454/2178/17 Про відшкодування заробітку у зв`язку з втратою працездатності внаслідок злочину - 05.11.2020 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України, яка підписана представником Щепанським Антоном Михайловичем, на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 02 серпня 2018 року у складі судді: Веремчук О. А., та постанову Львівського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року в складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Крайник Н. П., Шеремети Н. О.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до МВС України, Державної казначейської служби України, треті особи: ДП "Львіввугілля", ОСОБА_2, ГУ МВС України у Львівській області, про відшкодування заробітку у зв`язку з втратою працездатності внаслідок злочину.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 28 серпня 2005 року у дворі будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2, який на той час здійснював функції представника влади на посаді дільничного інспектора міліції Сокальського РВ ГУ МВСУ у Львівській області, внаслідок незаконного застосування табельної зброї спричинив йому вогнепальне поранення, яке по тяжкості віднесено до тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпеки для життя в момент заподіяння.

Вироком Сокальського районного суду Львівської області від 12 червня 2013 року ОСОБА_2 визнаний винним у перевищенні службових повноважень, тобто, в умисному вчиненні службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих йому прав та повноважень, що супроводжувались застосуванням зброї та спричинило тяжкі наслідки охоронюваним законом правам та інтересам громадянина (частина третя статті 365 КК України), а також в умисному заподіянні позивачу тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент заподіяння (частина перга статті 121 КК України), та засуджений: за частиною третьою статті 365 КК України із застосуванням до основного покарання статті 69 КК України, частиною першою статті 121, статей 70, 75 КК України на 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати атестовані посади в органах внутрішніх справ або виконувати функції працівників міліції на строк 3 роки та встановленням іспитового строку тривалістю 3 роки, із призначенням до відбування додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати атестовані посади в органах внутрішніх справ або виконувати функції працівників міліції на строк 3 роки.

Вироком Сокальського районного суду Львівської області від 12 червня 2013 року задоволено позов ОСОБА_1 про стягнення з ГУ МВСУ у Львівській області моральної шкоди, спричиненої злочинними діями ОСОБА_2 . Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 11 квітня 2014 року вирок Сокальського районного суду Львівської області від 12 червня 2013 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2014 року відмовлено в задоволенні касаційної скарги ГУ МВСУ у Львівській області на вирок Сокальського районного суду Львівської області від 12 червня 2013 року в частині цивільного позову про стягнення в користь ОСОБА_1 коштів на відшкодування моральної шкоди.

Позивач вказував, що через спричинення позивачу вогнепального поранення, він змушений був тривалий термін стаціонарно і амбулаторно лікуватися, втратив працездатність та був визнаний особою з інвалідністю 2-ї, а згодом - 3-ї групи. На час отримання тілесних ушкоджень позивач працював гірником підземним на дільниці конвеєрного транспорту на шахті "Лісова" ДП "Львіввугілля", однак, на підставі висновку лікарської комісії (ЛКК) у зв`язку з вказаним травмуванням та втратою працездатності наказом по шахті № 184-к від 28 грудня 2005 року його з 15 грудня 2005 року було звільнено з шахти у зв`язку з виявленою невідповідністю виконуваній роботі внаслідок стану здоров`я, який перешкоджав продовженню даної роботи (пункт 2 частини першої статті 40 КЗпП). Ступінь втрати працездатності (у процентах) та потреби у додаткових видах допомоги в даному випадку повинні визначатися судово-медичною експертизою, оскільки МСЕК визначається лише ступінь втрати працездатності якщо шкода була заподіяна у зв`язку з виконанням працівником (потерпілим) трудових обов`язків. Відсотки втрати професійної або загальної працездатності МСЕК позивачу не встановлювались, у зв`язку з тим, що ушкодження здоров`я настало не на виробництві, а у побуті, і пов`язане із злочинними діями іншої особи.

