753/23707/17 Про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та виселення - 21.02.2020 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 січня 2019 року у складі судді Колесника О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2019 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І., у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_5, як законного представника неповнолітнього ОСОБА_7, третя особа - служба у справах дітей Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, виселення.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулись до суду з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та виселення.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . Починаючи з 2003 - 2004 років позивачі не проживають у вказаній квартирі. Вказували, що відповідач ОСОБА_5 є колишньою дружиною позивача ОСОБА_3 та була зареєстрована у належній їм квартирі як член сім`ї співвласника разом із їх спільним сином ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначали, що після припинення шлюбних відносин з позивачем ОСОБА_3, відповідач ОСОБА_5 почала проживати у спірній квартирі з іншим чоловіком, від якого у неї народився син ОСОБА_7, 2003 року народження, якого вона 05 серпня 2008 року зареєструвала у спірній квартирі без згоди співвласників квартири.

Вказували, що за усною домовленістю між позивачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_5, остання мала проживати у спірній квартирі до досягнення повноліття їх дитини ОСОБА_6, після чого квартира мала бути продана. Порядок продажу квартири було визначено укладеною між позивачами та ОСОБА_5 мировою угодою, яка затверджена ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 20 грудня 2004 року. Однак, після досягнення ОСОБА_6 повноліття відповідач ОСОБА_5 продовжує проживати у квартирі позивачів, порушуючи умови мирової угоди. Позивачам стало відомо, що відповідач ОСОБА_6 після досягнення повноліття ІНФОРМАЦІЯ_2 з матір`ю не проживає через постійні конфлікти, а неповнолітній ОСОБА_7 з 2013 року проживає разом зі своїм батьком за межами Києва. Тому вважали, що відповідачі ОСОБА_6, ОСОБА_7 не проживають у спірній квартирі більш ніж один рік без поважних причин. Крім того, на думку позивачів, відповідач ОСОБА_5 втратила статус члена сім`ї співвласника житла та не має права проживати у спірній квартирі без дозволу позивачів.

Позивачі, як співвласники квартири, мають намір продати квартиру, але не можуть це зробити через наявність реєстрації у квартирі відповідачів. 15 листопада 2017 року позивачі запропонували відповідачу ОСОБА_5 укласти договір найму житла, а в разі її відмови від підписання такого договору, добровільно виселитися із квартири. Однак ОСОБА_5 вимогу позивачів залишила без реагування. Вказували, що відповідач ОСОБА_5 порушує їх права, як співвласників квартири, а саме, відмовляється виконувати обов`язок по сплаті житлово-комунальних послуг, внаслідок чого утворилася заборгованість, перешкоджає їм володіти, користуватися та розпоряджатися квартирою, а саме, змінила замки у вхідних дверях, відмовляється врегулювати спір шляхом укладання договору найму житла та без їх дозволу допускає до квартири інших осіб для проживання.

З урахуванням наведеного, позивачі просили визнати відповідачів ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 та виселити відповідача ОСОБА_5 із указаної квартири.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 14 січня 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 травня 2019 року, у задоволені позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачі не надали доказів на підтвердження обставин, встановлених частиною першою статті 116 ЖК Української РСР, за яких відповідач ОСОБА_5 підлягала б виселенню зі спірної квартири в порядку статті 157 ЖК Української РСР, зокрема, про те, що до неї належним органом застосовувались заходи запобігання і громадського впливу щодо її поведінки та ці заходи залишились безрезультатними та з того, що позивачі не надали доказів того, що відповідачі у спірній квартирі не проживають терміном більш ніж один рік без поважних причин, і самі відповідачі заперечували такий факт.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просять скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити частково, а саме виселити з квартири АДРЕСА_1 відповідача ОСОБА_5 .

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Дарницького районного суду міста Києва.

18 липня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не повно з`ясовано обставини справи та досліджено докази. Зазначають, що відповідач ОСОБА_5 систематично руйнує та псує жиле приміщення (залиття квартири водою, зміна замків - примусове відкриття замків) та у зв`язку з систематичним порушенням правил співжиття робить неможливим для інших проживання з нею в одній квартирі (з 2014 року близько 41 викликів органів поліції через конфлікти), а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що позивачі ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 в рівних долях відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 05 липня 1995 року № 8423 (т. 1 а. с. 14).

Відповідач ОСОБА_5 є колишньою дружиною позивача ОСОБА_3 та була зареєстрована у вказаній вище квартирі як член сім`ї разом з їх спільним сином - відповідачем ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до довідки форми № 3 від 23 вересня 2011 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 18).

Відповідач ОСОБА_5 постійно проживає в даній квартирі з двома дітьми: ОСОБА_6 та ОСОБА_7, 2003 року народження. З вересня 2018 року ОСОБА_7 проживає у військовому ліцеї ім. Богуна, куди він вступив на навчання.

Відповідач ОСОБА_5 належним чином не сплачує кошти за отримані житлово-комунальні послуги, внаслідок чого утворилася заборгованість, що підтверджується судовим наказом, виданим Дарницьким районним судом міста Києва від 31 травня 2017 року, відповідно до якого з позивача ОСОБА_2 стягнуто суму заборгованості за оплату послуг з центрального опалення та постачання гарячої води, а також повідомленнями ПАТ "АК "Київводоканал", ДП "КиївГазЕнерджи".

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, розгляд касаційної скарги у цій справі здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяв на час подання касаційної скарги, далі - ЦПК України (1618-15) ).

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім`ї, у тому числі у випадку припинення з ним сімейних відносин, регулюються статтею 405 ЦК України, статтями 150, 156 ЖК Української РСР.

Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди (стаття 150 ЖК Української РСР).

Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Частиною четвертою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

На підставі статті 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Згідно частини першої статті 116 ЖК Української РСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом.

Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції, оскільки позивачами не доведено підстав, передбачених статтею 157 в поєднанні зі статтею 116 ЖК Української РСР, обов`язкових для виселення відповідача в судовому порядку без надання іншого житлового приміщення.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, у тому числі оцінивши висновок, рапорт та листи Дарницького УП ГУ НП в місті Києві, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про недоведеність позивачами підстав для виселення відповідача.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильного висновку суду першої та апеляційної інстанції не спростовують.

Судді:	А. І. Грушицький
	В. В. Сердюк
	І. М. Фаловська