687/1557/17 Про встановлення факту родинних відносин, визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним та скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно - 29.01.2020 Прийняття

Постанова

Іменем України

29 січня 2020 року

м. Київ

справа № 687/1557/17

провадження № 61-41829св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Чемеровецька селищна рада,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 20 березня 2018 року у складі судді: Борсука В. О.,та постанову апеляційного суду Хмельницької області від 26 червня 2018 року у складі колегії суддів: Грох Л. М., Корніюк А. П., Янчук Т. О,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

В грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Чемеровецької селищної ради про встановлення факту родинних відносин, визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним та скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, визнання договору дарування нерухомого майна недійсним та скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Позов мотивовано тим, що батьками ОСОБА_1 є ОСОБА_2 та ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . У свідоцтві про народження позивача у графі "батько" відсутні відомості, оскільки батьки перебували у фактичних шлюбних відносинах, не зареєструвавши офіційно шлюб. ОСОБА_1, проживаючи спільно з ОСОБА_4 вів спільне з ним господарство, мали спільний бюджет, працюючи з батьком спочатку у колгоспі, а потім у його правонаступниках їх знали в колективі, як батька та сина.

Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина: житловий будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 . На час смерті батька в ньому були зареєстровані та проживали ОСОБА_1, його дружина ОСОБА_5, неповнолітня дочка ОСОБА_6, неповнолітній син ОСОБА_7, а також ОСОБА_2 . В даний час відсутність між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 факту батьківства унеможливлює реалізацію спадкових прав після його смерті. При цьому позивач не має можливості отримати свідоцтво про його смерть, зібрати іншу необхідну письмову інформацію (докази), що стосуються батька. Станом на 15 квітня 1991 року згадане будинковолодіння належало до суспільної групи - колгоспний двір., головою якого являвся ОСОБА_4, а усе майно колгоспного двору належало його голові та іншим повнолітнім та не повнолітнім членам на праві сумісної власності, по 1/6 частині кожному. Після смерті ОСОБА_4 ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом серії ВАЕ № 2227590 на весь спадковий житловий будинок з надвірними спорудами та Чемеровецьким БТІ зареєстровано її право власності на нього, чим позбавлено ОСОБА_1 та членів його сім`ї на частку у майні колишнього колгоспного двору. У вересні 2015 року ОСОБА_2 уклала договір дарування, яким подарувала спірний житловий будинок з надвірними спорудами своїй дочці, відповідачу ОСОБА_3 з порушенням закону при його укладенні.

ОСОБА_1 просив:

встановити батьківство ОСОБА_4 щодо ОСОБА_1 ;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 21 лютого 2003 року;

визнати недійсним договір дарування нерухомого майна від 03 вересня 2015 року;

скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за відповідачами.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 20 березня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено факт родинних відносин, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженець та житель смт. Чемерівці, Чемеровецького району Хмельницької області є рідним сином ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а останній його рідним батьком.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться по АДРЕСА_1 серії ВАЕ № 227590, що видане 21 лютого 2003 року державним нотаріусом Чемеровецької державної нотаріальної контори Пилявським В.Б., відповідачці ОСОБА_2, 1931 року народження, після смерті ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Скасовано реєстрацію права власності на нерухоме майно, домоволодіння по АДРЕСА_1 від 19 травня 2003 року проведену Чемеровецьким районним бюро технічної інвентаризації на власника ОСОБА_2, 1931 року народження, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВАЕ № 227590 від 21 лютого 2003 року, реєстраційний № 1104354, номер запису 5-803 в книзі № 5.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, серії НАР № 139853р.849, вчинений ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3, що посвідчений 03 вересня 2015 року приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Грица Л. М.

Скасовано державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, домоволодіння по АДРЕСА_1 за відповідачкою ОСОБА_3 жителькою АДРЕСА_2, проведену 03 вересня 2015 року приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Грица Л. М., реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 713548268252, витяг серії ЕЕН № 750323, індексний № 43251842.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_4 за життя визнавав позивача своєю дитиною, однак у його свідоцтві про народження запис про батька взагалі відсутній, оскільки батьки не перебували у зареєстрованому шлюбі. Тому вимога встановлення факту батьківства підлягає задоволенню.

При вирішенні позовних вимог про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним та скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_1 постійно проживав разом зі своєю сім`єю в будинку АДРЕСА_1, а тому позивач вважається таким, що прийняв спадщину. Позивач разом зі всіма членами колгоспного двору має рівні права на спадкування частки померлого члена колгоспного двору. Тому ОСОБА_2 не мала права на спадкування всього будинку по АДРЕСА_1, успадкувавши спірний будинок вона порушила права інших спадкоємців, які не відмовились від права на спадкування, а фактично прийняли спадщину.

При вирішенні позовних вимог про визнання договору дарування нерухомого майна та скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, суд першої інстанції вказав, що оспорюваний договір дарування слід визнати недійсним, з тих підстав, що він є удаваним оскільки відповідач ОСОБА_2 передбачала для себе негативні наслідки і з метою їх настання подарувала його своїй рідній дочці, відповідачці ОСОБА_3 . Тому укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, а по своїй сутті направлений на перехід права власності на нерухоме майно до свого близького родича, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Оскільки договір дарування було вчинено в 2015 року, а станом на день розгляду справи в спірному будинку проживають позивач та його сім`я і відповідач ОСОБА_2 то суд приходить до висновку, що даний правочин є фіктивним, і таким, що не створюють правових наслідків, а тому його слід визнати недійсним.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Хмельницької області від 26 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 20 березня 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що ОСОБА_4 за життя визнавав позивача своїм сином, що є підставою для встановлення батьківства. За даними домової книги ОСОБА_1 є сином ОСОБА_4 та ОСОБА_2, постійно проживав разом з батьками та проживає у житловому будинку по АДРЕСА_1 . За даними погосподарських книг за 1967-1985 роки ОСОБА_1 зазначений як син ОСОБА_4 та ОСОБА_2, Суд першої інстанції обґрунтовано взяв до уваги показання свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_5 про те, що за життя ОСОБА_4 визнавав своїм сином ОСОБА_1, оскільки вони цілком узгоджуються з наведеними письмовими доказами у справі. Доводи апеляційної скарги про відсутність кровного споріднення між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не мають істотного значення і не спростовують висновків суду, оскільки за змістом частини третьої статті 53 КЗпШС, що врегульовує спірні правовідносини, при встановленні батьківства суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір`ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства, а не біологічне батьківство особи.

Апеляційний суд вважав, що будинок по АДРЕСА_1, належав до суспільної групи колгоспний двір. Факт видачі 25 листопада 1967 року свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння на ім`я ОСОБА_4 не спростовує належність цього домоволодіння до суспільної групи колгоспний двір, як і факт набуття права на частку в майні колгоспного двору іншими його членами. За даними облікової картки, довідки Чемеровецької селищної ради № 2176, домової книги на 15 квітня 1991 року у вказаному колгоспному дворі був зареєстрований і постійно проживав, зокрема, ОСОБА_1 а отже, був членом цього колгоспного двору і не втратив права на частку в його майні. Тому до спадкового майна ОСОБА_4 входить не весь житловий будинок з надвірними будівлями, а лише його частка як члена колгоспного двору у ньому. Факт постійного проживання позивача на час відкриття спадщини у спірному будинку засвідчує прийняття ним спадщини після смерті батька шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном. Тому правильним є висновок суду про те, що позивач має право на спадкування частки спадкодавця в майні колгоспного двору як спадкоємець першої черги за законом. В свою чергу ОСОБА_2, оформивши спадщину на весь будинок по АДРЕСА_1, порушила право позивача як члена колгоспного двору і водночас як спадкоємця першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 . Відтак суд обґрунтовано на підставі статті 1301 ЦК України визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом та скасував реєстрацію права власності на будинок за ОСОБА_2 .

Апеляційний суд вказав, що підлягав визнанню недійсним договір дарування житлового будинку, вчинений ОСОБА_2 на користь доньки ОСОБА_3, як такий, що суперечить закону. Посилання суду першої інстанції на те, що оспорюваний договір дарування є фіктивним та удаваним, дійсно є суперечливим і не ґрунтується на обставинах справи. Разом з тим, це не вплинуло на правильність висновку про наявність підстав для визнання договору недійсною як такого, що суперечить закону (частина перша статті 317, частина перша статті 319 ЦК України, за якими лише законний власник майна має право ним розпорядитися).

Аргументи учасників справи

У липні 2018 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій просить оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові. При цьому, посилалася на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди не надали оцінки доказам про те, що ОСОБА_4 не визнавав ОСОБА_1 своїм сином. ОСОБА_4 було достеменно відомо, що позивач не є його рідним сином, а тому він за жодних обставин не визнавав того рідним сином. Покази свідків зі сторони позивача у частині про начебто визнання ОСОБА_4 позивача своїм сином є неправдивими та спотвореними внаслідок маніпулятивних дій з боку позивача. Не були взяті до уваги і не дано будь-якої оцінки як доказам на заперечення доводів позивача показання свідків зі сторони відповідача ОСОБА_2, які стверджували, що за життя ОСОБА_4 не визнавав позивача своїм сином та не вів спільне господарство з ним;

суди не взяли до уваги неспростовний факт, що ОСОБА_3 народилась у 1958 році, позивач народився у 1963 році, і лише з 1965 року ОСОБА_2 стала проживати спільному господарстві з ОСОБА_4 ОСОБА_2 з дітьми проживала та була зареєстрована в будинку АДРЕСА_3, головою якого була її мати;

суди не з`ясували питання щодо обґрунтованості віднесення спірного будинку до зазначеної суспільної групи господарствта невраховано висновків зроблених в постанові Верховного Суду України від 15 січня 2014 року в справі № 6-145цс13, згідно якого спільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали у колгоспі, але не були членами колгоспу, відносились до суспільної групи робочих або службовців залежно від займаної посади. За таких обставин застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР без з`ясування питання щодо правильності віднесення будинку до суспільної групи господарств колгоспний двір, є помилковим. У відповіді на адвокатський запит за № 04-06/70 від 06 червня 2018 (долучена до матеріалів справи) начальник архівного відділу Чемеровецької райдержадміністрації повідомила, що в протоколах засідань виконкому Чемеровецької селищної ради Хмельницької області за 1970-1972, 1974 роки рішень щодо присвоєння адресного номеру будинку по АДРЕСА_1 немає. Протоколи засідань виконкому Чемеровецької селищної ради Хмельницької області за 1969, 1973 роки на державне зберігання до архівного відділу райдержадміністрації не надходили;

судами не взято до уваги пояснення ОСОБА_2 та показання свідків стосовно того, що позивач жодного дня не брав участі своєю працею чи/або коштами у веденні спільного господарства, понад три роки (до 15 квітня 1991 року) працював в дорожній організації смт. Чемерівці та знаходився на заробітках в Тюменській області тодішнього СРСР, а зароблені кошти витрачав виключно на свою сім`ю;

сплив позовної давності без поважних причин на її пропущений є підставою для відмови в позові.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2019 року призначено справу до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили,що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в смт Чемерівці. За даними свідоцтва про народження від 17 грудня 1963 року НОМЕР_1 його матір`ю є ОСОБА_2 (відповідач у справі), відомості про батька відсутні.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 та після його смерті відкрилася спадщина на спадкове майно.

