357/14932/18 Про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - 18.11.2020 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року в складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 14 вересня 2005 року вона є власником квартири АДРЕСА_1, в якій зареєстроване місце проживання її колишнього чоловіка ОСОБА_2 .

Вказувала на те, що з червня 2009 року відповідач у спірній квартирі не проживає, що підтверджується, зокрема актом про фактично проживаючих осіб від 28 листопада 2018 року № 563, а також показами сусідів.

Відповідач не бажає добровільно зніматись з реєстраційного обліку, чим створює їй перешкоди у вільному користуванні майном, оскільки вона вимушена нести додаткові витрати зі сплати комунальних послуг та не може оформити субсидію.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

У лютому 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому, посилаючись на те, що спірна квартира придбана під час шлюбу, за спільні кошти подружжя, просив визнати спільною сумісною власністю подружжя квартиру АДРЕСА_1 та визнати за ним та за ОСОБА_1 по 1/2 частини цієї квартири.

Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області 25 лютого 2019 року об`єднано в одне провадження позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2019 року у складі судді Бондаренко О. В. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 довела належними та допустимими доказами факт того, що нею придбано спірну квартиру за власні кошти, які складаються із: грошових коштів від продажу подарованої їй квартири; грошових коштів, отриманих у кредит; грошових коштів, наданих її матір`ю, а тому дійшов висновку про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання вказаної квартири спільною сумісною власністю подружжя та її поділ.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_2 пропустив строк звернення до суду з цим позовом, оскільки дізнався про порушення свого права після розірвання шлюбу у 2010 році, а з позовом до суду звернувся у 2019 році.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірною квартирою, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі з травня 2009 року, спірним житлом не цікавиться, не утримує його, не сплачує комунальні послуги та своїми діями перешкоджає позивачу вільно користуватись та розпоряджатись спірною квартирою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, задоволено частково, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2019 року скасовано.

Ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на майно задоволено.

Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини вказаної квартири.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, апеляційний суд виходив із того, що квартира АДРЕСА_1 придбана під час шлюбу сторін, а ОСОБА_1 не надала належних, допустимих та достатніх доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, а тому дійшов висновку про те, що вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між сторонами у рівних частках.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 є співвласником спірного житлового приміщення, а тому відсутні підстави для визнання його таким, що втратив право на користування спірною квартирою, оскільки в силу вимог статей 319, 321, 391 ЦК України власник майна не може бути позбавлений права володіння, користування та розпорядження майном, що гарантовано статтею 41 Конституції України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін, не врахував, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Апеляційний суд не надав належної правової оцінки доказам, які містяться в матеріалах справи та підтверджують, що спірна квартира придбана не за спільні кошти подружжя.

Вказувала на те, що спірна квартира придбана за її особисті кошти, які вона отримала від продажу квартири, що належала їй на підставі договору дарування, а також за кредитні кошти та за кошти, які були надані її матір`ю.

При цьому апеляційний суд не врахував, що вона самостійно сплачувала кредит, комунальні послуги та несла витрати на поліпшення майна у період з 2009 року (з моменту припинення сімейних відносин) до 05 грудня 2018 року.

Також апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_2 пропустив строк звернення до суду з позовом про поділ майна подружжя, оскільки шлюб між подружжям розірвано у 2010 році, а з позовом до суду останній звернувся у 2019 році.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2018 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

У строк, визначений судом, заявник усунула недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2020 року у складі судді Касаційного цивільного суду Сердюка В. В. відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 вересня 2020 року справу призначено колегії суддів у складі: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

15 лютого 1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб, який розірвано рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 березня 2010 року.

У шлюбі сторони мають сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Із 10 червня 2011 року ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 .

На підставі нотаріально посвідченого договору дарування квартири від 16 листопада 2002 року ОСОБА_1 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_2, яку остання відчужила на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 14 вересня 2005 року за домовленістю сторін за 10 100,00 грн.

Згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу квартири від 14 вересня 2005 року ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_1, за 93 330,00 грн.

14 вересня 2005 року між ОСОБА_1 та АТ "УкрСиббанк" укладений договір про надання споживчого кредиту № 10101582000 (кредитний договір), який відповідно до пункту 3 статті 1049 ЦК України станом на 05 грудня 2018 року припинив свою дію.

