466/4121/15-ц Про усунення від права спадкування, визнання права власності на спадкове майно, у якому просили усунути особу від спадкування - 22.01.2020 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 13 червня 2017 року у складі судді Білінської Г. Б. та рішення Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О., а також касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у червні 2015 року звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4, у якому просила визнати факт проживання однією сім`єю з ОСОБА_6 з 24 січня 1994 року до 31 серпня 2014 року як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу; визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що вона почала проживати однією сім`єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу з ОСОБА_6 з 24 січня 1994 року у орендованій квартирі на АДРЕСА_2, в якій вони спільно прожили чотири роки. Весь цей час вели спільне господарство, мали спільний бюджет, разом відпочивали. 27 березня 1998 року за спільно нажиті кошти від спільного бізнесу придбали трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира придбана за 14 000, 00 дол. США, хоча у договорі купівлі-продажу квартири зазначена її собівартість 11 513, 00 грн згідно з оцінкою бюро технічної інвентаризації. На придбання квартири ОСОБА_1 позичила частину коштів у своїх знайомих, частину особистих коштів дав ОСОБА_6 Придбану квартиру вони оформили на ОСОБА_6 . У придбаній квартирі вони проживали до 2011 року.

У зв`язку з цим вважає факт спільного проживання доведеним, а спірну квартиру на АДРЕСА_1 позивач вважає спадковим майном, на яке вона, як спадкоємець першої черги має право.

Стислий виклад заперечень відповідача

ОСОБА_4 позовні вимоги ОСОБА_1 не визнала, заперечила проти їх задоволення. Зазначила, що дійсно до 2004 року її батько ОСОБА_6 підтримував відносини із ОСОБА_1, вони проживали деякий час разом, але у 2007 році ОСОБА_1 припинила відносини та спільне проживання із ОСОБА_6

Стислий виклад позиції позивачів за об`єднаним позовом

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у червні 2015 року звернулися до суду із позовом до ОСОБА_4 про усунення від права спадкування, визнання права власності на спадкове майно, у якому просили усунути відповідача від спадкування та визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право на спадкове майно після смерті брата, яким є квартира АДРЕСА_1 та на 1/9 ідеальну частину квартири АДРЕСА_5 .

Позивачі обґрунтовували заявлені вимоги тим, що спірна квартира на АДРЕСА_1 придбана за кошти їх брата ОСОБА_6, який і проживав у цій квартирі. Стверджували, що стан здоров`я ОСОБА_6 останні роки перед смертю був важкий. Мати проживала у квартирі АДРЕСА_5 і потребувала також постійного догляду після інфаркту та інсульту, адже була лежачою хворою. Оскільки необхідно було надавати допомогу як хворій матері, так і хворому брату, виникла необхідність забрати брата до квартири матері, що полегшило догляд за хворими. Зазначили, що ОСОБА_6 з 2009 року постійно проживав фактично у квартирі АДРЕСА_5 . З 2013 року він потребував стороннього постійного догляду, лікування та з кінця року вже сам не пересувався. У нього був цукровий діабет, що вимагало відповідного харчування та лікування, гіпертонічна хвороба, цироз печінки. Зазначають, що з 2009 року вони постійно були поруч із братом, доглядали за ним, купували ліки, доглядали в лікарні. Дочка ОСОБА_6 - ОСОБА_4 за весь цей період часу станом його здоров`я, його життям ніколи не цікавилася, ніколи не відвідувала, хоча знала про його безпорадний стан. Вважали, що дочка померлого не має права на прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6, так як вона весь час ухилялася від надання допомоги батькові, який такої допомоги потребував через важкий стан здоров`я та був у безпорадному стані.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 10 липня 2015 року зазначені позови об`єднані в одне провадження.

Стислий виклад заперечень відповідача за об`єднаним позовом

ОСОБА_4 заперечувала проти задоволення позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3, зазначила, що до 2013 року вона бачилася з батьком досить часто, відвідувала його в лікарні, але з 2013 року почалися проблеми зі здоров`ям у неї та у її дітей, тому батька навідувала зрідка.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 13 червня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання факту проживання однією сім`єю, визнання права власності на квартиру та права спадкування за законом відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення від права спадкування та визнання права власності на спадкове майно відмовлено.

Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_1 обґрунтовувалося тим, що відповідно до показань свідків та письмових доказів встановлено, що ОСОБА_1 проживала разом з ОСОБА_6 до 2007 року, після чого стосунки припинили. З цього моменту у ОСОБА_1, якій було відомо про те, що право власності на спірну квартиру, яка була придбана у 1998 році і яку вона вважала спільним майном, зареєстровано лише за ОСОБА_6, виникло право заявити свої права на спірну квартиру в межах трирічної позовної давності. Зважаючи на те, що вона таким правом не скористалася, до дня смерті ОСОБА_6 не пред`являла до нього будь-яких майнових претензій, суд першої інстанції вважав, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню позовна давність.

Рішення суду першої інстанції у частині вирішення позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 обґрунтовувалося тим, що дочка ОСОБА_6 мала об`єктивні причини, у зв`язку з якими не могла здійснювати догляд за хворим батьком.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 відхилено. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 13 червня 2017 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду у частині вирішення позову ОСОБА_1 обґрунтовувалося тим, що оскільки ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів про участь у набутті спірного майна, то факти придбання спірного майна та спільного проживання без реєстрації шлюбу в цей період без визначення ступеня участі працею й коштами у придбанні спірного житлового будинку не можуть бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна.

Рішення апеляційного суду у частині вирішення позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 обґрунтовувалося тим, що для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин: ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи, оскільки лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування. У матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що спадкодавець потребував допомоги саме відповідача, остання мала можливість її надати, проте ухилялася від обов`язку щодо її надання. Разом з тим, встановлено, що спадкодавець отримав таку допомогу від інших осіб, а такими на той час були його брат і сестра.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 .

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у грудні 2017 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 13 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2017 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_1 .

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суд першої інстанції, розглядаючи вимоги позову ОСОБА_1 помилково застосував позовну давність, а апеляційний суд, переглядаючи справу у апеляційному порядку, не врахував, що відповідач не оскаржила рішення суду першої інстанції, а отже погодилася з висновками суду щодо встановлених фактичних обставин. Зазначає, що апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин положення Кодексу про шлюб та сім`ю України (2006-07) , а також неправильно застосував до спірних правовідносин правила частини першої статті 17 Закону України "Про власність".

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходили.

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_2 .

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у грудні 2017 року, ОСОБА_2 просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2017 року в частині вирішення позову ОСОБА_2, ОСОБА_3, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_1 .

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання заявника про відкладення розгляду справи, не врахував поважності причин неможливості прибуття до судового засідання у зв`язку з хворобою, чим позбавив її можливості брати участь у розгляді справи апеляційним судом. Зазначає, що суди не врахували, що надання нею та ОСОБА_3 допомоги ОСОБА_6 не звільняло ОСОБА_4 від обов`язку надавати хворому батьку допомогу, яку він потребував у зв`язку з безпорадним станом.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_2 не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) (у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) ) заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Матеріали касаційного провадження передано до Верховного Суду у січні 2018 року.

Ухвалами Верховного Суду від 05 січня 2018 року та від 23 лютого 2018 року відкрито касаційні провадження у справі.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційних скарг та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України 2004 року, а отже касаційні скарги необхідно залишити без задоволення.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

До складу спадкового майна після смерті ОСОБА_6 відноситься квартира АДРЕСА_1, яка на день смерті належала на праві власності ОСОБА_6, та 1/9 частин у квартири АДРЕСА_5 .

Відповідно до копії реєстраційного посвідчення, виданого 17 квітня 1998 року, квартира на АДРЕСА_1, площею 47, 0 кв. м, придбана ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого нотаріально 27 березня 1998 року.

Квартира АДРЕСА_5 приватизована й перебувала у спільній сумісній власності ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_5, що підтверджено свідоцтвом про право власності на квартиру.

До нотаріуса із заявами про прийняття спадщини звернулися ОСОБА_1, яка вважає себе фактичною дружиною померлого, дочка померлого ОСОБА_4, сестра померлого ОСОБА_2 та брат померлого ОСОБА_3 .

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_6 проживали однією сім`єю як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу у період з 1994 до 2007 року, після чого такі відносини були припинені. Наведені обставини підтверджені наявними у справі письмовими доказами, фотографіями та показаннями свідків.

ОСОБА_1 не надано належних і допустимих доказів про участь у набутті спірного майна під час спільного проживання із ОСОБА_6 .

Суд першої інстанції на підставі показань свідків встановив, що відносини між батьком ОСОБА_6 і дочкою ОСОБА_4 носили нерегулярний характер саме з вини ОСОБА_6, який зловживав спиртними напоями і вів асоціальний спосіб життя. ОСОБА_6 намагався спілкуватись з дочкою та онуками, переживав через відсутність спілкування протягом останнього року, усвідомлював свою вину як батька.

З 2007 року ОСОБА_6 проживав з матір`ю, яка після хвороби 2009 року потребувала його допомоги. Хоча ОСОБА_6 зловживав спиртними напоями, що призвело до виникнення у нього ряду захворювань до смерті матері (квітень 2014 року), саме він доглядав за нею, за участю ОСОБА_2 та ОСОБА_3

До серпня 2014 року ОСОБА_6, маючи згідно з даними медичної картки ряд тяжких захворювань, викликаних алкоголізмом, сам ходив, міг себе самостійно обслуговувати.

Суд першої інстанції встановив, що дочка дійсно не відвідувала ОСОБА_6 у нього вдома протягом 2014 року, але наведене не заважало бачитись ОСОБА_6 із нею в інших місцях.

Також встановлено, що на утриманні ОСОБА_4 перебувають неповнолітні діти.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі ОСОБА_1 .

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з частиною першою статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК УРСР (1540-06) .

Розглядаючи позови, пов`язані із спільною власністю осіб, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства у спільній сумісній власності могло перебувати не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України "Про власність", стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є у спільній сумісній власності (пункти 1, 2 статті 17, стаття 18 Закону України "Про власність").

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток (аналогічне положення містить і частина перша статті 368 ЦК України).

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність" (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого членами сім`ї, необхідно установити не лише факт спільного проживання сторін справи, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних (незареєстрованих) шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Тільки встановлення судом таких обставин свідчитиме про правильне застосовування положення частини першої статті 17 Закону України "Про власність".

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, підстав відступити від яких Верховним Судом не встановлено.

Зазначене правило підлягає застосуванню для оцінки фактичних обставин справи за умови, якщо юридичний факт, з яким пов`язується виникнення права власності, мав місце до 01 січня 2004 року, коли набули чинності положення Сімейного кодексу України (2947-14) , зокрема й стаття 74 цього Кодексу, із запровадженням якої пов`язується зміна правового регулювання підстав набуття майна у спільну власність особами, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Згідно з частиною першою зазначеної статті (у редакції Закону України від 10 січня 2002 року № 2947-III) якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Тобто в силу конструкції змісту наведеної норми права у законі запроваджено презумпцію спільності майна, набутого під час перебування у таких фактичних шлюбних відносинах.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що спірна квартира придбана ОСОБА_6 під час спільного проживання без реєстрації шлюбу із ОСОБА_1, проте доказів придбання цього майна саме внаслідок спільної праці членів сім`ї - не встановлено, а відтак обґрунтованим є висновок судів про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

При цьому, щодо позовної вимоги про визнання ОСОБА_1 спадкоємницею першої черги, то Верховний Суд врахував, що відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу (стаття 1258 ЦК України).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Враховуючи, що ОСОБА_1 не була дружиною (в силу зареєстрованого в органах РАЦС шлюбу) ОСОБА_6, а також не проживала з ним однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, тобто не є спадкоємцем після смерті ОСОБА_6, то висновки судів про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 у частині вимог про право на спадщину є законними та обґрунтованими.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 є необґрунтованими, а отже, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Інших доводів касаційна скарга не містить, а тому відповідно до меж розгляду справи касаційним судом, визначених статтею 400 ЦПК України, Верховний Суд не перевіряє законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення з інших підстав.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі ОСОБА_2 .

В оцінці доводів касаційної скарги ОСОБА_2 . Верховний Суд врахував, що відповідно до абзацу другого частини третьої статті 1224 ЦК України не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Частиною п`ятою статті 1224 ЦК України передбачено, що за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Безпорадним необхідно розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в її умисних діях чи бездіяльності, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини.

Спадкоємець може бути усунений від права на спадщину лише при одночасному настанні указаних обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності (частина п`ята статті 1224 ЦК України).

При цьому необхідно враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов`язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов`язку.

Надаючи оцінку зібраним у справі доказам та аналізуючи норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з відсутності сукупності обставин, які відповідно до статті 1224 ЦК України є підставою для усунення спадкоємця від спадкування, зокрема ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання. У справі, що переглядається, судами не встановлено ухилення відповідача від надання допомоги спадкодавцю, а також враховано об`єктивні причини, через які відповідач не надавала допомоги батькові. Крім того, позивачі не навели переконливих доказів на підтвердження перебування спадкодавця у безпорадному стані та потреби йому в допомозі саме відповідача. Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунутий від спадкування.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та дійшов правильного висновку, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не довели обставин для застосування частини п`ятої статті 1224 ЦК України, на які посилалися на обґрунтування своїх вимог, які б давали підстави вважати, що ОСОБА_4 ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через хворобу перебував у безпорадному стані та потребував такої допомоги саме від відповідача.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання заявника про відкладення розгляду справи, відхилені Верховним Судом з огляді на таке.

Відповідно до частини першої статті 304 ЦПК України 2004 року справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

Згідно зі статтею 305 ЦПК України апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Звертаючись до суду апеляційної інстанції із клопотанням про відкладення розгляду справи, ОСОБА_2 зазначила, що у зв`язку з погіршенням стану здоров`я перебуває на лікуванні, а її адвокат перебуватиме у відпустці у період з 06 грудня 2017 року до 26 грудня 2017 року. При цьому розгляд справи призначено на 27 листопада 2017 року.

Відповідно до частини першої статті 38 ЦПК України 2004 року сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа (частина перша статті 44 ЦПК України 2004 року).

Враховуючи, що ОСОБА_2 брала участь у розгляді справи апеляційним судом особисто та через свого представника, відомості про неможливість представника брати участь у судовому засіданні, призначеному на 27 листопада 2017 року, апеляційному суду не повідомлено, Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 не була позбавлена можливості взяти участь у розгляді справи апеляційним судом через свого представника.

Враховуючи, що заявником не наведено достатніх та обґрунтованих доводів, що здійснення розгляду справи апеляційним судом за її відсутності та відсутності її представника призвело до неправильного вирішення спору по суті, апеляційний суд здійснив розгляд із правильним застосуванням норм матеріального та дотриманням процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржуваного рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині без змін.