ОСОБА_2 та ОСОБА_4 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Відповідно до матеріалів інвентарної справи № 13237 щодо житлового будинку в АДРЕСА_1, апеляційним судом встановлено, що вказаний будинок (колишня адреса АДРЕСА_1 ), збудований ОСОБА_4 на земельній ділянці, відведеній на підставі рішення колгоспу ім. Жданова, смт. Чемерівці, № 2 від 20 листопада 1959 року. 18 травня 1967 року складено акт про закінчення будівництва і введення в експлуатацію домоволодіння ОСОБА_4 по АДРЕСА_1 (номер будинку закреслено, вказано АДРЕСА_1). Рішенням виконкому Чемеровецької селищної ради № 15 від 26 липня 1967 року затверджено вказаний акт приймання в експлуатацію і визнано право особистої власності за ОСОБА_4 на житловий будинок і інші надвірні будівлі по АДРЕСА_1 . Рішення містить відмітку про видачу ОСОБА_4 свідоцтва про право особистої власності на будинок від 25 листопада 1967 року № 5-803.

За даними погосподарських книг за 1967-1985 роки вказане будинковолодіння належало до суспільної групи - колгоспний двір, головою якого був ОСОБА_4 (в погосподарській книзі за 1974-1976 роки запис про голову двору ОСОБА_4 виправлено, вказано головою двору ОСОБА_10, 1910 р. н., матір ОСОБА_2 ).

Рішенням виконкому Чемеровецької селищної ради від 29 жовтня 2002 року № 165 свідоцтво на право особистої власності на житловий будинок від 25 листопада 1967 року на ім`я ОСОБА_4, яке загублене, визнане недійсним, вирішено видати дублікат свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 на ОСОБА_4 . Цим же рішенням фактично змінено адресу будинку з АДРЕСА_1 на АДРЕСА_1 .

У лютому 2003 року ОСОБА_2 отримала в державного нотаріуса Чемеровецької державної нотаріальної контори свідоцтво про право на спадщину за законом серії ВАЕ № 2227590, згідно якого вона на підставі статті 531 ЦК України 1963 року (як непрацездатна особа, що перебувала на утриманні померлого не менше одного року до його смерті) є спадкоємцем майна ОСОБА_4 Спадкове майно, на яке видано свідоцтво, складається з житлового будинку АДРЕСА_1, що належав ОСОБА_4 на підставі дублікату свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 06 листопада 2002 року, зареєстрованого у Чемеровецькому БТІ за № 5-803.

ОСОБА_2 уклала договір дарування від 03 вересня 2015 року, яким подарувала спірний житловий будинок з надвірними спорудами своїй дочці - ОСОБА_3, яка зареєструвала своє право власності на це майно.

Суди першої та апеляційної інстанції зробили висновок про доведеність факту батьківства ОСОБА_4 та що ОСОБА_1 є спадкоємцем ОСОБА_4, водночас як його син та член колгоспного двору, а договір дарування будинку, укладений між відповідачами, є недійсним, оскільки суперечить закону та водночас є удаваним та фіктивним

Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками з таких підстав.

У статті 2 Указу Президії Верховної Ради УРСР "Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю (2006-07) Української РСР" від 29 грудня 1969 N 2476-VII, передбачено, що Кодекс про шлюб та сім`ю (2006-07) Української РСР застосовується до шлюбно-сімейних правовідносин, що виникли після введення його в дію, тобто з 1 січня 1970 року. По шлюбно-сімейних правовідносинах, які виникли до 1 січня 1970 року, Кодекс застосовується до тих прав і обов`язків, що виникнуть після введення в дію Кодексу, за винятками, встановленими наступними статтями цього Указу.

Згідно статті 6 Указу Президії Верховної Ради УРСР "Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю (2006-07) Української РСР" від 29 грудня 1969 N 2476-VII правила частин другої та третьої статті 53 Кодексу про встановлення в судовому порядку батьківства особи, з якою мати не перебувала в шлюбі, застосовуються у відношенні дітей, що народилися після введення в дію Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім`ю, тобто після 01 жовтня 1968 року.

