753/8765/15 Про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності - 13.05.2020 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Стуліков Артур Вікторович, на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 травня 2018 року у складі судді Комаревцевої Л. В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 30 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Пікуль А. А.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 03 вересня 2006 року між нею та відповідачем був зареєстрований шлюб.

На час реєстрації шлюбу відповідачу належало на праві власності домоволодіння АДРЕСА_1 .

15 вересня 2006 року ОСОБА_2 отримав дозвіл на здійснення реконструкції та розширення вказаного житлового будинку та господарських споруд.

Починаючи з жовтня 2006 року по 2008 рік, тобто під час шлюбу, сторони за спільні кошти провели реконструкцію існуючого будинку та будівництво нових будівель у вказаному домоволодінні, замість будинку літ. "А" та інших зруйнованих будівель та споруд були побудовані житлові будинки літ. "М" та літ. "Н".

31 грудня 2013 року ОСОБА_2 подав до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві декларацію № КВ 182133653896 про готовність об`єкта до експлуатації, а саме: на індивідуальний садибний житловий будинок літ. "М", індивідуальний садибний житловий будинок літ. "К", прибудови літ. "к", літ. "к-1", індивідуальний садибний житловий будинок літ. "Н", прибудова літ. "н", господарський блок літ. "О", літній душ літ. "И" та оформив на себе право власності на спільно нажите у шлюбі майно.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила визнати домоволодіння (садибу) АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 16 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 30 серпня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що роботи з реконструкції існуючого будинку та будівництво нових будівель (літ. "Н" та літ. "М") у спірному домоволодінні були здійснені до реєстрації шлюбу сторін, тому ці об`єкти не є спільним майном подружжя.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судове рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного майна спільною сумісною власністю подружжя.

Дійшовши висновку про те, що вона не надала доказів на підтвердження того, шо сторонами під час шлюбу за спільні кошти на земельній ділянці, на якій розташоване домоволодіння АДРЕСА_1, замість будинку літ. "А" та інших зруйнованих будівель і споруд побудували житлові будинки літ. "М" та літ. "Н", суди не надали належної правової оцінки всім доказам, які містяться в матеріалах справи.

Вказувала на те, що дати будівництва, зазначені у довідці КП "Київське бюро технічної інвентаризації" від 22 червня 2012 року, не відповідають даті договору будівельного підряду.

Також суди безпідставно відмовили у допиті свідків та призначенні повторної судової будівельної експертизи, оскільки висновки експертизи від 29 березня 2017 року є необґрунтованими та такими, що суперечить матеріалам справи, а саме висновку будівельно-технічного дослідження судового експерта Донецького науково-дослідного інституту судових експертиз від 30 жовтня 2015 року № 632 щодо дати будівництва житлових будинків літ. "М" та літ. "Н", якому суди не надали належної правової оцінки.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін, як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 03 вересня 2006 року до 19 травня 2009 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

На підставі договору купівлі-продажу від14 жовтня 1988 року ОСОБА_2 на праві власності належало домоволодіння АДРЕСА_1 .

15 вересня 2006 року ОСОБА_2 одержав дозвіл на реконструкцію та розширення житлового будинку та господарсько-побутових споруд по АДРЕСА_1 .

Згідно з листом Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 19 липня 2012 року, житловий будинок літ. "А", право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2, був знесений і на його місці в 2006 році був самочинно збудований житловий будинок літ. "М". За даними технічної інвентаризації, проведеної 21 травня 2010 року, об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1, складається з гаража літ. "З", трьох самочинно збудованих житлових будинків, які в матеріалах інвентаризаційної справи обліковуються літерами "К", "М" та "Н", а також самочинно збудованих господарських будівель: літнього душу літ. "И", теплиці літ. "Р", трьох сараїв літ. "П", літ. "Т" та літ. "У", навісу літ. "С", убиральні літ. "Х" та двох господарських блоків літ. "О" та літ. "Ф". В матеріалах інвентаризаційної справи зазначено, що будинок літ. "К" збудований в 2002 році, будинок літ. "Н" в 2004 році, а будинок літ. "М" у 2006 році.

