754/1492/17 Про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання права спільної сумісної власності на майно, поділ спільного майна подружжя - 29.04.2020 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Ільницького Олексія Олександровича на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 червня 2019 року у складі судді Грегуль О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О. та касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання права спільної сумісної власності на майно, поділ спільного майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особистою власністю майна, набутого до шлюбних відносин та поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив: встановити факт спільного проживання його та відповідача однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 16 червня 2010 року; визнати право спільної сумісної власності його та ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 та визнати право власності по 1/2 частині за ним та відповідачем на спірну квартиру.

ОСОБА_1 обґрунтував позов тим, що 01 жовтня 2010 року між ним та відповідачем було укладено шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дочка ОСОБА_3 .

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року, яке набрало законної сили 13 грудня 2016 року, шлюб між ним та відповідачем було розірвано.

Він та ОСОБА_4 проживали разом без реєстрації шлюбу ще з початку 2010 року, а починаючи з 02 червня 2010 року - разом із відповідачем та її дитиною орендували квартиру АДРЕСА_2, де разом вели спільне господарство, мали спільний бюджет, несли спільні витрати.

Попередній шлюб із ОСОБА_5 був розірваний рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 04 червня 2010 року, яке набрало законної сили 15 червня 2010 року, тому починаючи з 16 червня 2010 року він не перебував в іншому зареєстрованому шлюбі.

Під час спільного проживання сторін, він позичив кошти на придбання власного житла для майбутньої родини та проведення ремонтних робіт у вказаній квартирі.

Зазначає, що через проблеми із колишньою дружиною не міг оформити право власності на квартиру на своє ім`я, тому було прийнято рішення здійснювати оформлення права власності на відповідача, оскільки до початку спільного проживання відповідач із сином проживала у квартирі колишнього чоловіка, у зв`язку з тим, що не мали власного житла.

02 вересня 2010 року відповідач уклала договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

На день укладення договору купівлі-продажу ним та відповідачем вже було подано заяву про реєстрацію шлюбу до Відділу реєстрації актів цивільного стану Деснянського районного управління юстиції у місті Києві. Тому спірне нерухоме майно було придбано в період спільного проживання з відповідачем, за позичені ним кошти, які поверталися вже спільно сторонами в зареєстрованому шлюбі, а тому вказане спірне майно є об`єктом спільної сумісної власності і він має право на його 1/2 частину.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив встановити факт спільного проживання його та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 16 червня 2010 року, визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 та визнати за ним право на 1/2 частину вказаної квартири.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 17 серпня 2017 року залишено без розгляду позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності за ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

У квітні 2017 року ОСОБА_2 подала до суду зустрічний позов, в якому просила: визнати квартиру АДРЕСА_1 її особистою власністю, та такою, що не може бути поділена із ОСОБА_1 на підставі статті 74 СК України; визнати за нею право особистої приватної власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_3, визнати за нею право особистої приватної власності на 1/2 частину автомобіля марки "Toyota LandCruiser Prado", 2006 року випуску, який зареєстрований за

ОСОБА_1 зустрічний позов мотивувала тим, що твердження ОСОБА_1 про спільне проживання з початку 2010 року та щодо спільної оренди квартири з червня 2010 року не відповідає дійсності, оскільки свідоцтво про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та його колишньою дружиною ОСОБА_5 датоване 24 червня 2010 року.

ОСОБА_1 не надано жодних доказів на підтвердження оплати вартості оренди квартири чи укладення договору на таку оренду.

Починаючи із 1994 року вона мала постійний дохід, збереження на банківських рахунках та кошти в готівці, також на придбання власної квартири фінансову допомогу їй надали батьки.

Попри все, позивач за зустрічним позовом вказує, що на час придбання квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_1 мав фінансові труднощі, оскільки перебував у судових процесах із своєю колишньою дружиною. В таких процесах було встановлено факт того, що на той момент ОСОБА_1 не мав в розпорядженні жодних фінансових ресурсів.

02 вересня 2010 року саме між нею та Київською міською державною адміністрацією було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, а оплату відповідно до умов договору проведено до його укладення 11 серпня 2010 року. Таким чином, оплата за спірну квартиру була проведена ще до подачі сторонами заяви про реєстрацію шлюбу.

Також вказала, що під час шлюбу з ОСОБА_1 ними було придбано майно, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а саме квартира АДРЕСА_3 та автомобіль марки "Toyota LandCruiser Prado", 2006 року випуску.

Згоди про добровільний поділ майна між сторонами не досягнуто.

Враховуючи інтереси малолітньої дитини ОСОБА_3, яка залишається із нею, просила відступити від принципу рівності часток подружжя і виділити їй більшу частину із спільного майна, а саме квартиру АДРЕСА_3 .

У травні 2018 року ОСОБА_2 подала заяву про зменшення розміру позовних вимог.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 08 травня 2018 року залишено без розгляду позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання квартири АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_2 та такою, що не може бути поділена із ОСОБА_1 на підставі статті 74 СК України та про визнання за ОСОБА_2 права особистої власності на 1/2 частини автомобіля марки "Toyota Land CruiserPrado", 2006 року випуску.

Враховуючи викладене, ОСОБА_2 остаточно просила визнати за нею право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_3, як таку, що придбана подружжям в період шлюбу за її згодою за спільні кошти подружжя.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 21 червня 2019 року в задоволенні первісних позовних вимог відмовлено.

Зустрічний позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3, припинивши право власності ОСОБА_1 на 1/2 частини зазначеної квартири.

Понесені ОСОБА_1 судові витрати покладено на ОСОБА_1 .

Понесені ОСОБА_2 судові витрати покладено на ОСОБА_2 .

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що суду не надано і судом не здобуто конкретних і беззаперечних правових доказів, які б давали правові підстави для висновку про те, що сторони з 16 червня 2010 року і до реєстрації між ними 01 жовтня 2010 року шлюбу проживали саме однією сім`єю і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Також відсутні докази того, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за спільні кошти сторін, а квартира АДРЕСА_3 - за особисті кошти ОСОБА_1 .

У період з 16 червня до 24 червня 2010 року ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_5 .

У матеріалах справи відсутні, а сторонами не надано доказів про те, що до реєстрації між ними шлюбу сторони спору саме спільно або за спільною між ними домовленістю наймали (орендували) житло для спільного проживання саме однією сім`єю, а також доказів, які б беззаперечно свідчили, що саме особисті кошти ОСОБА_1, наявні в нього та в тому числі, зароблені, позичені, отримані ним від реалізації свого майна, і що саме ці кошти були спрямовані на придбання обох спірних квартир, наявність між сторонами домовленості про створення ними спільної сумісної власності до реєстрації між ними шлюбу та доказів для відступлення від рівності часток у праві спільної сумісної власності подружжя.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання права спільної сумісної власності на майно, поділ спільного майна скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_6 з 16 червня 2010 року.

Визнано право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 .

Визнано право власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 90,40 кв. м, житловою площею 50,70 кв. м.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 13 920 грн.

В решті частини рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 червня 2019 року залишено без змін.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про його задоволення, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам у справі, зокрема не звернув уваги на те, що матеріали справи свідчать про проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_7 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 16 червня 2010 року до 01 жовтня 2010 року - часу укладення шлюбу, та періоду коли була придбана та оформлена на відповідача квартира АДРЕСА_1 .

Наявні у справі докази щодо доходів ОСОБА_2 не підтверджують фінансову спроможність відповідача сплатити вартість придбаної квартири в розмірі 769 594 грн станом на 11 серпня 2010 року. Посилання відповідача на отримання частини грошових коштів від колишньої свекрухи - ОСОБА_8 та сестри ОСОБА_9 належним чином не підтверджено, як і не підтверджено фінансову спроможність останніх щодо надання грошових коштів у зазначеному відповідачем розмірі.

Залишаючи без змін рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішення суду в цій частині ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

25 жовтня 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Ільницький О. О. подав касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції частково, а рішення суду першої інстанції повністю і прийняти нову постанову про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом порушено вимоги частини другої статті 367 ЦПК України щодо меж розгляду справи, оскільки відповідач ні у зустрічній позовній заяві, ні у відзиві на апеляційну скаргу не посилався на пункт 13 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 щодо придбання квартири у спільну сумісну власність, тобто суд вийшов за межі власних повноважень.

Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також Витягу про державну реєстрацію прав спірна квартира АДРЕСА_4 придбавалася ОСОБА_1 у особисту приватну власність.

Апеляційним судом не застосовано до спірних правовідносин положення пункту 3 частини першої статті 57 СК України і неправильно застосовано положення статті 60 СК України, не було враховано правові позиції Верховного Суду України, висловлені, зокрема у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15.

Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Квартира АДРЕСА_4 була придбана ОСОБА_1 під час шлюбу з відповідачем, але за кошти, які належали йому особисто від продажу належного йому нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_5, тому дана квартира належить йому на праві особистої власності.

Відповідач не надала жодного допустимого, належного та достовірного доказу, який би підтверджував її участь грошовими коштами у придбанні спірного майна, та не спростувала належним чином доказів та аргументів ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

30 жовтня 2019 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що встановлюючи факт проживання її з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 16 червня 2010 року апеляційний суд не дотримав вимог матеріального права, оскільки не встановив, чи дійсно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 16 червня 2010 року до 01 жовтня 2010 року мали сімейний союз, спільні витрати, придбавали майно для спільного користування та брали участь у витратах на проживання.

Місцевим судом правильно встановлено, що у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували факт спільного проживання її та відповідача однією сім`єю, судом першої інстанції правильно оцінені показання свідка ОСОБА_8, а також не надано оцінку тому факту, що у період з 10 липня до 21 липня 2010 року ОСОБА_2 разом з сином перебувала на санітарно-курортному лікуванні в санаторії "Прикордонники", тому не могла спільно проживати у цей період з відповідачем.

