509/4470/18 Про визнання договору іпотеки недійсним та скасування записів у реєстрах та заборони за оспорюваним договором іпотеки - 11.02.2020 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Служба у справах дітей Овідіопольської райдержадміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Богданова Вікторія Миколаївна, про визнання договору іпотеки недійсним та скасування записів у реєстрах та заборони за оспорюваним договором іпотеки,

за касаційною скаргою адвоката Роги Сергія Івановича як представника ОСОБА_3 яка діє в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року у складі колегії суддів: Журавльова О. Г., Комлевої О. С., Кравця Ю. І.,

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_3, яка діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_1 та ОСОБА_2., звернулась до суду з указаним позовом, в якому просила визнати договір іпотеки нерухомого майна від 17 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богдановою В. М. 17 листопада 2015 року та зареєстрований в реєстрі під № 681, недійсним та скасувати записи у Державному реєстру іпотек на нерухоме майно, зареєстрованого в реєстрі під №681, у Єдиному реєстрі заборони відчуження об'єктів нерухомого майна, зареєстрованого в реєстрі під номерами 682,683,684.

В обґрунтування позову ОСОБА_3 посилалася на те, що вона з 2008 року перебуває у цивільному шлюбі з ОСОБА_5, у них народилося двоє дітей, у 2010 році син ОСОБА_1, у 2012 році донька ОСОБА_2.

У 2012 році за спільні кошти позивач з ОСОБА_5 побудували житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами АДРЕСА_1, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_5 (свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане Таїровською селищною радою 18 квітня 2012 року).

В забезпечення належного виконання ОСОБА_5 умов договору позики від 17 листопада 2015 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_4., 17 листопада 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, предметом якого є вказаний будинок з розташуванням на двох земельних ділянках площею 0,2513 га та площею 0,1764 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богдановою В.М.

Оскільки укладений договір іпотеки суперечить правам та інтересам двох малолітніх дітей, суттєво звужує обсяг існуючих майнових прав дітей, порушує охоронювані законом інтереси дітей, суттєво зменшує і обмежує їх права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дітей на житло, оскільки переданий в іпотеку будинок є єдиним місцем проживання малолітніх дітей, передача нерухомості в іпотеку відбулася з порушенням вимог закону, без попередньої згоди органу опіки та піклування, ОСОБА_3 просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Овідіопольський районний суд Одеської області рішенням від 12 квітня 2019 року позов задовольнив. Визнав недійсним договір іпотеки нерухомого майна, укладений 17 листопада 2015 року між ОСОБА_4. та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богдановою В. М. 17 листопада 2015 року за реєстрованим № 681; скасував записи в Державному реєстру іпотек на нерухоме майно, зареєстрованого в реєстрі під № 681, та в Єдиному реєстрі заборони відчуження об`єктів нерухомого майна, зареєстрованого в реєстрі під №№ 682, 683, 684. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що при укладенні іпотечного договору ОСОБА_5 не приховував від ОСОБА_4, що він є батьком малолітніх дітей, які проживають у будинку, переданому в іпотеку на забезпечення належного виконання зобов'язань за договором, тому, будучи обізнаним щодо права власності дітей на передані в іпотеку об'єкти, відсутності згоди органу опіки та піклування на укладання правочину, ОСОБА_4 при укладанні договору іпотеки взяв на себе всі ризики, у тому числі щодо визнання зазначеного договору іпотеки недійсним. Нотаріус при укладанні зазначеного договору не пересвідчилася у тому, що у будинку, який передається в іпотеку, проживають малолітні діти, та не отримала відповідну інформацію (згоду) від органу опіки та піклування та інших органів на укладення договору іпотеки.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Одеський апеляційний суд постановою від 10 липня 2019 року рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 12 квітня 2019 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову відсутністю підстав для задоволення позовних вимог, оскільки укладаючи оспорюваний договір іпотеки іпотекодавець ОСОБА_5 гарантував, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача спірного будинку в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб, тому правових підстав для визнання указаного договору іпотеки недійсним та задоволення позову немає.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій 05 серпня 2019 року до Верховного Суду, адвокат Рога С. І. як представник ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_1., ОСОБА_2., просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року, і залишити в силі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 12 квітня 2019 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи спір суд першої інстанції у повному обсязі дослідив наявні у справі матеріали, зокрема відзив на позов, який надав ОСОБА_5, з якого вбачається, що при укладенні іпотечного договору ОСОБА_5 не приховував від ОСОБА_4 та нотаріуса, що є батьком малолітніх дітей, які проживають у будинку, який передається в іпотеку на забезпечення належного виконання зобов'язань за договором.

На момент укладення договору іпотеки у будинку, який є предметом вказаного договору, фактично постійно проживала ОСОБА_3 зі своїми малолітніми дітьми і як наслідок, під час укладення оспорюваного договору не було враховано інтереси малолітніх дітей, які мають право на користування та володіння домоволодінням та земельними ділянками, переданими на забезпечення виконання їх батьком умов договору, оскільки спірний будинок, господарчі будівлі та споруди, а також земельні ділянки належать всім членам сім'ї, у тому числі дітям на праві спільної сумісної власності.

Оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам малолітніх дітей, суттєво звужує обсяг існуючих майнових прав дітей, порушує охоронювані законом інтереси дітей, зменшує і обмежує їх права та інтереси щодо будинку та земельних ділянок, порушує гарантії збереження прав дітей на житло.

