352/1201/17 Про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом та заповітом, визнання права власності на частину домоволодіння - 18.12.2020 Прийняття

У серпні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, який уточнили у процесі розгляду справи, до ОСОБА_3 про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом та заповітом, визнання права власності на частину домоволодіння, посилаючись на те, що згідно із свідоцтвом про право власності від 05 червня 1989 року житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 був віднесений до суспільної групи господарств - колгоспний двір, головою якого був ОСОБА_4 . Станом на 15 квітня 1991 року членами колгоспного двору, крім голови, також були ОСОБА_5 (дружина), ОСОБА_1 (невістка), ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (внуки), у зв`язку з чим вказане домоволодіння належало їм на праві спільної сумісної власності в рівних частках - по 1/5 кожному. ІНФОРМАЦІЯ_1 голова колгоспного двору помер. Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на 1/5 частину житлового будинку, яку в установленому законом порядку прийняла його дружина. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла. За життя вона склала заповіт, за яким заповіла все своє майно ОСОБА_3 . Отже, з урахуванням своєї частки (1/5) та часток, які належали спадкодавцю ОСОБА_5 (2/5), відповідач міг набути у власність лише 3/5 частини домоволодіння. Однак навесні 2017 року ОСОБА_3 повідомив, що він як єдиний власник спірного будинку вправі виселити їх з цього житла. Почувши вказану інформацію, вони вирішили звернутися за правовою допомогою. З довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06 червня 2017 року, отриманої на запит адвоката, їм стало відомо, що в порядку спадкування за законом за ОСОБА_5 було оформлено право власності на все домоволодіння, у зв`язку з чим відповідач як спадкоємець за заповітом отримав свідоцтво на право на спадщину, яка складалася із спірного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами в цілому. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили:

- визнати незаконним і скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом від 08 грудня 2004 року, видане державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_5, на домоволодіння АДРЕСА_1 ;

- визнати незаконним і скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 2017 року, видане приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н. М. на ім`я ОСОБА_3, на домоволодіння АДРЕСА_1 ;

- визнати за ними право власності по 1/5 частині вказаного домоволодіння.

Відповідач ОСОБА_3 позов не визнав і пояснив, що він успадкував спірне майно відповідно до вимог закону. Позивачам було відомо про те, що ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право на спадщину, яка складалася з домоволодіння в цілому, а тому вони пропустили позовну давність.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 17 вересня 2018 року позов задоволено частково. Визнано недійсним у частині 2/5 домоволодіння АДРЕСА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом від 08 грудня 2004 року, видане державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_5 . Визнано недійсним у частині 2/5 домоволодіння АДРЕСА_1 свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 2017 року, видане приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н. М. на ім`я ОСОБА_3 . Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/5 частині домоволодіння АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 в дохід державного бюджету судовий збір у розмірі 1 409,60 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірне домоволодіння відносилося до суспільної групи господарств - колгоспний двір; станом на день набрання чинності Законом України "Про власність" (697-12) (15 квітня 1991 року) в ньому були зареєстровані та проживали п`ятеро осіб, в тому числі позивачі. Оскільки майно колгоспного двору на праві сумісної власності належить його членам у рівних частках, то свідоцтво про право на спадщину за законом від 08 грудня 2004 року, видане на ім`я ОСОБА_5, та свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 2017 року, видане на ім`я ОСОБА_3, в частині 2/5 житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 підлягають визнанню недійсними. При цьому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не пропустили позовну давність, оскільки про порушення свого права вони дізналися лише у 2017 році, коли відповідач почав оформляти спадщину після смерті ОСОБА_5 . Позивачі не спадкували майно колишнього голови колгоспного двору ОСОБА_4, тому їм не було і не могло бути достовірно відомо про зміст отриманого ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Тисменицького районного суду від 17 вересня 2018 року в частині стягнення судового збору скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 336,20 грн сплаченого судового збору за подання позову. Стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави 1 952,40 грн недоплаченого судового збору за подання позову. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в дохід держави по 336,20 грн недоплаченого судового збору за подання позову. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Разом з тим суд першої інстанції неправильно здійснив розподіл судових витрат.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У лютому 2019 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 17 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити в повному обсязі.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що сам по собі факт проживання позивачів разом з ОСОБА_4 на час відкриття спадщини в одному житловому будинку є недостатнім для визнання їх такими, що прийняли спадщину, оскільки чинне на той час законодавство вимагало від спадкоємців фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном. Суди попередніх інстанцій безпідставно не застосували позовну давність до вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 грудня 2004 року. Позивачі мали об`єктивну можливість знати про обставини порушення їх спадкових прав.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року клопотання ОСОБА_3 про звільнення від сплати судового збору задоволено частково, відстрочено заявнику сплату судового збору в сумі 4 099,20 грн до ухвалення судового рішення за наслідками перегляду справи в касаційному порядку, відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Тисменицького районного суду Івано-Франківської області.