Апеляційний суд не взяв до уваги заяви свекрухи та її матері про те, що саме вони надавали грошові кошти на придбання спільної квартири, а також залишив поза увагою її доводи про те, що у разі проживання ОСОБА_1 разом із нею на час придбання спірної квартири він не був позбавлений права укласти дошлюбний договір у порядку статті 92 СК України, а також той факт, що під час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири ОСОБА_1 не надав згоди на придбання такої квартири, як того вимагає стаття 65 СК України.

Суд апеляційної інстанції не врахував те, що разом із нею проживає неповнолітня дочка, а ОСОБА_1 протягом 2015-2017 років взагалі не сплачував аліментів на її утримання, а з 26 червня 2017 року сплачує аліменти на утримання дочки в розмірі 1 355 грн на місяць, що недостатньо для нормального фізичного та духовного розвитку дитини.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У січні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що всі доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із наданою апеляційним судом оцінкою деяких доказів та встановленими на їх підставі обставинами. ОСОБА_2 фактично просить Верховний Суд здійснити переоцінку доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_2 (до шлюбу ОСОБА_2 ) перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_11, який розірвано 30 березня 2006 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу від 30 березня 2006 року.

ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, який розірвано рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 04 червня 2010 року, яке набрало законної сили 15 червня 2010 року.

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_2 ) зареєстрували шлюб 01 жовтня 2010 року, що підтверджується виданим повторно свідоцтвом про шлюбу від 07 жовтня 2011 року.

Зазначений шлюб між сторонами розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року.

Згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу квартири від 02 вересня 2010 року ОСОБА_12 купила квартиру АДРЕСА_1 .

31 серпня 2012 року ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_3, що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу.

02 червня 2010 року ОСОБА_1 уклав із ОСОБА_13 договір оренди квартири АДРЕСА_2 для власного проживання та проживання членів сім`ї ОСОБА_12 та ОСОБА_14 .

06 липня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_12 до Деснянського районного у місті Києві відділу Державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві було подано заяву про державну реєстрацію шлюбу, що підтверджується довідкою від 04 квітня 2017 року № 2038\16.5-09.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року відкрито провадження у цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Ільницького О. О. та витребувано її матеріали із Деснянського районного суду міста Києва.

20 листопада 2019 року справа № 754/1492/17-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року відкрито провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України (1618-15) наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Частинами першою, другою статті 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків.

Відповідно до частини четвертої статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Враховуючи викладене, особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Встановивши, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 16 червня до 01 жовтня 2010 року, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що придбана 02 вересня 2010 року квартира АДРЕСА_1, яка оформлена на ОСОБА_2, є спільною сумісною власністю сторін, а їх частки є рівними.

Також апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що квартира АДРЕСА_3 є спільною сумісною власністю сторін, оскільки придбана ОСОБА_1 у період шлюбу із ОСОБА_2 за її письмової згоди, як подружжя, та в спільну сумісну власність.

Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Ільницький О. О. про те, що апеляційним судом порушено вимоги частини другої статті 367 ЦПК України щодо меж розгляду справи, оскільки відповідач ні у зустрічній позовній заяві, ні у відзиві на апеляційну скаргу не посилався на пункт 13 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 щодо придбання квартири у спільну сумісну власність, тобто суд вийшов за межі власних повноважень, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Крім того, відповідно до частин першої, третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи викладене, апеляційний суд відповідно до вимог процесуального законодавства оцінив докази, які містяться у матеріалах справи, за своїм внутрішнім переконанням, та надав їм відповідну оцінку в цілому.

Посилання у касаційній скарзі представника ОСОБА_1 - адвоката Ільницького О. О. на те, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя, також не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Встановивши те, що спірна квартира придбана у період шлюбу за спільні сумісні кошти сторін, тому також є спільною сумісною власністю подружжя.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що апеляційний суд не врахував те, що разом із нею проживає неповнолітня дочка, а ОСОБА_1 протягом 2015-2017 років взагалі не сплачував аліментів на її утримання, а з 26 червня 2017 року сплачує аліменти на утримання дочки в розмірі 1 355 грн на місяць, що недостатньо для нормального фізичного та духовного розвитку дитини, є безпідставними, з огляду на таке.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частин першої, п`ятої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

При вирішенні спору про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).

Встановивши, що спірна квартира була придбана подружжям у період перебування у шлюбі, а тому є їх спільною сумісною власністю, обґрунтовано виходив із того, що частки сторін є рівними, підстави для відступу від засад рівності часток подружжя при поділі майна відповідно до частини третьої статті 70 СК України відсутні.

Крім того, Верховний Суд зазначає про те, що проживання дітей з ОСОБА_2, з огляду на встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини та положення статті 70 СК України, само по собі не є підставою для збільшення частки одного з подружжя.

Інші доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції у нескасованій після апеляційного перегляду частині та суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову суду апеляційної інстанції, - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Дію постанови Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року було зупинено ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року. Тому у зв`язку із залишенням касаційних скарг без задоволення необхідно поновити його дію.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Ільницького Олексія Олександровича та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 червня 2019 року у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року залишити без змін.

Судді:	І. В. Литвиненко

	В. С. Висоцька

	І. М. Фаловська