Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Загороднього А.Ф., Заїки М.М., Мойсюка М.І. (доповідач),

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Апеляційного суду Хмельницької області про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 1 грудня 2016 року, -

У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Апеляційного суду Хмельницької області (далі - Суд) в якому просив стягнути з відповідача заборгованість із щомісячного грошового утримання за період з 1 січня 2006 року по 31 грудня 2011 року включно в сумі 58926,71 гривень та компенсацію за втрату частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати щомісячного грошового утримання в сумі 28422,56 гривень (далі - спірна заборгованість, спірні кошти).

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що відмова відповідача у виплаті йому спірних коштів, на які позивач має право, не ґрунтується на вимогах закону, а тому ОСОБА_4 просив про задоволення позову.

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 15 вересня 2016 року позов задоволено та стягнуто з відповідача на користь позивача спірну заборгованість.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, відповідач оскаржив таке в апеляційному порядку.

Оскаржуваною ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 1 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та залишено без розгляду позовну заяву.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить ухвалене ним судове рішення скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення скарги з огляду на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно з частиною 3 статті 211 Кодексу адміністративного судочинства України підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та залишаючи без розгляду даний адміністративний позов апеляційний суд, на підставі повно і всебічно досліджених обставин справи, підтверджених доказами, правильно виходив з того, що позивач пропустив шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, встановлений статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України без поважних причин.

Судами встановлено, що з 12 лютого 2003 року по теперішній час позивач працює суддею Апеляційного суду Хмельницької області.

В подальшому, ОСОБА_4 звернувся до суду з приводу правомірності нарахування і виплати йому складових заробітної плати (суддівської винагороди) за період з 2006 по 2011 роки.

За наслідками розгляду вказаного спору судом встановлено, що заробітна плата у вказаний період нараховувалася позивачу з порушенням порядку визначення розміру доплати за вислугу років і зобов'язано Суд здійснити перерахунок і виплату такої з одночасною виплатою компенсації за несвоєчасну виплату цієї доплати.

На виконання вищезазначеного судового рішення Суд здійснив відповідний розрахунок коштів, які належало виплатити позивачу.

Разом з тим, при розрахунку надбавки за вислугу років на підставі рішення суду, позивачу не було проведено перерахунку щомісячного грошового утримання.

У зв'язку з цим, останній 2 червня 2014 року звернувся до голови Суду із заявою про перерахунок і виплату заборгованості із щомісячного грошового утримання за період з 1 січня 2006 по 31 грудня 2011 включно, виходячи з розрахунку надбавки за вислугу років, зробленого на підставі відповідного судового рішення, та про виплату компенсації за порушення строків виплати щомісячного грошового утримання.

Листом відповідача від 14 жовтня 2014 року позивача повідомлено, що в жовтні 2014 року здійснено перерахунок щомісячного грошового утримання ОСОБА_4 за вказаний період та нараховано 87349,27 гривень заборгованості з виплати такого.

Одночасно, позивача повідомлено про відсутність бюджетних асигнувань для виплати вищевказаних коштів, і зазначено, що це питання буде передано для вирішення до Державної судової адміністрації України.

Позивачу також видано довідку від 2 грудня 2014 року про те, що окрім розрахунку належної до виплати суми заборгованості із щомісячного грошового утримання та грошової компенсації у зв'язку з порушенням строків виплати, здійснено перерахунок його щомісячного грошового утримання за спірний період.

Так, за преамбулою до Конституції України (254к/96-ВР) її прийняття Верховною Радою України від імені Українського народу обумовлено, окрім іншого, прагненням дбати про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, що втілилось, зокрема, у положеннях статті 3 Основного Закону України, згідно з якими людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнано в Україні найвищою соціальною цінністю. У цій же правовій нормі Конституції України (254к/96-ВР) зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Наведені приписи Конституції України (254к/96-ВР) знайшли відображення у статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Статтею 55 Конституції України, як однією з гарантій дотримання права і свобод людини і громадянина, передбачено право на судовий захист таких. У частині 2 цієї ж статті зазначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Для цього, у відповідності до статті 125 Конституції України, положень статей 3, 17, 18 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI Про судоустрій і статус суддів (далі - Закон № 2453-VI (2453-17) , який був чинним на момент звернення до суду з цим позовом) в Україні створені і діють суди загальної юрисдикції, які спеціалізуються на розгляді, зокрема, адміністративних справ.

Адміністративне судочинство в Україні, за змістом статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, здійснюється відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Зокрема, за приписами частин 1, 4, 5 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом. Відмова від права на звернення до суду є недійсною.

Завданням адміністративного судочинства, у розумінні частин 1, 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Наведені положення Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) кореспондуються і з приписами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (475/97-ВР) і відповідно є частиною національного законодавства.