Позивач вважав, що втрачений ним внаслідок каліцтва та ушкодження здоров`я заробіток (дохід), який згідно проведеного позивачем розрахунку за період з 15 грудня 2005 року по 31 серпня 2017 року включно складає 300 076,40 грн, підлягає відшкодуванню. Згідно висновку експертизи за час стаціонарного лікування позивача у 2005, 2007 та 2008 роках в КП "ЛОР "Львівський обласний госпіталь інвалідів війни репресованих ім. Юрія Липи" позивачем за власні кошти було придбано на лікування медикаменти, загальна вартість яких станом на 02 вересня 2015 року становить 2 279,64 грн, які також підлягають стягненню.

ОСОБА_1 просив:

стягнути з МВС України за рахунок коштів державного бюджету України через Державну казначейську службу України втрачений заробіток через втрату (зменшення) професійної працездатності у період з 15 грудня 2005 року по 31 серпня 2017 року у розмірі 300 076,40 грн;

встановити, що з 01 вересня 2017 року до змін в законодавстві підлягає відшкодуванню відповідачами щомісячно втрачений заробіток у розмірі 716,74 грн;

стягнути з МВС України за рахунок коштів державного бюджету України через Державну казначейську службу України кошти, витрачені на лікування в КП "ЛОР "Львівський обласний госпіталь інвалідів війни репресованих ім. Юрія Липи" протягом 2005, 2007, 2008 роківу розмірі 2 279,64 грн, збільшивши вартість ліків на вартість медикаментів.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 02 серпня 2018 року позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з МВС України за рахунок коштів Державного бюджету України через Державну казначейську службу України в користь ОСОБА_1 втрачений заробіток через втрату (зменшення) його професійної працездатності в період з 15 грудня 2005 року по 31 серпня 2017 року в розмірі 300 076,40 грн внаслідок заподіяння йому ОСОБА_2 28 серпня 2005 року тяжких тілесних ушкоджень при здійсненні ним функцій представника влади на посаді дільничного інспектора міліції Сокальського РВ ГУ МВСУ у Львівській області.

Стягнуто з МВС України за рахунок коштів Державного бюджету України через Державну казначейську службу України в користь ОСОБА_1 додаткові витрати викликані необхідністю придбання за власні кошти ліків на його лікування в КП "ЛОР "Львівський обласний госпіталь інвалідів війни репресованих ім. Юрія Липи" протягом 2005, 2007, 2008 років в розмірі 2 279,64 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

обставини завдання ОСОБА_1 тяжких тілесних ушкоджень, які мали місце 28 серпня 2005 року з вини ОСОБА_2, встановлені вироком Сокальського районного суду Львівської області від 12 червня 2013 року;

розмір втраченого ОСОБА_1 внаслідок каліцтва та ушкодження здоров`я, заробітку(доходу), підлягає відшкодування, оскільки спричинені ОСОБА_2, під час здійснення ним функцій представника влади на посаді дільничного інспектора міліції Сокальського РВ ГУ МВСУ у Львівській області. Рішеннями судів встановлено, що ГУ МВСУ у Львівській області в особі ліквідаційної комісії ГУ МВСУ у Львівській області повинен відшкодувати ОСОБА_1 шкоду, що підтверджується ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2014 року у кримінальній справі, по який засуджений ОСОБА_2 за злочини, що вчинив відносно позивача;

розмір втраченого заробітку позивача за період з 15 грудня 2005 року по 31 серпня 2017 року включно складає 300 076,40 грн;

ОСОБА_1 придбав за власні кошти ліків на його лікування в КП "ЛОР "Львівський обласний госпіталь інвалідів війни репресованих ім. Юрія Липи" протягом 2005, 2007, 2008 років в розмірі 2 279,64 грн, які підлягають стягненню з відповідача в користь позивача;

посилання відповідача про те, що МВС України є неналежним відповідачем у справі та належним відповідачем у справі повинен бути ГУ МВС України у Львівській області, суд першої інстанції відхилив. ОСОБА_2 приймався на службу в органи внутрішніх справ в період подій, які мають відношення до справи, наказом начальника ГУ МВСУ у Львівській області, і звільнявся таким же наказом. Згідно наказу МВС України № 1322 від 30 жовтня 2015 року "Про затвердження голів ліквідаційних комісій територіальних органів МВС по Львівській області" відповідно до Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" (3166-17) , статей 104, 105, 110, 111 ЦК України, пункту 11 Положення про міністерство внутрішніх справ України, затвердженого постановою КМ України від 13 серпня 2015 року № 730 та від 13 жовтня 2015 року № 834 утворено ліквідаційні комісії територіальних органів МВС у Львівській області; затверджено головою ліквідаційної комісії ГУ МВС України у Львівській області (08592247) - начальника ГУ МВС України у Львівській області полковника міліції Загарію Д. Д.;

