Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі суддів:

Калашнікової О.В.,

Гончар Л.Я.,

Голяшкін О.В.

розглянувши у попередньому розгляді справу за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на постанову Врадіївського районного суду Миколаївської області від 04 травня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року у справі № 474/251/17 за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання незаконними дій, зобов'язання вчинити певні дії, -

У квітня 2017 року ОСОБА_4 звернулася в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, в якому просила:

визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області та скасувати рішення від 21.01.2013 року про припинення виплати їй пенсії;

зобов'язати Головне Управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_4 пенсії в разі втрати годувальника за період починаючи з 1 лютого 2013 року до 20 жовтня 2016 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що пенсійними органами було протиправно та без законних підстав припинено виплату пенсії, у зв'язку з відсутністю документів, що підтверджують факт реєстрації місця постійного проживання в межах України.

Постановою Врадіївського районного суду Миколаївської області від 04 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року, позов задоволено частково. Визнано протиправними дії ГУ ПФУ в Одеській області про припинення з 01.02.2013 року виплати пенсії ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_5). Зобов'язано ГУ ПФУ в Миколаївській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_4 пенсії в разі втрати годувальника за період починаючи з 03.10.2016 р.

Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями, Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої і апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши правову оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, матеріали касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що відсутні підстави для скасування судових рішень, а касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою України та перебувала на обліку у ГУ ПФУ в Одеській області за місцем реєстрації проживання - АДРЕСА_1. З 01.12.1994 року їй було призначено пенсію в разі втрати годувальника - ОСОБА_5, на підставі Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (2262-12) .

За відомостями Адресно-довідкового бюро УМВС України в Одеській області, станом на 15.03.2012 року місце проживання ОСОБА_4 у м. Одесі та Одеській області не зареєстровано.

На постійне місце проживання до Ізраїлю не виїздила, однак після отримання 23.03.2012 року закордонного паспорту їздила тимчасово до своєї доньки та поверталась до території України.

До того ж, з довідки ГУ ДМС України в Одеській області № 4/1-3123 від 22.03.2017 р. вбачається, що ОСОБА_4 з клопотанням про оформлення та видачу документів для виїзду за кордон на постійне проживання не зверталась.

21.01.2013 р. ГУ ПФУ в Одеській області було прийнято рішення про припинення позивачці виплати пенсії у разі втрати годувальника на підставі уточнення місця знаходження отримувача пенсії та відповідно до вказаного рішення виплата пенсії була припинена з 01.02.2013 року.

20.10.2016 р. позивачка, у зв'язку з переїздом до Миколаївської області, була взята на облік у Управлінні ПФУ у Миколаївській області та у зв'язку з підтвердженням місця реєстрації проживання на території Миколаївської області нарахування та виплату пенсії було поновлено.

З 23.12.2016 року ОСОБА_4 проживає у Відділенні стаціонарного догляду Територіального центру соціального обслуговування Врадіївського району та взята на обслуговування на платній основі з 08.02.2017 року відповідно до наказу Центру № 22 від 08.02.2017 року.

Не погоджуюсь з такими діями та рішеннями відповідача, позивачка через свого представника звернувся до суду із даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суди першої і апеляційної інстанцій виходили з того, що одержання призначеної пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як факт реєстрації постійного місця проживання в Україні, а держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої і апеляційної інстанцій виходячи з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України та ст.24 Закону України "Про місцеве самоврядування" встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Як слідує з положень ч.2 ст.2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України (254к/96-ВР) , законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Як встановлено п.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування (затв. Постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 № 22-1 (z1566-05) ), заява про призначення пенсії непрацюючим громадянам і членам їх сімей подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до органу, що призначає пенсію за місцем проживання (реєстрації), або законним представником відповідно до законодавства за місцем проживання (реєстрації) заявника.

Відповідно до вимог ст.44, ч.1 ст.46, ч.2 ст.49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Поновлення ж виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. А виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому ч.3 ст.35 та ст.46 цього Закону. Нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Як встановлено судами, у зв'язку з погіршенням стану здоров'я позивачка їздила за кордон в Ізраїль до своєї доньки, де перебувала нетривалий час та потім повернулася до України. На постійне місце проживання до Ізраїлю вона не виїздила. Після втрати паспорта громадянина України вона отримала новий та 20.10.2016 р. зареєструвала нове місце проживання в Миколаївській області - смт. Врадіївка вул. Суворова, 83.

По справі також встановлено, що пенсія ОСОБА_4 з 01.02.2013р. по 20.10.2016р. взагалі не нараховувалась та не виплачувалась.

Проте, згідно з положеннями ст. 21 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Однак, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. (v025p710-09) № 1-32/2009 було визнано такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними), положення п.2 ч.1 ст.49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Відповідно до ст. 152 Конституції України, закони, інші правові акти або окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Згідно з п.3.3 мотивувальної частини вищезазначеного рішення КСУ, виходячи із правової, соціальної природи пенсії право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Таким чином, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, позивач проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як громадянин України, що проживає на території України, оскільки Конституція України (254к/96-ВР) та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання громадянина України, тому суд першої інстанції прийшов до обґрунтованих висновків про часткове задоволення позовних вимог.

Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішення у справі Пічкур проти України, яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 р., право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із ст.1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ч.3 ст.2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (995_004) , кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Згідно з ч.2 ст. 8 КАС України і ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини як джерела права.

Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав.

Виходячи із вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що одержання призначеної пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як факт реєстрації постійного місця проживання в Україні, а держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Що ж стосується посилань касатора на те, що позивачка взята на облік в ГУ ПФУ в Миколаївській області та мешкає на території Миколаївської області лише з 20.10.2016 року, а отже саме з цієї дати слід розпочати виплату пенсії, а не з 03.10.2016 р., як це встановлено судами, то з цього приводу слід зазначити, що згідно ч.2 ст. 52 Закону України від 09.04.1992 р. № 2262-ХІІ Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, пенсіонерам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей пенсії виплачуються органами Пенсійного фонду України через установи ВАТ Державний ощадний банк України за місцем фактичного проживання пенсіонера.

Судами встановлено, що відповідно до наказу Територіального центру соціального обслуговування Врадіївського району від 08.02.2017 р. ОСОБА_4 з 23.12.2016 року проживає у відділенні стаціонарного догляду цього центру та взята на обслуговування на платній основі з 08.02.2017 року. Раніше проживала в смт. Врадіївка Миколаївської обл.

Крім того, як вбачається з довідки Врадіївської селищної ради Миколаївської області № 2687 від 26.06.2017 р. ОСОБА_4, 1926 р.н., дійсно зареєстрована в АДРЕСА_2, та фактично проживала за вищезазначеною адресою з липня 2016 року.

Отже, судами при вирішенні питання про поновлення виплати пенсії з врахуванням ст. 99 та ст. 100 КАС України, вірно встановлено задоволення позову з 03.10.2016 року, т.б. у межах шестимісячного строку на звернення до суду з даним позовом.

Враховуючи викладене, суди першої і апеляційної інстанцій дійшли до вірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Згідно ч.3 ст. 220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням викладеного, судами першої і апеляційної інстанцій винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області відхилити.

Постанову Врадіївського районного суду Миколаївської області від 04 травня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року у справі № 474/251/17 за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання незаконними дій, зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через 5 днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав передбачених ст.ст. 237- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.