15 квітня 2019 року справа № 352/1201/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) . Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що згідно із свідоцтвом про право власності, виданим 05 червня 1989 року виконавчим комітетом Ганнусівської сільської Ради народних депутатів, житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 належав членам колгоспного двору, головою якого був ОСОБА_4 .

Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами права, що регулювали власність цього двору.

Відповідно до частини першої статті 120 Цивільного кодексуУкраїнської РСР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦК Української РСР), майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Згідно з частиною другою статті 123 ЦК Української РСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 6 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) , спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було набуте до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, які до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.

Довідкою виконавчого комітету Ганнусівської сільської ради Тисменицького району від 30 травня 2017 року № 614 та погосподарськими книгами за 1986-1995 роки підтверджується, що у вищевказаному домоволодінні, яке відносилося до колгоспного двору, були зареєстровані та проживали, в тому числі станом на 15 квітня 1991 року, п`ятеро осіб, а саме: ОСОБА_4, 1933 року народження, голова двору; ОСОБА_5, 1927 року народження, дружина; ОСОБА_1, 1955 року народження, невістка; ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, внук; ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, внук.

Правила статті 563 ЦК Української РСР про те, що спадщина на майно колгоспного двору відкривається лише після смерті останнього його члена, поширюється на випадки припинення колгоспного двору лише з цих підстав до 01 липня 1990 року. У разі смерті члена колгоспного двору після 30 червня 1990 року спадщина на відповідну частку майна колгоспного двору відкривається після смерті кожного з його колишніх членів.

Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) (далі - ЦК України (435-15) ) передбачено, що правила книги шостої ЦК України (435-15) про спадкове право застосовуються до спадщини, яка відкрилась після 01 січня 2004 року.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) , відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР (1540-06) , у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Отже, норми пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) , згідно з якими цей ЦК України (435-15) застосовується також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом, слід розуміти так, що правила книги шостої ЦК України може бути застосовано лише до спадщини, яка відкрилася після 01 липня 2003 року і не була прийнята ніким зі спадкоємців.

Відповідно до частин першої, другої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Згідно з частиною першою статті 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (частини перша, друга статті 548 ЦК Української РСР).

Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК Української РСРвизнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Згідно з частиною другою статті 553 ЦК Української РСР вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).

Судами також встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4, після смерті якого відкрилася спадщина на належне йому майно, а саме 1/5 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .

Єдиним спадкоємцем першої черги майна померлого ОСОБА_4, яка прийняла спадщину в установленому законом порядку (за пунктом 1 частини першої статті 549 ЦК Української РСР), була його дружина - ОСОБА_5

08 грудня 2004 року державний нотаріус Тисменицької районної державної нотаріальної контори видав ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом на спірне домоволодіння в цілому.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтями 1233- 1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Згідно з частиною першою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

12 січня 2005 року ОСОБА_5 заповіла все своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті і на що за законом вона буде мати право, своєму внукові ОСОБА_3 . Її заповіт посвідчений виконавчим комітетом Ганнусівкької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області та зареєстрований в реєстрі за № 3.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла.