31 грудня 2013 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві зареєстровано декларацію № КВ 182133653896 про готовність об`єкта до експлуатації, а саме: індивідуальний садибний житловий будинок літ. "М", індивідуальний садибний житловий будинок літ. "К", прибудови літ. "к", літ. "к-1", індивідуальний садибний житловий будинок літ. "Н", прибудова літ. "н", господарський блок літ. "О", літній душ літ "И", що знаходяться по АДРЕСА_1 . Вказана декларація містить інформацію про об`єкт будівництва, зокрема: початок будівництва - 2001 рік, закінчення будівництва - 2006 рік.

Також установлено, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 27 січня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 25 листопада 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року, у справі № 2-4801/12 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності, поділ майна та виділ майна в натурі, встановлення сервітуту відмовлено.

Вказаними судовими рішеннями встановлено, що позивач просила виділити їй в натурі будівельні матеріали під літ. "М". Згідно з довідкою КМБТІ вказаний об`єкт був побудований у 2006 році, тоді як сторони зареєстрували шлюб 03 вересня 2006 року, і доказів про те, що самочинно збудований будинок площею 143 кв. м був побудований після реєстрації шлюбу, а не до його реєстрації, матеріали справи не містять. Крім того, в матеріалах справи містився договір підряду на виконання будівельних робіт щодо домоволодіння АДРЕСА_1 та акти виконаних робіт датовані 2005 роком, що підтверджує здійснення робіт з реконструкції об`єкту літ."М" до реєстрації шлюбу сторін. В свою чергу об`єкти під літерами "Н", "Т", "У" вказаного домоволодіння збудовані у 2004 році. Отже вказані об`єкти були побудовані до реєстрації шлюбу сторін і будівельні матеріали, які використовувалися при будівництві (реконструкції), поділу не підлягають, у зв`язку з чим підстави для встановлення сервітуту також відсутні.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 лютого 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2016 року, у справі № 753/657/15 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору будівельного підряду № 010305 від 12 квітня 2005 року, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ "Фавор", відмовлено.

Згідно з висновком судової оціночно-будівельної експертизи від 29 березня 2017 року № 1557/16-43, складеним експертом Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, залишкова вартість заміщення (відтворення) житлових будинків, господарських будівель та споруд, розташованих на земельній ділянці по АДРЕСА_1 становить: станом на вересень 2006 року - 254 858,00 грн, станом на травень 2009 року - 464 427,00 грн. Збільшення залишкової вартості заміщення (відтворення) будівель та споруд домоволодіння по АДРЕСА_1 станом на травень 2009 року стосовно до вересня 2006 року викликано зміною індексу споживчих цін (ІСЦ), зокрема: індексу зміни вартості будівельно-монтажних робіт.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що починаючи з жовтня 2006 року по 2008 рік сторони за спільні кошти провели реконструкцію існуючого будинку та будівництво нових будівель у спірному домоволодінні, замість будинку літ. "А" та інших зруйнованих будівель та споруд були побудовані житлові будинки літ. "М" та літ. "Н", а тому спірне домоволодіння є об`єктом права спільної сумісної власності її та ОСОБА_2 .

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно з статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Разом із цим, відповідно до статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Частиною першою статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфа 1 Конвенції, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України" (заява № 48553/99), а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" (заява № 28342/95) встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про преюдиційність обставин, встановлених рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 27 січня 2014 року у справі № 2-4801/12, яке набрало законної сили, щодо часу здійснення робіт з реконструкції існуючого будинку та будівництва нових будівель (літ. "Н" та літ. "М") у спірному домоволодінні, які здійснені до реєстрації шлюбу сторін, що також підтверджується листом Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 19 липня 2012 року.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що домоволодіння (садиба) АДРЕСА_1 не є об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги про те, що суди не надали належної правової оцінки висновку будівельно-технічного дослідження від 30 жовтня 2015 року щодо дати будівництва житлових будинків літ. "М" та літ. "Н", є безпідставними, оскільки суди надали належну правову оцінку вказаному висновку та дійшли висновку про те, що цей доказ суперечить іншим доказам, які містяться в матеріалах справи, а касаційний суд згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не може вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно відмовили у допиті свідків та призначенні повторної судової будівельної експертизи, а також про те, що дати будівництва, зазначені у довідці КП "Київське бюро технічної інвентаризації" від 22 червня 2012 року, не відповідають даті договору будівельного підряду, є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄМПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Toriya v. Spaine), 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), 2).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.