позовна вимога стягувати з МВС України в користь ОСОБА_1 втрачений заробіток, починаючи з 01 вересня 2017 року в сумі 716,74 грн щомісячно до змін в законодавств не підлягає задоволенню, оскільки згідно висновку експерта (комісійної судово-медичної експертизи) № 118 від 17 липня 2015 року по висновку МСЕК ОСОБА_1 може виконувати роботу на шахті, яка не пов`язана із важким фізичним навантаженням та переохолодженням.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року в складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Крайник Н. П., Шеремети Н. О., прийнято відмову ОСОБА_1 від позову до Міністерства внутрішніх справ України та Державної Казначейської служби України в частині позовної вимоги про встановлення того, що з 01 вересня 2017 року і до змін в законодавстві підлягає відшкодуванню відповідачами щомісячно в користь позивача втрачений заробіток в розмірі 716,74 грн, у зв`язку з чим рішення Сокальського районного суду Львівської області від 02 серпня 2018 року у зазначеній частині визнано нечинним та закрито провадження у справі в цій частині.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 18 лютого 2019 року подав заяву про відмову від поданого позову в частині позовної вимоги про встановлення того, що з 01 вересня 2017 року і до змін в законодавстві підлягає відшкодуванню відповідачами щомісячно в користь позивача втрачений заробіток в розмірі 716,14 грн. На підставі статті 373 ЦПК України заява підлягає задоволенню.

Постановою Львівського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року апеляційну скаргу МВС України залишено без задоволення. Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 02 серпня 2018 року у чинній його частині залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що МВС України в апеляційній скарзі наведений в рішенні суду першої інстанції розрахунок втраченого позивачем заробітку через втрату (зменшення) його професійної працездатності за період з 15 грудня 2005 року по 31 серпня 2017 року у розмірі 300 076,40 грн, та витрати позивача на придбання протягом 2005, 2007, 2008 років ліків в розмірі 2 279,64 грн не заперечувалися та не оспорювалися. Позивач вже звертався з позовом до ГУ МВС України у Львівській області в особі Ліквідаційної комісії ГУ МВС у Львівській області, який рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 17 травня 2016 року було задоволено. Однак рішенням апеляційного суду Львівської області від 24 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року, рішення Сокальського районного суду Львівської області від 17 травня 2016 року було скасовано та відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні його позовних вимог до ГУ МВС України у Львівській області в особі Ліквідаційної комісії ГУ МВС у Львівській області. При відхиленні касаційної скарги ОСОБА_1 суд касаційної інстанції зазначив, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що "цивільно-правову відповідальність за дії ОСОБА_2 несе МВС України за рахунок коштів Державного бюджету України через Державну казначейську службу України", є правильним. Тому доводи апеляційної скарги МВС України стосовно того, що МВС України не є належним відповідачем у цій справі, до уваги прийматися не можуть, а інших доводів апеляційна скарга не містить.

Аргументи учасників справи

У березні 2019 року МВС України через представника Щепанського А. М. подало касаційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що;

ГУ МВС України у Львівській області з 06 листопада 2015 року перебуває у стані припинення та на цей час не ліквідоване. До вирішення питання щодо капіталізації платежів, які належить виплатити ОСОБА_1, ГУ МВС України у Львівській області не може бути ліквідовано. Суди не навели доказів протиправної поведінки (дії або бездіяльності) з боку співробітників МВС України. МВС України є окремою юридичною особою відповідно до відомостей у ЄДР. ОСОБА_2 не проходив службу в апараті МВС України і не перебував в трудових (службових) відносинах із відповідачем у справі, що встановлено вироком Сокальського районного суду Львівської області від 12 червня 2013 року. Цим вироком задоволено цивільний позов ОСОБА_1 про стягнення з ГУ МВС України у Львівській області компенсації моральної шкоди, спричиненої злочинними діями ОСОБА_2 . Тому належним відповідачем щодо заявлених вимог мало бути ГУ МВС України у Львівській області;