Вказаною нормою Конвенції передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Комплексний аналіз вищезазначених положень національного законодавства і міжнародного права, дає колегії суддів підстави для висновку, що право на судовий захист є одним із основоположних прав людини, яке гарантоване державою і забезпечує захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Водночас, реалізація цього права особою повинна відбуватись в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) .

За змістом частин 1-3 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

В свою чергу, у відповідності до частини 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Окрім цього, частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Залишаючи без розгляду позовну заяву апеляційний суд зазначив про те, що спірні кошти не входять до структури заробітної плати судді, а тому підстави для застосування до спірних правовідносин частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, у даному випадку, відсутні.

Так, відповідно до пункту 14 частини 1 статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно законами України. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України (частина 1 статті 126 Основного Закону України).

Гарантії незалежності суддів закріплені, зокрема, у частині 4 статті 48 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ Про судоустрій і статус суддів (далі - Закон № 2453-VІ (2453-17) , в редакції, чинній станом на день звернення позивача з цим адміністративним позовом), згідно з якою незалежність судді забезпечується окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом, належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді (пункти 7, 8 статті).

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судді і не посягати на неї. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України (254к/96-ВР) гарантій незалежності судді (частини 5, 6 статті 47 Закону № 2453-VІ).

Конституційний Суд України зазначав, що невід'ємною складовою статусу суддів є їх незалежність, яка забезпечується, у тому числі, гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту (підпункт 1.1 пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (v019p710-04) ).

Про необхідність додержання незалежності судових органів та суддів наголошено у таких міжнародно-правових актах, як Основні принципи незалежності судових органів, схвалені резолюціями Генеральної Асамблеї ООН 40/32 від 29 листопада 1985 року та 40/146 від 13 грудня 1985 року, Процедури ефективного здійснення Основних принципів незалежності судових органів, затверджені 24 травня 1989 року Резолюцією 1989/60 Економічної і Соціальної Ради ООН, Європейська хартія про закон про статус суддів від 10 липня 1998 року (далі - Хартія), Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17 листопада 2010 року № 12 (2010) та додаток до неї. У цьому додатку визначено, що оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення; мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці; для захисту оплати праці суддів від зменшення слід прийняти спеціальні законодавчі положення (пункт 54 розділу VI).

Хартією передбачено, що рівень винагороди може залежати від стажу, характеру обов'язків, виконання яких доручається професійним суддям, і від важливості покладених на них завдань (пункт 6.2).

Згідно з частиною 1 статті 52 Закону № 2453-VІ суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та цього Закону призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі.

Як вбачається зі змісту Закону № 2453-VІ (2453-17) , у ньому розрізняється правове становище судді, який здійснює правосуддя, та судді у відставці. У статті 141 Закону № 2453-VІ передбачено підстави набуття суддею у відставці права на пенсію або на щомісячне довічне грошове утримання.

Особливість щомісячного грошового утримання судді полягає в тому, що воно не належить до суддівської винагороди і тому не є складовою заробітної плати судді. Виходячи з системного аналізу положень Закону це утримання є самостійною гарантією незалежності судді та складовою його правового статусу.

Щомісячне грошове утримання судді, який, маючи право на відставку, продовжує працювати на посаді судді, встановлюється у зв'язку з виконанням ним своїх обов'язків щодо здійснення незалежного, неупередженого та справедливого правосуддя, а щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці є належним утриманням цього судді після припинення виконання ним своїх професійних обов'язків та особливою формою його соціального забезпечення.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Конституційного Суду України, за якою щомісячне довічне грошове утримання є гарантованою державою щомісячною звільненою від сплати податків грошовою виплатою, що слугує забезпеченню належного утримання судді, в тому числі після звільнення від виконання обов'язків судді (абзац п'ятий пункту 7 мотивувальної частини рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (v008p710-05) ; абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 (v004p710-07) ).

Не є складовою заробітної плати і компенсація за втрату частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати щомісячного грошового утримання, яка є предметом цього спору, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц.

Згідно з положеннями статей 161, 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин.

За таких обставин, звернення до суду із цим адміністративним позовом повинно відбуватись у встановлений частиною 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України шестимісячний строк, який необхідно обчислювати з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

У даному випадку, про порушення своїх прав позивач дізнався у жовтні 2014 року, однак з даним позовом звернувся лише у серпні 2016 року, тобто з пропуском встановленого процесуальним законодавством строку звернення до адміністративного суду.

При цьому, апеляційний суд, на підставі позовної заяви та доданих до неї документів не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними.

Ураховуючи наведене, висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для залишення без розгляду даного адміністративного позову ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального і дотриманні вимог норм процесуального права.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанцій залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Не може бути скасовано правильне і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 1 грудня 2016 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам і оскарженню не підлягає.