425/1969/18 Про визнання права власності на квартиру та усунення перешкод у користуванні власністю - 03.04.2020 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року в складі судді Романовського Є. О. та постанову Луганського апеляційного суду від 04 липня 2019 року в складі колегії суддів: Коновалової В. А., Дронської І. О., Луганської В. М.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності та усунення перешкод у користуванні власністю.

В обґрунтування позову вказали, що 15 липня 2016 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу з дозволу своєї дружини ОСОБА_2 придбав квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 02 травня 2018 року, встановлено, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем та витребувати у нього зазначену квартиру в силу специфіки виду вказаного нерухомого майна неможливо.

ОСОБА_3 не проживає у вказаній квартирі, оскільки рішенням суду від 09 квітня 2015 року була виселена з неї. Відповідач зареєстрована в зазначеній квартирі та добровільно не бажає знятися з реєстрації, чим перешкоджає позивачам вільно розпоряджатися та користуватися належним їм майном.

З огляду на вищевикладене, позивачі просили суд визнати за ними право спільної сумісної власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; усунути перешкоди у здійсненні ними права володіння, користування та розпорядження вказаною квартирою, шляхом визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено.

Суд першої інстанції обґрунтував рішення тим, що оскільки ОСОБА_1 володіє квартирою АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності разом з ОСОБА_3, а належна йому 1/2 частини вказаної квартири не виділена в натурі із частки майна, то підстав для задоволення позовних вимог про визнання спільної сумісної власності позивачів на вказану квартиру немає.

Що стосується позовних вимог про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач є власником 1/2 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, тому відсутні підстави для визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування зазначеною квартирою.

Постановою Луганського апеляційного суду від 04 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року змінено, виключено із його мотивувальної частини посилання на статтю 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ). В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, оскільки позивачі із вимогою про виділ частки із майна, що є у частковій власності, не звертались, то із мотивувальної частини рішення необхідно виключити посилання на статтю 364 ЦК України як таке, що зроблене внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд виходив із того, що рішення суду відповідає вимогам закону, наданим доказам, обставинам справи і підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, немає.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників справи

03 серпня 2019 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року та постанову Луганського апеляційного суду від 04 липня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги позову. Також у касаційній скарзі заявник просив зупинити виконання оскаржуваних судових рішень і проводити розгляд справи проводити за його участі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не надали належної оцінки доказу у вигляді договору купівлі-продажу квартири від 15 липня 2019 року та помилково прийняли до уваги довідку про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 05 травня 2017 року № 201745097 та інформацію з Державних реєстрів;

- не дослідили момент та підстави набуття права власності сторін на спірне майно, момент та підстави припинення права власності відповідача на це майно;

- дійшли помилкових висновків про те, що відповідач є співвласником спірної квартири та за цього обґрунтування відмовили у позові, у тому числі і за позовною вимогою про захист права власності шляхом визнання відповідача таким, що втратила право користування спірною квартирою;

- не з`ясували, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин;

- не врахували, що відмова у задоволенні віндикаційних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 є передумовою застосування статті 330 ЦК України та є підставою виникнення права власності на спірну частину квартири у добросовісного набувача.

06 серпня 2019 року ОСОБА_1 із застосування засобів поштового зав`язку подав до Верховного Суду доповнення до вказаної вище касаційної скарги, в яких зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових та протиправних висновків про припинення у подружжя ОСОБА_1 1/2 частки спірної квартири та не застосували всіх необхідних норм матеріального права. Крім того, заявник повторно просив Верховний Суд про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.

06 вересня 2019 року ОСОБА_3 із застосування засобів поштового зав`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому просила залишити її без задоволення з підстав необґрунтованості, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вони є законними.

15 вересня 2019 року ОСОБА_2 із застосування засобів поштового зав`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, якому також виклала клопотання про зупинення дії рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року та постанови Луганського апеляційного суду від 04 липня 2019 року, а ще клопотання про розгляд справи за її участю.

У відзиві позивач вказує на те, що вона повністю погоджується із касаційною скаргою її чоловіка ОСОБА_1 і доповненнями до неї, та наводить аргументи близькі за змістом до тих, які наведені в касаційній скарзі.

30 вересня 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 із застосування засобів поштового зав`язку подав до Верховного Суду відповідь на відзив ОСОБА_3, в якому зазначив, що вважає аргументи відзиву такими, які викладені з метою перекручування фактів, встановлених в судових засіданнях судів першої та апеляційної інстанцій, та ведення суду касаційної інстанції в оману для залишення незаконних рішень суду першої та апеляційної інстанцій у цій справі без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 07 серпня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року та постанову Луганського апеляційного суду від 04 липня 2019 року в справі № 425/1969/18 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано матеріали справи № 425/1969/18 із Рубіжанського міського суду Луганської області, відмовлено в задоволенні клопотання заявника про зупинення виконання рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року та постанови Луганського апеляційного суду від 04 липня 2019 року та надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року та постанови Луганського апеляційного суду від 04 липня 2019 року.

У серпні 2019 року матеріали справи № 425/1969/18 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частиніта постанова апеляційного суду - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судом встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується копіями паспортів.

Позивачі сплачують комунальні послуги за квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується договором про користування електричною енергією від 27 лютого 2017 року № 203-083, типовим договором про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій від 06 грудня 2016 року, договором про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів від 23 липня 2018 року, договором про надання послуг з централізованого постачання холодної води і водовідведення від 07 вересня 2016 року № 42303 та квитанціями про сплату комунальних послуг.

Також із матеріалів справи, вбачається, що квартира АДРЕСА_1, належала ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 23 липня 2008 року.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер.

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 27 листопада 2014 року державним нотаріусом Рубіжанської державної нотаріальної контори Луганської області посвідчено, що спадкоємицею майна ОСОБА_6, а саме квартири АДРЕСА_1, є його сестра ОСОБА_7

22 грудня 2014 року ОСОБА_7 продала успадковане майно ОСОБА_8 .

У свою чергу ОСОБА_8 продав указану квартиру ОСОБА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 15 липня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за № 308.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 21 червня 2016 року № 64061961, довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 30 серпня 2016 року № 201610082 та технічним паспортом від 22 серпня 2018 року, квартира АДРЕСА_1 станом на 21 липня 2016 року на праві приватної власності належала ОСОБА_1 .

Рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 16 червня 2015 року у справі № 425/3239/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 08 вересня 2015 року, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про встановлення факту сумісного проживання, визнання свідоцтва про право на спадщину частково недійсним, визнання права власності задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_6 в період з 01 січня 2004 року до дня смерті ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3 . В задоволенні інших вимог відмовлено.

Рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року в справі № 425/2086/16-ц квартиру АДРЕСА_1 визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на день смерті ОСОБА_6, визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане державним нотаріусом Рубіжанської державної нотаріальної контори 27 листопада 2014 року, номер в реєстрі 365, на ім`я ОСОБА_7, після смерті ОСОБА_6 на 1/2 частки вказаної квартири та визнано за ОСОБА_3 право спільної часткової власності на 1/2 частки даної квартири, а також витребувано вказану частку у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 . В задоволенні решти позову в частині вселення ОСОБА_3 в цю квартиру відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року в справі № 425/2086/16-ц зазначене вище рішення суду першої інстанції змінено, скасовано в частині витребування у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 1/2 частки квартири АДРЕСА_1, в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судового збору і в цій частині ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні заявлених вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про витребування 1/2 частки вказаної квартири відмовлено, оскільки 1/2 частки квартири не виділено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині оскаржуване рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 02 травня 2018 року у цивільній справі № 425/2086/16-ц рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року в не скасованій частині та рішення Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року залишено без змін. Поновлено виконання вказаних рішень.

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 15 травня 2018 року № 123932774 та довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 05 травня 2017 року № 201745097, вбачається, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1, належить ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності.

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , до якої Україна приєдналась 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) , закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого не майнового права або майнового права та інтересу.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути їх визнання.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Частиною третьою статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно положенням статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, який виник між сторонами цієї справи, суд першої інстанції, з висновками якого у незміненій частині рішення погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки ОСОБА_1 володіє квартирою АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності разом з ОСОБА_3, а належні йому 1/2 частини вказаної квартири не виділені в натурі із частки майна, то позовні вимоги про визнання права спільної сумісної власності позивачів на спірну квартиру задоволенню не підлягають.

Також суд першої інстанції дійшов правильно висновку про те, що оскільки відповідач ОСОБА_3 є власником 1/2 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, то відсутні підстави для визнання її такою, що втратила право користування спірною квартирою.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, оскільки позивачі із вимогою про виділ частки із майна, що є у їх частковій власності, не звертались, то із мотивувальної частини рішення суду першої інстанції необхідно виключити посилання на статтю 364 ЦК України як таке, що зроблене внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги про те, що відмова у задоволенні віндикаційних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 є передумовою застосування статті 330 ЦК України та є підставою виникнення права власності на спірну частину квартири у добросовісного набувача були предметом розгляду суду апеляційної інстанції у цій справі та їм надана належна правова оцінка.

Зокрема суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Стаття 388 ЦК України встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача.

Так, частиною 1 статті 388 ЦК України передбачено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, статтею 388 ЦК України передбачена можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.

Рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року у справі № 425/2086/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання права власності на частку нерухомого майна, витребування майна з чужого незаконного володіння та вселення, встановлено, що 1/2 частки спірної квартири вибувала з володіння ОСОБА_3 не з її волі, а у зв`язку з тим, що на час смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 вона не мала документа, який засвідчував її право власності на частку квартири. ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної квартири.

Зазначене рішення суду набрало законної сили, тому встановлені ним обставини відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України є преюдиційними і не підлягають доказуванню в даній справі.

Оскільки, рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року встановлені обставини вибуття 1/2 частки квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, з власності ОСОБА_3 не з її волі, і ця обставина є підставою у відповідності до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України для витребування майна від добросовісного набувача, яким є ОСОБА_1, однак як встановлено рішенням Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року витребувати можна лише індивідуально визначене майно, а 1/2 частки спірної квартири не виділена, тому в даному випадку не підлягає застосуванню стаття 330 ЦК України.

Отже, оскільки судовим рішенням встановлені обставини для витребування майна з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України, однак діючим законодавством встановлено інший спосіб захисту права власника, якому належить 1/2 частки майна, що не виділено в натурі, тому доводи позивача ОСОБА_1 про набуття ним права власності на 1/2 частки спірної квартири, яка належить ОСОБА_3, на підставі статті 330 ЦК України, є безпідставними.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а направлені на переоцінку доказів та обставин справи, що відповідно до статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи ( 23 рішення ЄСПЛ у справі "Проніна проти України").

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони ( 29-30 рішення ЄСПЛ у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх ( 2 рішення ЄСПЛ у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суд першої інстанції у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Що стосується клопотань позивачів про розгляд справи за їх участі, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Оскільки суд касаційної інстанції не встановив необхідності надання пояснень сторонами у справі на стадії касаційного перегляду судових рішень, то підстави для розгляду справи за участю сторін судом касаційної інстанції відсутні, а тому у задоволенні клопотання позивачів про розгляд справи за їх участі, відмовити.

Також оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 402, 409, 410 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити ОСОБА_1, ОСОБА_2 в задоволенні клопотань про розгляд справи за участі сторін.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанову Луганського апеляційного суду від 04 липня 2019 року залишити без змін.

Судді:	І. Ю. Гулейков
	О. В. Ступак
	Г. І. Усик