Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі

суддів: Мороз Л.Л.,

Калашнікової О.В.,

Стрелець Т.Г.,

розглянула у порядку попереднього розгляду касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на постанову Татарбунарського районного суду Одеської області від 01 грудня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю Татарбунарське районне бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості, Комунального підприємства Ізмаїльське міжміське бюро технічної інвентарізації, треті особи: Татарбунарська міська рада Одеської області, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання дій незаконними,

ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з адміністративним позовом про визнання незаконними дій відповідачів при проведенні інвентаризації земельної ділянки № 12-Б по АДРЕСА_1 щодо зазначення на Генеральному плані вказаної садибної ділянки та абрисі земельної ділянки, складеному 20.04.1981 року, які містяться в інвентаризаційній справі на домоволодіння, розташоване під АДРЕСА_1 - ширини земельної ділянки 22 м 95 см.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Постановою Татарбунарського районного суду Одеської області від 01.12.2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 08.02.2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивачі подали до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просять скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Відповідно до частини 2 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 22.09.2001 року та рішення Татарбунарського районного народного суду Одеської області від 25.03.1992 року, відповідно належить на праві власності (по 1/2 частці кожній) житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1

Зазначений житловий будинок розташований на земельній ділянці загальною площею 0,12 га, яку було передано у приватну власність що ОСОБА_7 та ОСОБА_4 (по 0.06 га кожному) рішенням виконкому Татарбунарської міської ради від 18.12.1997 року № 521.

Рішенням виконкому Татарбунарської районної депутатів трудящих від 28.07.1972 року № 281, за заявою ОСОБА_7, на підставі рішення правління колгоспу ім. Татарбунарського повстання, за рахунок земель колгоспу, виділено земельну ділянку по АДРЕСА_1 для будівництва індивідуального житлового будинку. Вказану земельну ділянку було відведено та передано забудовнику у серпні 1972 року.

Згідно плану земельної ділянки по АДРЕСА_1, переданій в користування ОСОБА_7 загальна площа ділянки 0,15 га, ширина - 30 м, довжина - 50 м. При цьому відстань від стіни житлового будинку до межі суміжної ділянки складає 1 м.

ОСОБА_6 є власником земельної ділянки площею 0,1 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 Одеської області на підставі договору купівлі-продажу від 28.11.2011 року укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, яку 29.03.1974 року рішенням виконкому Татарбунарської районної ради депутатів трудящих від № 122 на підставі рішення правління колгоспу ім. Татарбунарського повстання передано під індивідуальну забудову ОСОБА_5 Згідно плану зазначеної земельної ділянки загальна площа ділянки складає 0,15 га, ширина ділянки дорівнює 21 м, довжина - 72 м.

Проте, з генерального плану (схеми) земельної ділянки по АДРЕСА_1 Одеської області, складеного за результатами інвентаризації 09.12.1975 року із змінами, виявленими та внесеними 20.04.1981 року, вбачається, що ширина ділянки, виділеної ОСОБА_5 дорівнює 22 м 95 см.

Вважаючи, що Ізмаїльським підрозділом Татарбунарської бригади Ізмаїльського БТІ, правонаступниками якого є відповідачі у справі, при проведенні інвентаризації у 1981 році було неправомірно вчинено дії щодо зазначення на Генеральному плані відповідної садибної ділянки та абрисі земельної ділянки, розташованої під АДРЕСА_1, ширини земельної ділянки 22 м 95 см, позивачі звернулись до суду з вказаним адміністративним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки складена 33 роки тому технічна документація не була підставою для прийняття рішень про виділення земельних ділянок у власність, то позовні вимоги є безпідставними.

Розглядаючи та вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у вказаній справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій виходячи з такого.

Між сторонами виник спір щодо правомірності дій відповідачів при проведенні інвентаризації земельної ділянки АДРЕСА_1 щодо зазначення на Генеральному плані вказаної садибної ділянки та абрисі земельної ділянки, складеному 20.04.1981 року, які містяться в інвентаризаційній справі на домоволодіння, розташоване під АДРЕСА_1 - ширини земельної ділянки 22 м 95 см.

У правовідносинах пов'язаних із вчиненням дій щодо інвентаризації земельних ділянок Ізмаїльський підрозділ Татарбунарської бригади Ізмаїльського БТІ, правонаступниками якого є відповідачі у справі не здійснювали та не можуть здійснювати будь-яких владних управлінських функцій щодо земельних ділянок, оскільки технічна інвентаризація об'єктів нерухомого майна, в тому числі і земельних ділянок, не тягне за собою обов'язку щодо оформлення права власності на об'єкт, що був інвентаризований, а є лише фіксацією у довільному масштабі фактичного (реального) стану земельної ділянки, її конфігурації, меж та інших характерних властивостей.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.10.1978 року у справі Zand v. Austria вказав, що словосполучення встановлений законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття суд, встановлений законом у частині першій статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з '' питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів ''. З огляду на це не вважається судом, встановленим законом орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Згідно частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін суб'єкт владних повноважень означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

При цьому, за правилами пункту 1 частини 1 статті 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Зі змісту встановлених обставин у цій справі вбачається, що у провадженні Татарбунарського районного суду Одеської області є цивільна справа за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Татарбунарської міської ради Одеської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання незаконними та нечинними рішень Татарбунарської міської ради Одеської області № 822-V від 25.10.2010року про передачу у власність ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, а також визнати незаконним та нечинним рішення Татарбунарської міської ради народних депутатів № 521 від 18.12.1997 року в частині передачі у власність ОСОБА_5 земельної ділянки загальною площею 0,16 га, розташованої за зазначеною адресою.

Отже, між сторонами існують спірні правовідносини щодо права власності та користування об'єктами нерухомого майна, земельними ділянками, визначенням їх розмірів тощо, тобто цей спір стосується цивільного права, а відтак підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Суди попередніх інстанцій зазначили, що саме по собі визначення фактичного стану земельної ділянки (тобто фіксація її розташування та параметрів, що склалися на момент проведення інвентаризації) не є тією обставиною, яка спричиняє виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів земельних правовідносин, а тому, в даному випадку, не може порушувати права та інтереси позивача, як учасника земельних відносин.

З таким висновком погодитись не можна, оскільки дії відповідача щодо визначення параметрів ділянки мають значення для прийняття відповідних рішень щодо права власності на земельні ділянки у відповідних розмірах. Отже, правильність таких дій відповідача може бути перевірена під час розгляду зазначеної вище цивільної справи.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до частини 1 статті 228 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку і закриває провадження у справі з підстав встановлених статтею 157 цього Кодексу.

За таких обставин, оскаржені рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія суддів враховує, що суд першої інстанції встановив, що позивач звернувся із цим позовом до суду в межах шестимісячного строку з моменту коли він дізнався про порушення свого права, а тому відсутні підстави для залишення позову без розгляду.

Керуючись статтями 157, 220-1, 228, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Татарбунарського районного суду Одеської області від 01 грудня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2017 року у цій справі скасувати, закрити провадження у справі.

Ухвала набирає законної сили через 5 днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав передбачених ст.ст. 237- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.