Спадкоємцем майна померлої ОСОБА_5, який прийняв спадщину в установленому законом порядку, є ОСОБА_3

05 жовтня 2017 року приватний нотаріус Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н. М. видав ОСОБА_3 свідоцтво про права на спадщину за заповітом на спірне домоволодіння в цілому.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на те, що їм як колишнім членам колгоспного двору належить по 1/5 частці у житловому будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, право на які незаконного оформила ОСОБА_5, а в подальшому і відповідач.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 27 постанови від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) , відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої, третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 відносився до суспільної групи господарств - колгоспний двір, і будучи його членами, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не втратили своє право на частку в майні цього двору, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що оспорювані свідоцтва про право на спадщину підлягають визнанню частково недійсними, оскільки право спільної сумісної власності кожного з позивачів на 1/5 частку спірного домоволодіння було порушене.

При цьому суди правильно виходили з того, що визнання за позивачами права власності на спірні частки в домоволодінні призведе до поновлення їх порушених прав, а тому такі позовні вимоги є ефективним способами захисту, у зв`язку з чим також підлягають задоволенню.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 листопада 2020 року у справі № 720/2243/18 (провадження № 61-13778св20).

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що сам по собі факт проживання позивачів разом з ОСОБА_4 на час відкриття спадщини в одному житловому будинку без фактичного вступу ними в управління або володіння спадковим майном є недостатнім для визнання їх такими, що прийняли спадщину, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з цим позовом як співвласники частки у колгоспному дворі, а не як спадкоємці майна померлих ОСОБА_4 та/або ОСОБА_5 .

Посилання заявника на те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не застосували позовну давність до вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 грудня 2004 року, також є неспроможними.

Відповідно до частини першої статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2007 року у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Судами встановлено, що позивачі не були спадкоємцями майна померлого ОСОБА_4, а тому їм не було і не могло бути відомо про зміст отриманого ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину. Про порушення своїх прав ОСОБА_6 та ОСОБА_2 дізналися лише у 2017 році, коли відповідач почав оформляти спадщину після смерті ОСОБА_5 та у зв`язку з цим повідомив їм, що стане власником спірного домоволодіння в цілому.

Відповідачем не спростовано доводи позивачів про те, що про оспорюване свідоцтво про право на спадщину від 08 грудня 2004 року та його зміст вони дізнався лише у 2017 році.

Таким чином, суди попередніх інстанцій обґрунтовано не взяли до уваги посилання відповідача на пропуск позивачами позовної давності.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи не спростовують висновків судів і не впливають на правильність вирішення спору по суті, зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Згідно з частиною другою статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77- 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення судів першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону, ґрунтуються на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для їх скасування відсутні.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України (1618-15) судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Вищезгаданою хвалою Верховного Суду від 18 березня 2019 року було відстрочено заявникусплату судового збору в сумі 4 099,20 грн до ухвалення судового рішення в цій справі.

Оскільки Верховним Судом касаційну скаргу залишено без задоволення, то з ОСОБА_3 до спеціального фонду Державного бюджету України підлягає стягненню судовий збір у розмірі 4 099,20 грн.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 17 вересня 2018 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2019 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_3 до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір за подання касаційної скарги на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 17 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2019 року в розмірі 4 099 (чотири тисячі дев`яносто дев`ять) грн 20 коп. за такими реквізитами: отримувач коштів - УК у Печер. р?ні/ Печерс.р?н/22030102, ЄДРПОУ - 38004897, банк отримувача - Казначейство України (ЕАП), номер рахунку отримувача (стандарт IBAN) UA288999980313151207000026007, Код класифікації доходів бюджету - 22030102 "Судовий збір (Верховний Суд, 055)".

Судді:	В. А. Стрільчук

	В. М. Ігнатенко

	В. О. Кузнєцов