оскільки компенсацію моральної шкоди, спричиненої злочинними діями ОСОБА_2, було зобов`язано відшкодувати ГУ МВС України у Львівській області, то втрачений заробіток через втрату (зменшення) професійної працездатності на користь ОСОБА_1 має також відшкодовувати ГУ МВС України у Львівській області. Суди зробили необґрунтований висновок про стягнення сум втраченого заробітку та додаткових витрат ОСОБА_1 з МВС України. Оскаржене рішення суд першої інстанції є неясним та нечітким, оскільки його обґрунтування не співпадає із зробленими висновками;

відсутність серед відповідачів саме Державної казначейської служби України, а не МВС України стало підставою для відмови позивачу у задоволенні позовних вимог у справі № 454/229/15-ц. Втрачений заробіток через втрату (зменшення) професійної працездатності на користь ОСОБА_1 та додаткові витрати має відшкодовувати Державна казначейська служба України. Оскільки шкоду завдано позивачу діями дільничного інспектора міліції ОСОБА_2 під час виконання службових обов`язків працівника міліції, то обов`язок з відшкодування шкоди покладається на державу, а саме - Державну казначейську службу України, а не на МВС України.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються тільки в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди в розмірі 302 356.04 грн.

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2019 року: відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні клопотання МВС України про зупинення виконання рішення Сокальського районного суду Львівської області від 02 серпня 2018 року відмовлено.

У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (460-20) , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що у в результаті злочинних дій співробітника МВС України, а саме - дільничного інспектора міліції Сокальського РВ ГУ МВСУ у Львівській області ОСОБА_2, внаслідок незаконного застосування ним табельної зброї позивачу ОСОБА_1 було спричинено вогнепальне поранення, яке по тяжкості віднесено до тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпеки для життя в момент заподіяння, у результаті чого останній змушений був тривалий термін стаціонарно і амбулаторно лікуватися, втратив працездатність та був визнаний особою із інвалідністю 2-ї, а згодом - 3-ї групи. Зазначене встановлено вироком Сокальського районного суду Львівської області від 12 червня 2013 року, який ухвалою апеляційного суду Львівської області від 11 квітня 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2014 року залишено без змін.

Вироком Сокальського районного суду Львівської області від 12 червня 2013 року встановлено, що ОСОБА_2 28 серпня 2005 року, перебуваючи у дворі будинку АДРЕСА_1, здійснюючи функції представника влади на посаді рільничого інспектора Сокальського РВ ГУМВСУ у Львівській області, маючи спеціальне звання капітана міліції та виконуючи свої службові обов`язки з охорони громадського порядку, внаслідок незаконного застосування табельної зброї, спричинив ОСОБА_1 вогнепальне поранення, яке по тяжкості віднесено до тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпеки для життя в момент заподіяння.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пунктах 5.6 і 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зазначено, що "шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України)".

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (стаття 1173 ЦК України).

У пункті 32 постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року в справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) вказано, що "застосовуючи стаття 1173, 1174 ЦК України (435-15) , суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) вказано, що "з урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган".

У частині шостій статті 82 ЦПК України передбачено, що вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Суди встановили, що обставини заподіяння ОСОБА_1 тяжких тілесних ушкоджень, які мали місце 28 серпня 2005 року з вини ОСОБА_2, підтверджені вироком Сокальського районного суду Львівської області від 12 червня 2013 року, і розмір втраченого ОСОБА_1 внаслідок каліцтва та ушкодження здоров`я, заробітку(доходу), а також додаткові витрати на придбання ліків, підлягають відшкодуванню МВС України, оскільки спричинені ОСОБА_2, під час здійснення ним функцій представника влади на посаді дільничного інспектора міліції Сокальського РВ ГУ МВСУ у Львівській області.

За таких обставин, суди обґрунтовано задовольнили позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди в розмірі 302 356.04 грн.

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення в частині задоволених позовних вимог про стягнення майнової шкоди ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, судові рішення в частині задоволених позовних вимог про стягнення майнової шкоди без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.