161/7043/18 Про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - 02.11.2020 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 листопада 2018 року у складі судді Пахолюка А. М. та постанову Луцького апеляційного суду від 11 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Здрилюк О. І., Грушицького А. І.,

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, у якому просила вселити малолітнього ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову посилалася на те, що вона перебувала з ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, який розірваний в судовому порядку. В шлюбі у них народився син ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначила, що за час шлюбу вони з відповідачем за спільні кошти придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_2, де стали проживати разом та де було зареєстровано місце проживання чоловіка ОСОБА_4 та сина ОСОБА_2 .

Втім, 26 травня 2016 року, коли позивач прийшла додому після прогулянки з дитиною, ОСОБА_4 не впустив її з дитиною у квартиру і силоміць забрав у неї ключі від вхідних дверей до цього помешкання. Позивач була змушена піти з сином тимчасово жити до своєї матері за адресою: АДРЕСА_3 . Всі її подальші спроби потрапити до квартири закінчувалися побоями зі сторони чоловіка. Після затримання 20 січня 2017 року ОСОБА_4 за підозрою у вчиненні злочину вона спробувала повернутися жити в спірну квартиру, однак відповідач ОСОБА_3 чинила їм із сином перешкоди в користуванні квартирою, як до цього чинив їх ОСОБА_4 . Позивач також зазначала, що рішенням Апеляційного суду Волинської області від 06 серпня 2017 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_2, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідачі позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 листопада 2018 року, залишеним без змінпостановою Луцького апеляційного суду від 11 лютого 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що мати малолітньої дитини права користування чи іншого речового права на це житлове приміщення не має, зареєстрована і фактично проживає за іншою адресою, батько дитини також не зареєстрований у цьому житлі, перебуває у слідчому ізоляторі у зв`язку із притягненням до кримінальної відповідальності, а власник спірного майна не надає згоди на її проживання у квартирі. Судом зазначено, що вселення малолітнього ОСОБА_2 у спірне житлове приміщення без батьків, як це визначено статтею 29 ЦК України та статтею 160 СК України, не буде відповідати найкращим інтересам дитини.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у березні 2019 року, ОСОБА_1 просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що суди неналежним чином застосували норми матеріального права, не врахували, що право малолітнього ОСОБА_2 на користування спірною квартирою встановлено іншим судовим рішенням, отже суди дійшли необґрунтованих висновків про відсутність підстав для задоволення позову.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2019 року відкрито касаційне провадження.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) (далі - Закон № 460-IX (460-20) ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX (460-20) .

За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 21 березня 2013 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 жовтня 2016 року.

У шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народився син ОСОБА_2 .

У березні 2015 року місце проживання ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_2 зареєстровано у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_2 .

Надалі 21 серпня 2017 року знято з реєстрації місце проживання ОСОБА_4 за цією адресою.

Зазначена квартира належить на праві власності відповідачу ОСОБА_3, яка є бабусею малолітнього ОСОБА_2 .

Позивач проживала за цією адресою з чоловіком та сином після його народження в період часу з кінця 2014 року до травня 2016 року, що не заперечується відповідачами.

Також встановлено, що з травня 2016 року ОСОБА_4 почав чинити перешкоди у користуванні житловим приміщенням - не допускав її разом з її малолітнім сином у квартиру, що супроводжувалося сварками та нанесенням побоїв. У зв`язку із цим позивач зверталася з відповідними заявами до поліції, що підтверджується дослідженими судом письмовими доказами.

З травня 2016 року позивач разом з малолітнім сином у спірній квартирі не проживають, а проживають у квартирі матері позивача за адресою: АДРЕСА_3, де зареєстрована ОСОБА_1 .

З 20 січня 2017 року відповідач ОСОБА_4 перебуває у Луцькому слідчому ізоляторі. Власник квартири, в якій зареєстроване місце проживання малолітнього ОСОБА_2, не допускає його разом з матір`ю у квартиру. Між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 склалися неприязні стосунки, у зв`язку з чим малолітній ОСОБА_2 фактично позбавлений можливості проживати у спірному житлі.

Наведені обставини встановлені рішенням Апеляційного суду Волинської області від 06 липня 2017 року у справі № 161/2198/17 та постановою Апеляційного суду Волинської області від 12 вересня 2018 року, якими підтверджено право малолітньої дитини ОСОБА_2 на користування спірним житлом.

Відповідно до матеріалів справи батько дитини - відповідач ОСОБА_4, який знаходиться у слідчому ізоляторі, у спірному житловому приміщенні не зареєстрований.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховний Суд врахував, що позивач заявила вимогу саме про вселення малолітнього ОСОБА_2 до спірної квартири, без пред`явлення вимоги про її вселення, як колишнього члена сім`ї власника житла.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Члени сім`ї власника житлового приміщення не мають права власності на житло, в якому вони проживають, що свідчить про суттєву відмінність їхнього правового статусу від правового статусу власника такого приміщення, зокрема вони не мають права на розпорядження цим майном. Разом із тим, цим особам належить право використовувати приміщення для проживання, яке є сервітутним правом, тобто правом користування чужим майном (стаття 405 ЦК України). Проте член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Обмеження (втрату) права користування житлом можуть обумовити тільки такі дії членів сім`ї власника житла, які пов`язані зі зловживанням ними своїми правами або з невиконанням покладених на них обов`язків і безпосередньо порушують при цьому права та законні інтереси інших осіб.

Судами обґрунтовано взяті до уваги преюдиціальні висновки, зроблені в інших судових справах № 161/2198/17 та № 161/2498/18, якими підтверджено право малолітньої дитини ОСОБА_2 на користування спірним житлом.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 СК України).

Частиною другою статті 11 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1, мати ОСОБА_2, не зареєстрована та не проживає за адресою спірної квартири. Батько ОСОБА_2 ОСОБА_4 знаходиться у слідчому ізоляторі та у спірному житловому приміщенні не зареєстрований.

Відтак проживання малолітнього ОСОБА_2 разом із своїм батьком наразі неможливо, а тому на даний час місцем проживання дитини в силу вимог частини четвертої статті 29 ЦК України є місце проживання його матері ОСОБА_1 .

Верховний Суд враховує, що проживання малолітньої дитини окремо від батьків або одного з них є неможливим як в силу закону, так й враховуючи вік дитини.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що вселення малолітньої дитини у житло, в якому не проживають її батьки, не відповідатиме якнайкращим інтересам дитини.

Доводи касаційної скарги про те, що право користування спірною квартирою ОСОБА_2 встановлено іншими судовими рішеннями, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки в оскаржуваних рішеннях суди не спростовували таке право, а лише зробили висновки, що реалізація цього права з урахуванням віку дитини, а також того, що у спірній квартирі батьки дитини не проживають на момент розгляду справи, є неможливою. Фактично підставою відмови у позові є неможливість малолітньої дитини проживати окремо від батьків або принаймні одного з них.

Верховний Суд констатує, що відмова у задоволенні позову про вселення малолітньої дитини до спірного житла не свідчить про відсутність у неї права користування ним, що може бути реалізовано у інший правомірний спосіб - шляхом вселення до житла разом з одним із батьків.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховним Судом також враховано, що позивач заявила вимогу саме про вселення малолітнього ОСОБА_2 до спірної квартири без пред`явлення вимоги про її вселення, як колишнього члена сім`ї власника житла.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правомірно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, що підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення по суті спору, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Таким чином, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, 23).

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.