199/8389/18 Про встановлення факту, що має юридичне значення - 19.02.2020 Прийняття

У жовтні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, діючи в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, звернулися до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, вказавши заінтересованою особою Амур-Нижньодніпровський районний відділ у м. Дніпрі Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області.

Заявники вказували, що з січня 1991 року ОСОБА_2, ОСОБА_1 та їх двоє дітей приїхали до України із Вірменії . Спочатку вони проживали в Апостолівському районі Дніпропетровської області, оскільки ОСОБА_2 працював на Апостолівському цегельному заводі. У травні 1991 року сім`я переїхала до м. Дніпропетровська (м. Дніпро після перейменування). ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася донька ОСОБА_4 . На теперішній час вона бажає отримати паспорт громадянина України, проте заінтересованою особою роз`яснено, що право на набуття особою громадянства України за народженням залежить від статусу батьків особи, законності та характеру їх проживання в Україні, що може також бути встановлено судом.

Посилаючись на зазначені обставини, заявники просили встановити факт постійного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2019 року заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які діють в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, заінтересована особа - Амур-Нижньодніпровський районний відділ у м. Дніпрі Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, про встановлення факту, що має юридичне значення, задоволено. Встановлено факт проживання ОСОБА_2 на території України станом на 24 серпня 1991 року. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року. Судові витрати віднесено на рахунок заявників.

Задовольняючи заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які діють в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що, враховуючи показання свідків, надані письмові докази, з урахуванням принципу верховенства права, те, що заявники в повному обсязі обґрунтували свої вимоги та підтвердили їх доказами, є підстави для задоволення заяви та встановлення факту постійного проживання заявників ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 травня 2019 року апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Амур-Нижньодніпровського районного відділу у м. Дніпрі Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області задоволено. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2019 року скасовано. В задоволенні заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, заінтересована особа - Амур-Нижньодніпровський районний відділ у м. Дніпрі Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, про встановлення факту, що має юридичне значення, відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області судові витрати в розмірі по 264,30 грн з кожного.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що висновок суду першої інстанції про те, що сім`я ОСОБА_2 з 1991 року проживала за адресою: АДРЕСА_1 "на підставі оренди", не підтверджується матеріалами справи, при ухваленні рішення суд першої інстанції керувався тільки показаннями свідків, жодних належних письмових доказів, які б підтверджували факт саме постійного безперервного проживання заявників на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, матеріали справи не містять.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У червні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, подали до Верховного Суду засобами поштового зв`язку касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 травня 2019 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та без їх виклику, чим унеможливив надання заявниками додаткових усних пояснень з приводу фактів, викладених у апеляційній скарзі; суд, ухвалюючи постанову, не надав оцінку всім письмовим доказам, наявним в матеріалам справи, зокрема апеляційним судом не враховано беззаперечні докази проживання сім`ї ОСОБА_2 на території України станом на 24 серпня 1991 року, серед яких: довідки, фотокартки, пояснення свідків, карта щеплень та медична документація дітей, копія посвідчення на тимчасове проживання ОСОБА_2, паспорти членів сім`ї.

Також у касаційній скарзі ОСОБА_1 заперечує проти факту отримання нею паспорта громадянина Вірменії, посилаючись на те, що 10 квітня 2000 року вона отримала паспорт громадянина України, крім того, це не може бути підставою для спростовування факту проживання сім`ї ОСОБА_2 на території України.

Щодо автобіографії, написаної власноручно ОСОБА_2, із зазначенням, що він із родиною переїхав на Україну в 1995 році, він зазначає, що ці дані не відповідають дійсності, оскільки автобіографія була написана для отримання документа на тимчасове проживання та переписана відповідно до шаблону, який заявнику надали в органі його видачі.

Від заінтересованої особи не надходило відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 .

Рух справи в суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 червня 2019 року провадження призначено судді-доповідачу Кривцовій Г. В.

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська, встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 лютого 2020 року провадження № 61-11193св19 призначено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частинидругої статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги)підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України(у редакції станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, апостанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції

Судом першої інстанції установлено, що сім`я ОСОБА_2 з 1991 року проживала за адресою: АДРЕСА_1 ) "на підставі оренди", а з 1995 року по теперішній час проживає за адресою: АДРЕСА_2 (м. Дніпро після перейменування ) (а. с. 21).

Метою встановлення факту постійного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року є необхідність в отриманні їхньою донькою ОСОБА_4 паспорту громадянина України.

Також під час розгляду справи судом першої інстанції були допитані свідки: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законом передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться і факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.

За змістом статті 3 Закону України від 18 січня 2001 року № 2235-ІІІ "Про громадянство України" (далі - Закон № 2235-ІІІ (2235-14) ) громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України (у такому випадку є громадянами України з 24 серпня 1991 року); особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ "Про громадянство України" (1636-12) (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав (у такому випадку є громадянами України з 13 листопада 1991 року); особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України (у такому випадку є громадянами України з моменту внесення відмітки про громадянство України); особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Згідно з частиною першою статті 8 Закону № 2235-ІІІ особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України"Про правонаступництво України" (1543-12) , або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.

Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.

Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ "Про громадянство України" (1636-12) (13 листопада 1991 року).

Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв`язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.

Відповідно до пункту 7 "Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень", затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001 (215/2001) , (далі - Порядок), громадяни колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, проходять процедуру встановлення їхньої належності до громадянства України.

У таких випадках одним із документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року.

Згідно з пунктом 27 Порядку для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, батько чи мати якої постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" (1543-12) , або на інших територіях, що входили під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону, подає документи, передбачені підпунктами "а" - "в" пункту 24 цього Порядку, а також: а) документ, що підтверджує факт постійного проживання батька чи матері заявника на територіях, зазначених у абзаці першому цього пункту; б) копію свідоцтва про народження заявника або інші документи, що засвідчують родинні стосунки заявника відповідно з батьком чи матір`ю, які постійно проживали на територіях, зазначених у абзаці першому цього пункту.

Пунктом 44 Порядку передбачено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" (1543-12) , або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Статтею 1 Закону № 2235-III (у редакції станом на дату ухвалення апеляційним судом постанови) визначено, що безперервне проживання на території України - проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік - 180 днів; проживання на території України на законних підставах - це проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні.

Розширене тлумачення цих понять та переліку умов, за яких можливе встановлення факту безперервного проживання та прийняття до громадянства України, законом не передбачено.

Доказування - це діяльність, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з`ясування дійсних обставин справи, прав і обов`язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Матеріально-правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

З урахуванням зазначених норм, ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які діють в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, не надали належних і допустимих доказів на підтвердження їх постійного проживання на території України станом на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, а тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для встановлення факту, що має юридичне значення.

Апеляційний суд виходив з того, що висновок суду першої інстанції про те, що сім`я ОСОБА_2 з 1991 року проживала за адресою: АДРЕСА_1 ) на підставі умов найму, не підтверджується матеріалами справи, при ухваленні рішення суд першої інстанції керувався тільки показаннями свідків, жодних належних письмових доказів, які б підтверджували факт саме постійного безперервного проживання заявників на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, матеріали справи не містять.

Колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду, оскільки рішення суду першої інстанції містить посилання лише на один письмовий доказ, на підставі якого зроблено висновок про наявність підстав для встановлення юридичного факту, а саме: довідку від 05 листопада 2018 року за підписом голови квартального комітету № 16 Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська (а. с. 21) про те, що ОСОБА_2 разом з родиною проживав з 1991 року за адресою: АДРЕСА_1 (оренда), з 1995 року - за адресою: АДРЕСА_2 (купівля-продаж), а також обґрунтовано показаннями свідків.

Разом з тим вказана довідка не підтверджена жодними письмовими доказами (договором оренди, купівлі-продажу нерухомості, де проживала сім`я ОСОБА_2, станом на 24 серпня 1991 року) та суперечить відомостям, повідомленим заявником ОСОБА_2 у своїй автобіографії про те, що він переїхав з родиною до України в 1995 році (а. с. 82).

Матеріали справи не містять письмового підтвердження постійного проживання заявників у м. Апостолове чи у м. Дніпропетровськ (м. Дніпро після перейменування) станом на 24 серпня 1991 року, архівних копій документів, які б це підтверджували. Із зазначених підстав колегія суддів критично відноситься до показань свідків, на які посилаються заявники.

Колегія суддів відхиляє посилання заявників у касаційній скарзі на фотокартки, медичну документацію на дітей, тимчасову посвідку на проживання ОСОБА_2, отримання ОСОБА_1 паспорта громадянина України в 2000 році в обмін на паспорт радянського зразка, помилку в автобіографії ОСОБА_2, як підтвердження їх проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, оскільки вони не містять однозначних відомостей, що надають можливість зробити такий висновок на підтвердження доводів заявників, датовані іншим, пізнішим, періодом, у паспорті ОСОБА_2 відмітка про реєстрацію у АДРЕСА_2, з 18 березня 1996 року (а. с. 10), у паспорті ОСОБА_1 зразка колишнього СРСР була відмітка про реєстрацію за адресою в Республіці Вірменія (а. с. 128), не спростовують висновків апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги заінтересованої особи та в цілому зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та без їх виклику, чим унеможливив надання заявниками додаткових усних пояснень з приводу фактів, викладених у апеляційній скарзі, відхиляються колегію суддів, оскільки розгляд цієї справи судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження відповідає статтям 367- 369 ЦПК України (у редакції, чинній на дату постановлення оскаржуваної постанови).

Отже, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд, правильно визначився з характером правовідносин, належним чином встановив в повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, надав належну оцінки наданим учасниками справи доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

головуючого -	Ступак О. В.,
суддів:	Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,	Погрібного С. О., Яремка В. В.,

Головуючий	О. В. Ступак
Судді:	І. Ю. Гулейков
	С. О. Погрібний
	Г. І. Усик

	В. В. Яремко