2-13242/10 Про визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними - 01.12.2021 Прийняття

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк", правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Дельта Банк",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_2, на постанову Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року у складі колегії суддів: Піддубного Р. М., Коваленко І. П., Котелевець А. В.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" (далі - ТОВ "Укрпромбанк") про визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними.

Позов мотивовано тим, що укладений 17 квітня 2007 року між ним та

ТОВ "Укрпромбанк" кредитний договір не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" (15-93) та статтям 193, 533 ЦК України в частині положень договору про нарахування та сплати процентів за користування кредитом в іноземній валюті, тому цей договір є недійсним в силу вимог статей 203, 215 ЦК України. Без включення в договір положень щодо сплати процентів за користування кредитними коштами він не був би вчинений сторонами, тому його слід визнати недійсним в цілому, оскільки надання безпроцентних кредитів суперечить суті правовідносин кредиту та вимогам Закону України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) . Договір іпотеки, яким забезпечувалося виконання зобов`язання за вказаним кредитним договором, також слід визнати недійсним відповідно до статті 548 ЦК України.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними кредитний договір від 17 квітня 2007 року № 260/ФКВ-07 та іпотечний договір від 17 квітня 2007 року № 260/Zфквіп/-07, укладені між

ним та ТОВ "Укрпромбанк".

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 грудня

2010 року позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним кредитний договір від 17 квітня 2007 року

№ 260/ФКВ-07, укладений між ТОВ "Укрпромбанк" та ОСОБА_1 .

Визнано недійсним іпотечний договір від 17 квітня 2007 року

№ 260/Zфквіп/-07, укладений між ТОВ "Укрпромбанк" та ОСОБА_1, посвідчений 17 квітня 2007 року приватним нотаріусом Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Гаврильєвим В. І., зареєстрований в реєстрі за № 803.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що положення кредитного договору щодо нарахування та зобов`язання позивача сплачувати проценти в іноземній валюті не відповідають вимогам закону, оскільки обидві сторони кредитного договору є резидентами України. Також суд дійшов висновку, що без включення до кредитного договору недійсних положень щодо нарахування та сплати процентів за користування кредитом цей правочин не був би вчинений сторонами.

Оскільки основне зобов`язання - кредитний договір від 17 квітня 2007 року визнано судом недійсним, то в силу статті 548 ЦК України слід визнати недійсним і іпотечний договір, яким забезпечувалися вимоги відповідача за основним зобов`язанням.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

В апеляційному порядку справа переглядалася неодноразово.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 24 жовтня 2017 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2010 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 20 листопада 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 24 жовтня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 21 січня 2020 року до участі у справі залучено правонаступника ТОВ "Укрпромбанк" - ПАТ "Дельта Банк".

Постановою Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" задоволено.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2010 року скасовано, прийнято нову постанову.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні клопотання ПАТ "Дельта Банк" про поворот виконання рішення відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству.

Щодо клопотання про поворот виконання рішення, то суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки предметом заявлених у справі вимог є визнання договорів недійсними, тобто вимоги немайнового характеру, встановлені законом підстави для задоволення заяви про поворот виконання рішення відсутні.

Крім того, скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків, крім тих, які пов`язані з його скасуванням, а тому дія іпотеки відновлюється з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі скасованого рішення, а покладення рішенням суду будь-яких обов`язків на осіб, які не брали участь у справі, чинним цивільним процесуальним законодавством не передбачено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

08 квітня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гринько К. В. засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою (надійшла 10 квітня 2020 року) на постанову Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року, у якій представник заявника просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що використання готівкової іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається лише за умови отримання однією із сторін зобов`язання індивідуальної ліцензії НБУ. Окрім цього, заявник зазначив про те, що він не був повідомлений про наявність договору про передачу активів та кредитних зобов`язань від 30 червня 2010 року між

ТОВ "Укрпромбанк", ПАТ "Дельта Банк" та НБУ зокрема, за спірними договорами; не був повідомлений про зміну кредитора у зазначеному зобов`язанні, чим обґрунтовується звернення до первісного кредитора, як до відповідача.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

17 квітня 2007 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Укрпромбанк" було укладено кредитний договір №260/ФКВ-07, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 80 000 доларів США, які зобов`язався повернути у строк до 16 квітня 2010 року.

Того ж дня, з метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором між сторонами у справі було укладено договір іпотеки

№ 260/Zфквіп/-07, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1 та дві земельні ділянки за вказаною адресою.

30 червня 2010 року між ТОВ "Укрпромбанк", ПАТ "Дельта Банк" та НБУ було укладено трьохсторонній договір про передачу активів та кредитних зобов`язань ТОВ "Укрпромбанк" на користь ПАТ "Дельта Банк", в тому числі і за кредитним договором від 17 квітня 2007 року № 260/ФКВ-07 з усіма забезпечувальними договорами, які були укладені із ОСОБА_1 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_2, задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України).

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 цього Кодексу).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини

(стаття 217 ЦК України).

Згідно із пунктом 6 частини першої статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

У пунктах 1.5., 2.6., 2.7. зазначеного кредитного договору сторони передбачили, що процентна ставка за користування кредитом становить 13,8 % річних, які нараховуються та сплачуються у валюті кредиту по

20 число кожного наступного місяця за місяцем нарахування процентів.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. Конституція України (254к/96-ВР) не передбачає заборони можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність" (959-12) , Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) (далі - Декрет № 15-93, який був чинним на момент укладення договору), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" (185/94-ВР) .

Декретом № 15-93 було встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Згідно зі статтею 1 Декрету № 15-93 комерційні банки не входять до категорії "резидентів" та "нерезидентів" та змістом вказаного Декрету не передбачено обов`язку банку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу іноземної валюти в позику.

09 лютого 2019 року Декрет № 15-93 втратив чинність у зв`язку із введенням в дію Закону України "Про валюту і валютні операції" (2473-19) , за змістом частини першої статті 9 якого банки надають банківські та інші фінансові послуги, якщо вони є валютними операціями, на підставі банківської ліцензії.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

При укладенні 17 квітня 2007 року оспорюваного кредитного договору сторонами було досягнуто згоди з усіх його істотних умов та визначено: валюту кредитування, суму кредиту, відсоткову ставку за користування ним і порядок повернення кредиту, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору. Так, підписавши договір, позивач засвідчив, що він погодився з його умовами.

Таким чином, з урахуванням відсутності законодавчої заборони на вираження у договорі грошових зобов`язань в іноземній валюті та згоди позивача саме на такі умови оскаржуваного кредитного договору, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, а зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень

статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень

Верховного Суду.

Підстави для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін.