Постанова

Іменем України

26 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 206/532/18

провадження № 61-11726св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчук М. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідач (позивач за зустрічним позовом)- ОСОБА_2,

треті особи: Управління-служба у справах дітей Соборної у м. Дніпро ради та Управління-служба у справах дітей Самарської у м. Дніпро ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 25 липня 2018 року

в складі судді Румянцева О. П. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2019 року в складі суддів: Макарова М. О., Демченко Е. Л.,

Куценко Т. Р.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Управління-служба у справах дітей Соборної у м. Дніпро ради та Управління-служба у справах дітей Самарської у м. Дніпро ради про визначення місця проживання дитини, відібрання дитини.

Позовна заява мотивована тим, що з 14 червня 2014 року і до цього часу вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, однак наразі через різноманітні непорозуміння сім`я фактично перестала існувати. Від шлюбу мають сина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . На даний час позивач винаймає квартиру в якій проживає разом зі своїм сином. Позивач посилається на ті обставини, що проживання сина з батьком наразі не відповідає інтересам сина, оскільки йому менше трьох років і батько не зможе

в повній мірі на даному етапі забезпечити нормальний розвиток дитини, його здорове харчування та належний медичний огляд. Також були випадки, коли відповідач забирав сина на прогулянку та не повертав його, а також не повідомляв про місце його перебування, після чого позивачка була змушена звертатися до поліції.

У зв`язку із викладеним, з урахування уточнених вимог, позивач просила суд визначити місце проживання дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 з його матір`ю та відібрати у відповідача та будь-яких інших осіб малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та повернути його матері.

У травні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи: Управління-служба у справах дітей Соборної

у м. Дніпро ради та Управління-служба у справах дітей Самарської у м. Дніпро ради про визначення місця проживання дитини.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 за власним бажанням покинула родину з метою влаштування особистого життя. Посилання ОСОБА_1 на ті обставини, що дитина трирічного віку потребує нормального розвитку,

а тому може проживати лише з матір`ю, ОСОБА_2 спростовує тим, що наразі дитина фактично проживає із батьком, крім того весь час родина перебувала на його забезпеченні. ОСОБА_1, виходячи із її доходів, не може самостійно утримувати дитину, крім того вона не зверталась до органу опіки та піклування щодо вирішення питання про місце проживання дитини.

Посилаючись на висновок служби у справах дітей від 15 травня 2018 року,

ОСОБА_2 просив суд визначити місце проживання малолітньої дитини

ОСОБА_3 разом із батьком та стягнути з ОСОБА_1 всі судові витрати по справі.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанції

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 25 липня

2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду

від 06 червня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з його матір`ю - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У задоволенні вимоги про відібрання дитини відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив

з принципу пріоритетності прав та інтересів дитини, брав до уваги відповідальне ставлення матері до виконання своїх обов`язків, зокрема факт проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 разом з нею після припинення сторонами подружніх стосунків.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини, суди виходили з того, що часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 виключає можливість задоволення зустрічних позовних вимог.

Аргументи учасників справи

У червні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неповно з`ясовано обставини справи, що мають значення для справи, а висновки не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки ним створені усі належні умови для нормального розвитку дитини, яка з народження проживає з ним та його батьками. Крім того, комісією органу опіки та піклування було встановлено прихильність дитини до батька.

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними

і обґрунтованими, висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для їх скасування немає.

В частині позовних вимог про відібрання дитини судові рішення не оскаржуються, тому в цій частині справа судом касаційної інстанції не переглядається.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі, зупинене виконання рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 25 липня 2018 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2019року до закінчення їх перегляду

в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Суди встановили, що з 14 червня 2014 року сторони перебувають у шлюбі, від якого мають сина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Між сторонами по даній справі фактично припинені подружні стосунки, ведення спільного господарства та спільне проживання через різні погляди на життя.

За результатами обстеження умов проживання дитини за місцем мешкання матері ОСОБА_1, за адресою: АДРЕСА_1 для проживання сина з матір`ю створені комфортні умови, що підтверджується актом обстеження умов проживання від 27 березня 2018 року.

За результатами обстеження умов проживання дитини за місцем мешкання батька ОСОБА_2, за адресою: АДРЕСА_2 для проживання сина

з батьком створені всі належні умови для проживання та розвитку дитини, що підтверджується актом обстеження умов проживання від 24 січня 2018 року.

Згідно з висновком Органу опіки та піклування виконкому Самарської районної

у м. Дніпрі ради від 15 травня 2018 року № 2-17/789 доцільним визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за місцем проживання батька ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 .

Встановлено, що малолітній ОСОБА_3 наразі мешкає з батьком ОСОБА_2, де для дитини створені належні умови для проживання.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним

з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання

і розвитку.

Аналогічний висновок щодо застосування частини першої статті 161 СК України зроблений в постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі

№ 754/5128/16-ц, від 02 серпня 2018 року у справі № 459/1640/17 та

від 22 серпня 2018 року у справі № 539/1406/17.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі

№ 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV (1906-15) , а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України (254к/96-ВР) та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (789-12) (далі - Конвенція про права дитини) держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року, заява

№ 2091/13, у справі "М. С. проти України", суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не

є неблагодійним (параграф 76).

Разом з тим, при розгляді даної справи апеляційний суд керувався переважно принципом статті 6 Декларації прав дитини та обмежився констатуванням того, що під час розгляду справи не встановлено тих виняткових обставин, які

б свідчили про неможливість проживання дитини з матір`ю. Суди не врахували, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, не має в Україні виключно обов`язкового характеру, не встановлює презумпції у відносинах батьків і дітей, у той час як Конвенція про права дитини, у якій реалізовано принцип домінанту інтересів дитини понад іншими, ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, її норми є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України.

Отже, апеляційний суд не перевірив належним чином доводи апеляційної скарги ОСОБА_2, не мотивував відхилення висновку Органу опіки та піклування щодо доцільності у найкращих інтересах малолітнього ОСОБА_3 визначення його місця проживання за місцем проживання батька, наявності або відсутності підстав для застосування статті 161 СК України крізь призму врахування найкращих інтересів дитини для визначення місця проживання із матір`ю, та зробив передчасний висновок про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена з порушенням норм процесуального права (частина третя статті 411 ЦПК України). Це унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З огляду на викладене, Верховний Суд не поновлює виконання оскаржених рішень, виконання яких було зупинене ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2019 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Керуючись статтями 400, 402, 411, 416, 436 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2019 року скасувати.

Передати справу № 206/532/18на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук