264/2465/17 Про надання у власність земельної ділянки - 29.01.2020 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 12 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Мальцевої Є. Є., Мироненко І. П., Биліни Т. І.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Маріупольської міської ради, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання неправомірним та скасування рішення про надання у власність земельної ділянки.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішеннями Маріупольської міської ради від 14 жовтня 1998 року № 256/2 та від 19 травня 1999 року № 187/3 земельні ділянки загальною площею 0,0187 га, передані ОСОБА_2 для обслуговування житлових будинків, придбаних згідно з договорами купівлі-продажу. ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 є його спадкоємцями та правонаступниками. Вважає рішення Маріупольської міської ради незаконними та такими, що підлягають скасуванню, оскільки законодавством, чинним на момент прийняття цих рішень, передбачено можливість передачі у власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування індивідуальних житлових будинків, тоді як будинок АДРЕСА_1, є багатоквартирним. Згідно з договором купівлі-продажу від 06 жовтня 2009 року він придбав квартиру АДРЕСА_2, а отже, відповідно до частини другої статті 382 ЦК України, у редакції від 14 травня 2015 року, власник квартири має право зокрема на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок. Таким чином, рішення відповідача позбавили його права стати власником частки земельної ділянки.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати неправомірними та скасувати рішення Маріупольської міської ради від 14 жовтня 1998 року № 256/2 та від 19 травня 1999 року № 187/3 у частині надання у власність ОСОБА_2 земельних ділянок площею 125 кв. м та 62 кв. м, розташованих на АДРЕСА_1 .

Рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 28 вересня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Заборону на відчуження земельної ділянки для обслуговування житлового будинку господарських споруд, площею 0,0187 га, розташованої в АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_2, померлому ІНФОРМАЦІЯ_1, накладену ухвалою Іллічівського районного суду м. Маріуполя 26 січня 2018 року - скасовано.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що при прийнятті оскаржуваних рішень виконавчий комітет діяв відповідно до вимог чинного законодавства та в межах наданих йому повноважень, у спосіб визначений Конституцією та законодавством України. Права позивача оскаржуваним рішенням не порушені, а тому позовні вимоги про скасування рішень Виконавчого комітету Маріупольської міської ради не підлягають задоволенню. Позивач звернувся до суду із позовом після спливу терміну позовної давності, що є підставою для відмови у позові.

Постановою Донецького апеляційного суду від 12 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішення міської ради від 14 жовтня 1998 року та від 19 травня 1999 року не враховували інтереси позивача, і на момент їх прийняття він не був власником квартири у будинку АДРЕСА_1 і жодного права (власності чи користування) земельною ділянкою не мав. Зазначені рішення прийнятті після узгодження меж земельної ділянки із ОСОБА_4, у якої позивач придбав квартиру. Крім того, рішення міської ради є актами індивідуальної дії, були виконані, вичерпали силу виконанням, і тому не підлягають скасуванню (правова позиція викладена у рішенні Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року №7-рп/2009 (v007p710-09) справа №1-9/2009). Позивач не є власником земельної ділянки, на якій розташований будинок, а отже, згідно з вимогами ЗК України (2768-14) , не має його законного інтересу, на який він міг би претендувати у зв`язку із зверненням із цим позовом. Позивачем не надано суду доказів того, що рішення, прийняте виконавчим комітетом суперечить актам цивільного законодавства та порушує його права або інтереси.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У січні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Судукасаційну скаргу на постанову Донецького апеляційного суду від 12 грудня 2018 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та ухвалити нове про задоволення його позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що незастосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 19 Конституції України, статей 6 та 67 ЗК України від 15 грудня 1990 року, призвело до помилкового висновку, що відповідач, приймаючи рішення, діяв у межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України. При розгляді справи суд порушив принцип, викладений у частині першій статті 11 ЦПК України та захистивши права теперішніх власників земельних ділянок, позбавив власників інших квартир багатоквартирного будинку права власності на ці ділянки.

У березі 2019 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що чинне законодавство не передбачає надання позивачу права отримати у користування земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок. Позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом. Жодних доказів, що земельна ділянка, на якій розташований гараж, побудований ОСОБА_2 у 1997 році, визначена на час ухвалення рішення про передачу її у власність ОСОБА_2 як прибудинкова територія саме житлового будинку АДРЕСА_1, позивачем не надано.

