про звільнення від сплати заборгованості за аліментами, ОСОБА_1 посилався на те, що він проживав разом з відповідачем та донькою однією сім`єю, купував продукти харчування, одяг та інші речі, здійснював ремонт у квартирі, сплачував комунальні послуги, збирав доньку до школи, однак не надав доказів на підтвердження вказаних обставин та доказів надання матеріальної допомоги на утримання дитини у розмірі, визначеному рішенням суду.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

04 квітня 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 06 березня 2019 року та залишити в силі рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 30 березня 2018 року.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи, не дослідив у повному обсязі доказів і не звернув уваги на те, що ОСОБА_2 отримала виконавчий лист 10 вересня 2015 року, однак тривалий час без поважних причин не пред`являла його до виконання. Він дізнався про наявність рішення суду та виконавчого листа лише в січні 2019 року, коли отримав повідомлення державного виконавця. Тому заборгованість зі сплати аліментів виникла не з його вини. В матеріалах справи містяться письмові пояснення ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, які підтвердили, що у 2012-2018 роках він проживав з ОСОБА_2 однією сім`єю і матеріально забезпечував її та доньку. Тому висновок апеляційного суду про недоведеність позовних вимог є помилковим.

У травні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що заочне рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 26 серпня 2015 року у справі № 523/8154/15-ц набрало законної сили 08 вересня 2015 року і 10 вересня 2015 року вона отримала виконавчий лист, який ОСОБА_1 забрав та не повертав їй до 10 листопада 2017 року. При цьому 25 серпня 2017 року закінчився строк пред`явлення виконавчого листа до виконання. Ухвалою Суворовського районного суду міста Одеси від 26 грудня 2017 року у справі № 523/17210/17 її заяву про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання було задоволено. Заочне рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 26 серпня 2015 року у справі № 523/8154/15-ц та ухвала цього суду від 26 грудня 2017 року у справі № 523/17210/17 мають преюдиційне значення в цій справі. ОСОБА_1 їх не оскаржував. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, зазначивши про її законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Суворовського районного суду міста Одеси.

07 травня 2019 року справа № 523/1374/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) . Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Апеляційним судом встановлено, що заочним рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 26 серпня 2015 року у справі № 523/8154/15-ц було задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на дружину та неповнолітню дитину, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на неповнолітню доньку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, у твердій грошовій сумі в розмірі 4 000 грн щомісяця, починаючи з 27 травня 2015 року і до досягнення ОСОБА_3 повноліття, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_3, також стягнуто аліменти на ОСОБА_2 у твердій грошовій сумі в розмірі 1 000 грн щомісяця, починаючи з 27 травня 2015 року і до досягнення ОСОБА_3 трьох років, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

10 вересня 2015 року ОСОБА_2 отримала виконавчий лист на виконання зазначеного рішення суду, а 11 грудня 2017 року звернулася до органів виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження.

19 грудня 2017 року державним виконавцем Роздільнянського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження, проведено розрахунок і визначено заборгованість ОСОБА_1 за аліментами за період з 27 травня 2015 року по 31 січня 2018 року в розмірі 128 645,15 грн.

Згідно зі статтею 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до частини третьої статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Одним із основних прав дитини є право на утримання, яке кореспондується з конституційним обов`язком батьків утримувати дітей до їх повноліття.

Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.

Положеннями статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789 ХІІ(78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, визначено, що кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового та духовного розвитку. Сюди входить належне харчування, житло, одяг. Батьки несуть відповідальність за забезпечення належного життєвого рівня дитини. Держава має вживати необхідних заходів щодо надання допомоги батькам у здійсненні цього права.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку.

У 54 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі "Хант проти України" зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі "Олсон проти Швеції" (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Згідно з частиною другою статті 197 СК України за позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв`язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.

Частину третю статті 197 СК України, яка передбачала право суду звільнити платника аліментів від сплати заборгованості, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред`явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджено аліменти, виключено Законом України "Про виконавче провадження" №1404-VIII від 02 червня 2016 року (1404-19) , що набув чинності 05 жовтня 2016 року.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що він проживав разом з ОСОБА_2 та донькою однією сім`єю, купував продукти харчування, одяг та інші речі, здійснював ремонт у квартирі, сплачував комунальні послуги, збирав доньку до школи. У вересні 2017 року його шлюбні відносини з відповідачем було фактично припинено, з цього часу вони разом не проживають, спільного господарства не ведуть та він подав позов про розірвання шлюбу. Оскільки заборгованість за аліментами виникла не з його вини, а внаслідок тривалого непред`явлення ОСОБА_2 без поважної причини виконавчого листа до виконання, позивач просив звільнити його від сплати заборгованості на підставі частини третьої статті 197 СК України.

Апеляційним судом встановлено, що позивач не надав доказів на підтвердження вищевказаних обставин та доказів надання матеріальної допомоги на утримання дитини в розмірі, визначеному рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що частина третя статті 197 СК України, на яку посилався позивач, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки на час подання позову вказана правова норма втратила чинність. При цьому, встановивши, що позивач не надав доказів на підтвердження надання матеріальної допомоги на утримання дитини в розмірі, визначеному рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 26 серпня 2015 року у справі № 523/8154/15-ц, а також не довів необхідних умов для застосування частини другої статті 197 СК України (тяжкої хвороби або іншої обставини, що має істотне значення), апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 отримала виконавчий лист 10 вересня 2015 року, однак тривалий час без поважних причин не пред`являла його до виконання, а також те, що наявними в матеріалах справи письмовими поясненнями ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 підтверджено його спільне проживання з ОСОБА_2 і те, що він матеріально забезпечував дружину та доньку, не заслуговують на увагу, оскільки ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Згідно з частиною другою статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77- 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Судді:	В. А. Стрільчук

	В. М. Ігнатенко В. О. Кузнєцов