202/5457/16-ц Про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю - 13.02.2020 Прийняття

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Комунальне виробниче ремонтно-експлуатаційне підприємство Індустріального району міста Дніпро,

третя особа - Дніпропетровська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Бараннік О. П., Пономарь З. М., Посунся Н. Є.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального виробничого ремонтно-експлуатаційного підприємства (далі - КВРЕП) Індустріального району міста Дніпро про визнання права власності, посилаючись на те, що вона з травня 2006 року по теперішній час постійно відкрито та безперервно проживає в квартирі АДРЕСА_1, на підставі договору найму від 03 серпня 2006 року, що підтверджується відповідними актами.

Ураховуючи викладене позивач просила визнати за нею право власності на вказану квартиру за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 вересня 2016 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявні правові підстави передбачені статтею 344 ЦК України для визнання за позивачем права власності на спірну квартиру.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Дніпропетровської області задоволено, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 вересня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що висновок місцевого суду про наявність підстав передбачених статтею 344 ЦК України для визнання права власності на спірну квартиру за позивачем є помилковим, оскільки зроблений без з`ясування фактичних обставин справи та належної перевірки наданих позивачем доказів на обґрунтування своїх вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У лютому та квітні 2019 року до Верховного Суду надійшли касаційні скарги від ОСОБА_1 та особи, яка не брала участі у справі ОСОБА_2, у яких, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять ухвалене у справі судове рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційні скарги мотивовані тим, що апеляційний суд, безпідставно прийняв до уваги лише доводи прокурора, не надав критичної оцінки підставам звернення прокурора з апеляційною скаргою та відмовив в захисті законних інтересів позивача. Апеляційний суд не обґрунтував необхідність представництва прокурором інтересів держави в особі Дніпровської міської ради.

Ухвалами Верховного Суду від 19 та 22 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У поданих відзивах на касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2, прокуратура Дніпропетровської області вважає вказані касаційні скарги безпідставними необґрунтованими та такими, що підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду, яке є законним, обґрунтованим та таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, залишенню без змін.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін, з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач проживає в квартирі АДРЕСА_1 на підставі договору найму від 03 серпня 2006 року, укладеному між нею та КВРЕП Індустріального району міста Дніпро.

ОСОБА_1, звертаючись до суду з указаним позовом, посилалась на те, що вона з травня 2006 року по теперішній час проживає у спірній квартирі, проводить у ній ремонт, тобто відкрито безперервно володіє нерухомим майном більше 10 років, що є підставою для визнання за нею права власності на підставі статті 344 ЦК України.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 328 ЦК України набуття права власності - певний юридичний склад, із яким закон пов`язує виникнення в особи права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

До підстав набуття права власності на нерухоме майно чинним законодавством віднесено набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331 ЦК України), набувальна давність(стаття 344 ЦК України), на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України), у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (стаття 345 ЦК України) та у порядку спадкування за законом чи заповітом.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідно враховувати, зокрема, що: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна у її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалося протягом всього строку набувальної давності.

Набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю можливе лише за наявності у сукупності наступних умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та безперервний строк володіння ним.

Аналіз поняття добросовісності володіння, як підстави для набуття права власності за набувальною давністю за статтею 344 ЦК України, дає підстави для висновку, що добросовісність, як одна із засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Таким чином, набувальна давність поширюється на випадки фактичного, без правової підстави володіння чужим майном. Наявність у володільця певного юридичного документа, наприклад, договору найму, оренди, зберігання тощо, виключає застосування положень частини першої статті 344 ЦК України.

Як вбачається з матеріалів справи квартира АДРЕСА_1 належала на праві комунальної власності Територіальній громаді міста Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради.

Суд апеляційної інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, належним чином оцінивши письмові докази наявні в матеріалах справи, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Доводи касаційних скарг про те, що апеляційний суд не обґрунтував необхідність представництва прокурором інтересів держави в особі Дніпровської міської ради, є безпідставними, оскільки апеляційний суд, відкриваючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою Першого заступника прокурора Дніпропетровської області, перевірив наявність підстав, передбачених статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", які дозволяють прокурору звертатися з апеляційною скаргою та здійснювати представництво в суді законних інтересів держави в особі Київської міської ради та наведені ним відповідні обґрунтування у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Крім того, колегія суддів зазначає наступне.

Пунктом 3 статті 131-1 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

В контексті правовідносин у даній справі, інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи.

Дніпровська міська рада є власником спірного майна, тобто саме тим органом, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а тому прокурор обґрунтовано звернувся з позовом до суду саме в інтересах міської ради, оскільки порушені безпосередньо інтереси територіальної громади міста Дніпро.

Таким чином, в цій частині доводи заявників Верховним Судом відхиляються.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Серявін та інші проти України" (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційні скарги залишені без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Судді:	В. О. Кузнєцов
	В. С. Жданова
	В. М. Ігнатенко