На забезпечення виконання вказаного договору між ОСОБА_1 та банком 15 вересня 2005 року укладений договір іпотеки, що припинив свою дію, згідно з яким на забезпечення виконання зобов`язання ОСОБА_1 передала в іпотеку банку нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою ПАТ "УкрСиббанк" від 05 грудня 2018 року за договором від 14 вересня 2005 року № 10101582000 ОСОБА_1 отримала кредит на придбання нерухомості у розмірі 36 100,00 грн, строком на 180 місяців, зі сплатою 15,5 % річних, станом на 05 грудня 2018 року сплачено: тіло кредиту - 36 100,00 грн, проценти - 18 611,34 грн, комісію - 541,50 грн. Під час виконання зобов`язання мала місце прострочена заборгованість з 09 грудня 2008 року по 01 грудня 2018 року, яка станом на 05 грудня 2018 року виплачена.

Згідно з повідомленням ПАТ "УкрСиббанк" від 05 грудня 2018 року ОСОБА_1 здійснено повний розрахунок та виконано зобов`язання перед ПАТ "УкрСиббанк".

Також установлено, що ОСОБА_2 працював у ФОП ОСОБА_6 на посаді газоелектрозварювальника на підставі трудового договору від 12 липня 2005 року № 1974 та отримував заробітну плату: з 01 листопада 2005 року у розмірі 347, 00 грн, з 01 січня 2006 року - 365,00 грн, з 01 квітня 2006 року - 400,00 грн, з 01 липня 2006 року - 450,00 грн.

З 23 вересня 2005 року ОСОБА_2 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 .

Згідно з актом від 28 листопада 2018 року № 563, складеним та посвідченим КПБМР ЖЕК № 7 у присутності мешканців будинку АДРЕСА_3 : ОСОБА_7 (квартира АДРЕСА_4 ), ОСОБА_8 ( квартира АДРЕСА_5 з числа зареєстрованих осіб проживають: ОСОБА_1 та ОСОБА_4, а ОСОБА_2 з травня 2009 року по теперішній час у квартирі не проживає.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання спірної квартири спільною сумісною власність подружжя та її поділ

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі показань свідків, письмових доказів, речових і електронних доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції формально вирішив спір, посилаючись на презумпцію спільності майна подружжя, не надав належної оцінки встановленим обставинам справи та доказам.

Так, апеляційний суд не врахував, що 14 вересня 2005 року ОСОБА_1 продала квартиру, яка належала їй на праві приватної власності, та у цей же день придбала спірну квартиру.

Також апеляційний суд не врахував, що з метою отримання кредитних коштів для придбання спірної квартири 14 вересня 2005 року ОСОБА_1 уклала з банком кредитний договір, який був погашений після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 .

Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержане за рахунок останніх нерухоме майно, внаслідок укладення кредитного договору, також виникає зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники.

Вказаний правових висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі у справі № 6-486цс16.

Апеляційний суд не встановив розмір виконаних зобов`язань за кредитним договором після розірвання шлюбу сторін (у період з 26 березня 2010 року до 05 грудня 2018 року) та ким із подружжя сплачувався кредит після розірвання шлюбу.

За таких обставин суд апеляційної інстанції не встановив обставини, необхідні для правильного вирішення спору, та дійшов передчасного висновку про визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частини спірної квартири.

Щодо позовної давності

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У відзиві на зустрічну позовну заяву від 12 березня 2019 року (а. с. 61-64) ОСОБА_1 заявила про застосування позовної давності щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .

У справі, що переглядається, установлено, що спірна квартира придбана ОСОБА_1 14 вересня 2005 року, шлюб між нею та ОСОБА_2 розірвано 26 березня 2010 року, з травня 2009 року ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі, а до суду з цим позовом звернувся лише у лютому 2019 року.

Відповідно до частини другої статті 72 СК України та роз`яснень, викладених у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач має також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Таким чином, пропущення позовної давності (встановленого законом строку на звернення до суду), за відсутності доказів про поважність причин пропуску якого, є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної давності.

Отже, саме ОСОБА_2 повинен довести поважність причин пропуску позовної давності та факт своєї необізнаності про порушення його прав на спірну квартиру.

Переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, апеляційний суд залишив поза увагою заяву ОСОБА_1 про застосування строку позовної давності.

Судове рішення апеляційного суду не містить мотивів та висновків щодо вирішення питання про застосування строку позовної давності, яка заявлена ОСОБА_1 у суді першої інстанції.

Дослідження обставин, на які посилалась ОСОБА_1 у заяві про застосування строку позовної давності, має істотне значення для вирішення спору, оскільки у разі їх підтвердження у задоволенні позову ОСОБА_2 може бути відмовлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За таких обставин постанова апеляційного суду в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на майно підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді апеляційному суду слід врахувати, що власність зобов`язує, особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема виявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаною про його стан тощо, а ОСОБА_2 з 2009 року не цікавився спірним нерухомим майном.

Постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, є законною та обґрунтованою, а тому підлягає залишенню без змін.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на майно скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Головуючий	Д. Д. Луспеник
Судді:	І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець