645/5848/18 Про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 19.05.2020 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 11 лютого 2019 року у складі судді Бондарєвої І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 03 червня 2019 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Піддубного Р. М., Тичкової О. Ю., у справі за позовом ОСОБА_1 до Науково-дослідного, проектно-конструкторського та технологічного інституту мікрографії, третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

В жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся у суд із позовом до Науково-дослідного, проектно-конструкторського та технологічного інституту мікрографії (далі - НДІ мікрографії), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2, про поновлення на роботі.

Позовна заява мотивована тим, що він перебував з відповідачем у трудових відносинах, працюючи з 01 березня 2013 року на посаді провідного інженера-технолога відділу досліджень, розробки нормативних документів та актуалізації бази даних державного реєстру ПНО НДІ мікрографії. Наказом від 31 серпня 2018 року № 140/к був звільнений з роботи за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією структурного підрозділу.

Позивач зазначав, що звільнення є незаконним, оскільки питання щодо структури відділу досліджень, розробки нормативних документів та актуалізації бази даних державного реєстру ПНО не розглядалось на засіданні науково-технічної ради НДІ мікрографії; науково-дослідний інститут, як юридична особа, окремим структурним підрозділом якої є відділ досліджень, розробки нормативних документів та актуалізації бази даних державного реєстру ПНО, ліквідований не був; йому не було запропоновано вакантної посади та було звільнено у зв`язку з тим, що він, як і інші працівники, критикував діяльність директора НДІ мікрографії ОСОБА_2 ; крім того йому не було виплачено середній заробіток за весь час вимушеного прогулу або різницю в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, що передбачено вимогами частини другої статті 235 КЗпП України.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати наказ від 31 серпня 2018 року № 140/к та поновити його на посаді провідного інженера-технолога відділу досліджень, розробки нормативних документів та актуалізації бази даних державного реєстру ПНО НДІ мікрографії; стягнути з відповідача на його користь заробітну плату за весь час вимушеного прогулу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 11 лютого 2019 року, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 03 червня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що звільнення позивача за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією структурного підрозділу було проведено з дотриманням норм трудового законодавства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Фрунзенського районного суду міста Харкова.

04 вересня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не повно досліджено матеріали та обставини справи. Заявник вказує, що правові підстави для його звільнення були відсутні, оскільки ліквідація структурного підрозділу зі створенням чи без створення іншого структурного підрозділу не є ліквідацією або реорганізацією юридичної особи, а чисельність працівників не змінилась, позивачу була запропонована лише одна вакантна посада.

Відзив на касаційну скаргу

У вересні 2019 року НДІ мікрографії до Верховного Суду подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебував з відповідачем у трудових відносинах, працюючи з 01 березня 2013 року на посаді провідного інженера-технолога відділу досліджень, розробки нормативних документів та актуалізації бази даних державного реєстру ПНО НДІ мікрографії на підставі наказу № 41/к.

20 червня 2018 року Державною архівною службою України був затверджений штатний розпис НДІ мікрографії.

У зв`язку з необхідністю оптимізації робочого процесу та усунення дублювання функцій поміж структурними підрозділами у частині виконання робіт з розвитку державних реєстрів, розробки нормативних документів СФД та на підставі погодженого і затвердженого Головою Державної архівної служби України 20 червня 2018 року штатного розпису НДІ мікрографії директором НДІ мікрографії ОСОБА_2 видано наказ від 21 червня 2018 року № 22-о/д "Про ліквідацію структурного підрозділу" (а. с. 75).

22 червня 2018 року ОСОБА_1 попереджено про наступне скорочення та запропоновано посаду слюсаря по ремонту та обслуговуванню водопровідних та каналізаційних систем ІV розряду експлуатаційно-технічного відділу, що відповідає фаху позивача (а. с. 81).

Від підпису на попередженні ОСОБА_1 відмовився, у зв`язку з чим комісією в складі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 було складено відповідний акт.

Рекомендованим листом з повідомленням від 16 липня 2018 року № 01/353 позивача ознайомлено з наказом НДІ мікрографії № 22-о/д від 21 червня 2018 року "Про ліквідацію структурного підрозділу", попередженням від 22 червня 2018 року про наступне скорочення, повідомлено про усі наявні посади, який було отримано особисто позивачем 21 липня 2018 року (а. с. 84 -85).

Наказом від 31 серпня 2018 року № 140-к позивач був звільнений з 31 серпня 2018 року з роботи за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку ліквідацією структурного підрозділу (а. с. 18).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, розгляд касаційної скарги у цій справі здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Положення частини першої статті 2 ЦПК України передбачають, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до положень статті 9 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1982 року № 158 "Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця" тягар доведення наявності законної підстави для звільнення лежить на роботодавцеві.

Згідно із статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації (частини перша, третя статті 49-2 КЗпП України).

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. Реалізація зазначеного обов`язку повинна відбуватися з урахуванням принципу рівності трудових прав громадян і не може бути обумовлена виключно розсудом роботодавця.

Відповідно до частин першої, другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі, орган який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік.

З огляду на наведене, Верховний Суд вважає, що судом першої та апеляційної інстанції було правильно установлені фактичні обставини справи, на підставі яких зроблені обґрунтовані висновки, що звільнення позивача відбулось з дотриманням вимог чинного законодавства України, оскільки у зв`язку з необхідністю оптимізації робочого процесу та усунення дублювання функцій поміж структурними підрозділами відбулося скорочення посад, зокрема посади провідного інженера-технолога, позивач відмовився від запропонованої наявної вакантної посади, яка відповідає його фаху.

Посилання заявника на те, що йому не було запропоновано інші вакантні посади, є безпідставним, оскільки станом на 16 липня 2018 року в НДІ мікрографії були вакантними 13 посад, проте, як встановлено судами, фаху позивача відповідала лише посада слюсаря, від якої він відмовився.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанції не спростовують.

Судді:	А. І. Грушицький
	В. В. Сердюк
	І. М. Фаловська