У березні 2019 року пояснення на відзив ОСОБА_2, ОСОБА_3 .

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України (1618-15) щодо законності та обґрунтованості.

Встановлені судами обставини

Згідно з договором купівлі-продажу від 06 жовтня 2009 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 продали, а ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_2 .

11 червня 1997 року ОСОБА_2 звернувся із заявою до Маріупольської міської ради з проханням надати йому в приватну власність земельну ділянку АДРЕСА_1 площею 187 кв. м, що знаходиться у його користуванні.

Відповідно до копії висновку Міжрегіонального юридичного центру відділу судової товарознавчо-технічної експертизи від 20 січня 1997 року № 5 у фактичному користуванні ОСОБА_2, який є власником квартири АДРЕСА_3, знаходиться земельна ділянка площею 186,98 кв. м. Висновок здійснений з урахуванням акта узгодження про встановлення меж земельного користування ділянками між наймачами квартир №№ АДРЕСА_2, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, який підписаний всіма наймачами, у тому числі і наймачем квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_6 .

Згідно з витягом із рішення Виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 14 жовтня 1998 року № 256/2 ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку на АДРЕСА_1, площею 125 кв. м, яка знаходиться у його користуванні для обслуговування жилого будинку.

Як вбачається з витягу з рішення Виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 19 травня 1999 року № 187/3 ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку на АДРЕСА_1, площею 62 кв. м, яка знаходиться у його користуванні для обслуговування жилого будинку.

На підставі вказаних рішень Маріупольської міської ради, ОСОБА_2 видано державний акт на право приватної власності на землю, відповідно до якого останньому передано у приватну власність земельну ділянку АДРЕСА_1, площею 0,0187 га для обслуговування житлового будинку та господарських споруд.

У 1996 році ОСОБА_2 звертався із заявою до Іллічівського районного Виконавчого комітету про надання дозволу на будівництво гаража. Жоден із сусідів не заперечували проти цього, про що свідчать їхні підписи у заяві.

Згідно з відомостями Міського бюро технічної інвентаризації від 22 серпня 2016 року квартира АДРЕСА_3, зареєстрована за ОСОБА_3 .

З інформації, наданої ЖКП "КК "Кальміуська" від 21 червня 2017 року, житловий будинок АДРЕСА_1 ) передано їм на баланс у 2000 році від ВАТ "Азов", будинок є багатоквартирним, двоповерховим, має один під`їзд.

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі "Буланов та Купчик проти України" від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт АДРЕСА_2 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутій проти Хорватії" (Kutit v Croatia), N 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II).

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи питання правомірності звернення ОСОБА_1 до суду з відповідним позовом, Верховний Суд приходить висновку про відсутність порушених, оспорюваних чи невизнаних прав ОСОБА_1, оскільки рішення Маріупольської міської ради від 14 жовтня 1998 року та від 19 травня 1999 року не враховували інтереси позивача, так як на момент їх прийняття він не був власником квартири на АДРЕСА_1, і будь-якого права (власності чи користування) земельною ділянкою не мав. Оспорювані позивачем рішення прийнятті після узгодження меж земельної ділянки із ОСОБА_4, у якої позивач придбав квартиру, і яка не заперечувала проти порядку землекористування прибудинковою територією. Позивач отримав у власність квартиру АДРЕСА_2 у вказаному будинку в 2009 році, а отже, при купівлі квартири прийняв усі існуючі угоди про порядок користування земельною ділянкою.

Твердження заявника про те, що з часу прийняття змін у законі від 14 травня 2015 року він мав би право на приватизацію земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний будинок, у якому він має квартиру, і з цього моменту його права порушені рішеннями відповідача, є безпідставними та необґрунтованими, оскільки спірна земельна ділянка приватизована у 1998-1999 роках, тобто, станом на день внесення змін до законодавства, зокрема про те, що земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, земельна ділянка не відносилася до категорії - земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків.

Реалізації права на позов передує порушення, невизнання чи оспорення права. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав вважати, що надання ОСОБА_2 земельної ділянки порушує права позивача.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява № 3236/03).

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.