Укладення іпотечного договору на підставі сумнівної довідки та без згоди органу опіки та піклування, та наступне стягнення на предмет іпотеки призвело до фактичного порушення прав і охоронюваних законом інтересів дітей, що згідно зі статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" неприпустимо.

ОСОБА_4 будучи обізнаним щодо права власності дітей на передані в іпотеку об'єкти, відсутності згоди органу опіки та піклування на укладання правочину, при укладанні договору іпотеки взяв на себе всі ризики, у тому числі щодо визнання зазначеного договору іпотеки недійсним.

Нотаріус при укладанні оспорюваного правочину діяла недобросовісно по відношенню до виконання своїх обов'язків, оскільки прийняла довідку невстановленої форми видану неправомочним органом - Громадською організацією та маючи у своєму розпорядженні паспорт ОСОБА_5 з відмітками про наявність у нього двох малолітніх дітей, з невідомих причин не пересвідчилася у тому, що у будинку, який передається в іпотеку, проживають малолітні діти, та не отримала відповідну інформацію (згоду ) від органу опіки та піклування та інших компетентних органів на укладення договору іпотеки.

Велика Палата Верхового Суду своєю постановою від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 підтвердила раніше сформовану правову позицію щодо презумпції спільної власності та зазначила, що відсутність судового рішення про визнання спірної нерухомості особистою приватною власністю певної особи підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, відсутні. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору, а відтак посилання апеляційного суду щодо добросовісності дій сторін при укладені договору іпотеки як на підставу для скасування рішення суду першої інстанції є незаконним.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали з Овідіопольського районного суду Одеської області.

29 серпня 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи встановлені судами

17 листопада 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами АДРЕСА_1, який належить іпотекодавцю на праві приватної власності, що складається з житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами літ. "А3", загальною площею 1555,0 кв.м., житловою площею 134,7 кв.м., прибудови літера "Б" загальною площею 33,66 кв.м., з розташуванням на двох земельних ділянках площею 0,2513 га та площею 0,1764 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) кадастрові номери: 5123755800:02:009:0170; 5123755800:02:009:0171, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богдановою В.М. та зареєстрований в реєстрі під № 681.

Договір іпотеки укладено в забезпечення належного виконання ОСОБА_5 зобов'язань перед ОСОБА_4. за договором позики від 17 листопада 2015 року, який також було посвідчено нотаріусом 17 листопада 2015 року.

Згідно з довідкою ГО "Дружний" від 12 листопада 2015 року № 47, яка була надана ОСОБА_5 нотаріусу, як обов'язковий документ для перевірки відсутності прав малолітніх та неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування будинком, у спірному будинку ніхто не прописаний та не проживає.

У пункті 11 договору іпотеки зазначено про те, що передача предмета іпотеки в іпотеку не порушує права та інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, та інших осіб, яких іпотекодавець зобов'язаний утримувати за законом або договором. Іпотекодавець гарантує, що малолітні або неповнолітні особи не мають права власності або користування предметом іпотеки. Іпотекодавець стверджує, що за адресою місцезнаходження предмета іпотеки не проживають і не зареєстровані та не мають права користування малолітні або неповнолітні діти, а також інші особи, яких за законом чи за договором повинен утримувати іпотекодавець.

Відсутні будь-які інші обставини, що обмежують іпотекодавця в укладені та

виконанні цього договору.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги адвоката Роги С. І. як представника ОСОБА_3 яка діє в інтересах ОСОБА_1., ОСОБА_2. на постанову Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України, тут і далі в чинній на час подання касаційної скарги редакції, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно з статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої та шостої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною третьою статті 17 Закону України "Про охорону дитинства" (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав цієї вимоги, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (частини третя та шоста статті 13 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra faktum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - "non concedit venire contra-US faktum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra faktum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Правочин, який вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним (постанова Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15).

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки (постанова Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16).

Встановивши, що пунктом 11 договору іпотеки ОСОБА_5 засвідчив про відсутність прав будь-яких осіб на предмет іпотеки, в тому числі і малолітніх дітей, та відсутність будь-яких інших обставин, що обмежують іпотекодавця в укладені та виконанні цього договору, апеляційний суд правильно вважав, що іпотекодавець діяв недобросовісно.

Також, оцінивши докази у справі, апеляційний суд дійшов правильного висновку про недоведеність порушення інтересів дітей спірним договором, з огляду на відсутність доказів, що предмет іпотеки є єдиним житлом дітей, тобто відсутності будь-якого іншого житла, враховуючи той факт, що діти зареєстровані за іншою адресою.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки.

Схожих за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 521/20768/13-ц.

Аргументи касаційної скарги щодо незастосування у цій справі правової позиції Великої Палати Верхового Суду, викладеної у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 про презумпцію спільної власності на увагу не заслуговують, оскільки такі підстави позовних вимог були предметом розгляду у справі № 509/1015/17 за позовом ОСОБА_3, рішення у якій позивач в касаційному порядку не оскаржувала.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими апеляційним судом фактичними обставинами справи та нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, висновків суду не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судом щодо відсутності правових підстав для визнання договору іпотеки недійсним, які, на думку заявника, встановлені судами неповно і неправильно, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.