Відповідно до частини першої статті 7 Указу Президії Верховної Ради УРСР "Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю (2006-07) Української РСР" від 29 грудня 1969 N 2476-VII у відношенні дітей, які народилися до 01 жовтня 1968 року від осіб, що не перебувають між собою у шлюбі, батьківство може бути встановлено за спільною заявою матері дитини і особи, яка визнає себе батьком дитини. В разі смерті матері, визнання матері недієздатною, позбавлення її батьківських прав, а також при неможливості встановлення її місця проживання батьківство може бути встановлено за заявою батька. В разі смерті особи, на утриманні якої перебувала дитина і яка визнавала себе батьком дитини, факт визнання нею батьківства може бути встановлений в судовому порядку. На підставі спільної заяви батьків або батька дитини або рішення суду про встановлення факту визнання батьківства провадиться відповідна реєстрація в органах запису актів громадянського стану з внесенням запису про батька у свідоцтво про народження дитини.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що:

(1) правила частин другої та третьої статті 53 КЗпШС застосовуються для встановлення в судовому порядку батьківства особи, з якою мати не перебувала в шлюб у відношенні дітей, що народилися після 01 жовтня 1968 року;

(2) у відношенні дітей, які народилися до 01 жовтня 1968 року умови встановлення факту визнання батьківства передбачалися частиною першою статті 7 Указу Президії Верховної Ради УРСР "Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю (2006-07) Української РСР". У разі смерті особи, факт визнання нею батьківства може бути встановлений в судовому порядку за наявності таких умов: (а) перебування дитини на утриманні такої особи; (б) визнання особою себе батьком дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналогічні по суті висновки зроблені в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 570/2797/13-ц (провадження № 61-5970св18) та в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 серпня 2019 року в справі № 183/3834/15-ц (провадження № 61-28689св18).

Відповідно до статті 563 ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент відкриття спадщини) в разі смерті члена колгоспного двору спадкоємство в майні двору не відкривається. Якщо після смерті члена колгоспного двору інших членів двору не залишається, до майна двору застосовуються правила цього розділу. Особисте майно членів колгоспного двору після їх смерті переходить до спадкоємців на загальних підставах. Правила цієї статті застосовуються також при спадкоємстві майна в господарстві громадян, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві.

У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15 зазначено, що "спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося. Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за № 5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69). Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і № 69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників. Отже, застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР без належного з`ясування питання про правильність віднесення будинку до суспільної групи господарств - колгоспний двір є помилковим".

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

За змістом статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Разом з тим, суди:

при вирішенні позовної вимоги про встановлення факту визнання ОСОБА_4 батьківства ОСОБА_1 застосували статтю 53 КЗпШС та не звернули увагу, що у разі смерті особи, факт визнання нею батьківства може бути встановлений в судовому порядку за наявності таких умов: (а) перебування дитини на утриманні такої особи; (б) визнання особою себе батьком дитини. Проте суди не встановили, що ОСОБА_1 перебував на утриманні ОСОБА_4, і відповідно передчасно зробили висновок про задоволення цієї вимоги;

не з`ясували чи відносився спірний будинокдо суспільної групи господарств - колгоспний двір, з урахуванням, зокрема, того, що суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї);

не звернули увагу на те, що позивач не заявляв вимогу про оспорення рішення виконкому Чемеровецької селищної ради № 15 від 26 липня 1967 року, яким визнано право особистої власності за ОСОБА_4 на житловий будинок і інші надвірні будівлі по АДРЕСА_1, та свідоцтва про право особистої власності ОСОБА_4 на будинок від 25 листопада 1967 року № 5-803;

не визначилися з підставою для визнання оспорюваного договору дарування недійсним.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення постановлені без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржені рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 20 березня 2018 року та постанову апеляційного суду Хмельницької області від 26 червня 2018 року скасувати.

Передати справу № 687/1557/17 на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 20 березня 2018 року та постанова апеляційного суду Хмельницької області від 26 червня 2018 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук