638/976/14-ц Про стягнення заборгованості за договором позики - 19.02.2020 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2014 року у складі судді Штих Т. В. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Пономаренко Ю. А., Шевченко Н. Ф., Міненкової Н. О.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.

Позовна заява мотивована тим, що 27 квітня 2013 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав від нього грошові кошти у розмірі 126 000 грн зі строком погашення до 31 грудня 2013 року.

Також 11 листопада 2013 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав від нього грошові кошти у розмірі 42 000 грн зі строком погашення до 25 листопада 2013 року.

Зазначені договори підтверджуються розписками, написаними ОСОБА_2

ОСОБА_2 умови договорів не виконав, кошти не повернув.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 168 000 грн та судові витрати.

Короткий зміст заочного рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 168 000 грн.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції виходив із того, що вимоги позивача є обґрунтованими та доведеними, відповідачем не було надано суду у відповідності до вимог статей 10, 60 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року) належних та допустимих доказів, які б свідчили про недійсність договорів позики та неможливість повернення суми позики.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 20 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2014 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції постановив, що суд першої інстанції дослідив усі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов правильного висновку про задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просив скасувати заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 вересня 2016 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не повідомив належним чином ОСОБА_2 та його представника про розгляд справи, у зв`язку із чим він був позбавлений можливості брати участь у розгляді справи та заявити клопотання про призначення почеркознавчої експертизи.

Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідно до рішення Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2014 року позов фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 42 000 грн за розпискою від 11 листопада 2013 року.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що відповідач був належним чином повідомлений про розгляд справи у судах попередніх інстанцій, тому він мав можливість брати участь у розгляді цієї справи та заявити клопотання, у зв`язку з чим відсутні підстави для задоволення його касаційної скарги.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 вересня 2016 року і витребувано із Дзержинського районного суду м. Харкова цивільну справу № 638/976/14-ц.

У березні 2018 року цивільну справу № 638/976/14-ц передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно із статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до набуття чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ") передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 27 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 126 000 грн зі строком погашення до 31 грудня 2013 року.

Також 11 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 42 000 грн зі строком погашення до 25 листопада 2013 року.

Передача грошових коштів у розмірі 168 000 грн підтверджується оригіналами розписок, які містяться в матеріалах цієї цивільної справи.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Відповідно до частини першої статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Допускається пред`явлення на підтвердження укладання договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 підтвердив факт отримання грошей від ОСОБА_1 розписками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13.

Встановивши наведені обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають із договорів позики, що підтверджується, у тому числі, наданими позивачем двома розписками, умовами яких визначено термін повернення грошових коштів - 31 грудня 2013 року та 25 листопада 2013 року, відповідно. Однак ОСОБА_2 на час звернення з позовом до суду грошові кошти у розмірі 168 000 грн ОСОБА_1 не повернув, тому наявні підстави для задоволення позовних вимог.

Щодо доводів касаційної скарги відповідача про стягнення з нього частини коштів у розмірі 42 000 грн рішенням Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2014 року, то колегія судів не бере до уваги з таких підстав.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2014 року задоволено позов фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги від 01 липня 2013 року № 01/07.

Стягнуто з фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на користь фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 42 000 грн, 3 % річних - 545 грн 42 коп., інфляційні витрати - 463 грн 60 коп.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до цього рішенням Господарського суду Харківської області вирішувалося питання щодо стягнення заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги від 01 липня 2013 року № 01/07, а не за розпискою від 11 листопада 2013 року про отримання в борг грошових коштів у розмірі 42 000 грн.

Доводи касаційної скарги про неналежне повідомлення відповідача про час і місце розгляду його апеляційної скарги колегія суддів відхиляє, оскільки відповідно до вимог частини п`ятої статті 76 ЦПК України 2004 року вручення судової повістки представнику особи, яка бере участь у справі, вважається врученням повістки цій особі. 26 липня 2016 року представнику ОСОБА_2 - ОСОБА_3 була вручена судова повістка на 02 серпня 2016 року, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення. 02 серпня 2016 року ця цивільна справа була відкладена на 03 серпня 2016 року, про що було повідомлено під розписку ОСОБА_3 03 серпня 2016 року, розгляд справи відкладено на 20 вересня 2016 року, про що представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4, розписалася в розписці (а. с. 259, 264, 279).

Відповідно до частини другої статті 412 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умовами, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Щодо розподілу судових витрат

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 вересня 2016 року залишити без змін.