Постанова

Іменем України

15 січня 2020 року

м. Київ

справа № 148/1555/17

провадження № 61-7147св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

третя особа - Служба у справах дітей Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області,

учасники справи за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_1,

третя особа - виконавчий комітет Тульчинської міської ради Вінницької області як орган опіки та піклування,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1, подані представником ОСОБА_5, на рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 06 грудня 2018 року в складі головуючого-судді Ковганича С. В., ухвалу цього ж суду від 06 грудня 2018 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 28 лютого 2019 року в складі колегії суддів: Панасюка О. С., Сала Т. Б., Зайцева А. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визначення місця проживання дітей.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 05 серпня 2007 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, у якому в них народилися сини: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 та дочка ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 . У 2011 році, коли позивач мала народжувати молодшого сина, ОСОБА_2 забрав без її згоди старших дітей та відвіз їх до своїх батьків, а в 2013 році забрав і молодшого сина. На цей час вони з чоловіком проживають окремо, а діти проживають з чоловіком та його батьками та перешкоджають їй у спілкуванні з дітьми.

З урахуванням змінених позовних вимог, просила на підставі статті 162 СК України відібрати дітей: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 у відповідачів та повернути їх за попереднім місцем проживання: АДРЕСА_1 .

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей з батьком, посилаючись на те, що ОСОБА_1 неналежно виконувала свої батьківські обов`язки, страждає на психічне захворювання, у зв`язку з чим проявляла агресію, в тому числі й до дітей. Під час спільного проживання не забезпечувала належних санітарно-гігієнічних умов проживання дітей, не займалась на належному рівні їх доглядом, що призвело до захворювання дітей.

Ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 13 листопада 2017 року вказані позови об`єднані в одне провадження та до участі у справі залучено виконавчий комітет Тульчинської міської ради Вінницької області як орган опіки та піклування.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 06 грудня 2018 року позов ОСОБА_1 залишено без розгляду.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що оскільки позивач та її представник неодноразово не з`являлися в судові засідання без поважних причин, тому суд на підставі частини першої статті 44 ЦПК України визнав таку поведінку зловживанням процесуальними правами та відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України залишив позов без розгляду.

Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 06 грудня 2018 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визначено місце проживання дітей: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4 з батьком ОСОБА_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що діти тривалий час проживають з батьком, який постійно проявляє любов та турботу про них, приймає участь у їх вихованні, утриманні та навчанні. Мати не підтримує з ними стосунків, самоусунулась від їх виховання, не цікавиться їхнім навчанням, а тому визначення місця проживання дітей з батьком буде відповідати інтересам дітей.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 06 грудня 2018 року залишено без змін.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 лютого 2019 року апеляційну скарги ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 залишено без задоволення, ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 06 грудня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законні та обґрунтовані рішення про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду у зв`язку з повторною неявкою в судове засідання без поважних причин та задоволення позову ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей разом з батьком, що відповідає найкращому забезпеченню прав та інтересів дітей.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У квітні 2019 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 подала до Верховного Суду касаційні скарги, у яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та справу направити на новий розгляд суду першої інстанції.

Касаційні скарги мотивовані тим, що суди попередніх інстанцій, залишаючи позов ОСОБА_1 без розгляду, не навели мотивованої оцінки щодо визнання неповажними причини неприбуття позивача та його представника на розгляд справи та не навели підстав неврахування заяв представника позивача про відкладення розгляду справи. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2, суди не надали належної оцінки тому, що діти зареєстровані та проживали з ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_2, однак ОСОБА_2, без згоди ОСОБА_1, змінив їх місце проживання та протиправно відвіз їх до своїх батьків. З цього приводу ОСОБА_1 неодноразово зверталась до поліції із відповідними заявами. Суди, визначаючи місце проживання дітей з батьком, не встановили та не мотивували у рішенні наявність виключних обставин за яких батько без згоди матері змінив місце проживання дітей. Дослідження вказаних обставин має важливе значення для правильного вирішення справи, оскільки від її встановлення залежить правомірність дій ОСОБА_2 по відношенню до дітей та підстави за яких діти стали проживати з батьком. Судами не було встановлено виняткових обставин, які були б визнані правовими підставами для розлучення малолітніх дітей з матір`ю, а також підстав, які б свідчили про неможливість передачі дітей для проживання разом з матір`ю, а саме: не досліджено майновий стан матері, характеристику з місця роботи, не встановлено, чи перебуває ОСОБА_1 на диспансерному обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога, не з`ясовано чи притягувалась ОСОБА_1 протягом двох останніх років до адміністративної відповідальності, не були враховані житлово-побутові умови сторін. Крім того, судом першої інстанції свідки були допитані із порушенням положень статті 230 ЦПК України, оскільки судове засідання було розпочате о 14-08 год., а свідки були видалені із залу суду лише об 14-27 год., що є грубим порушенням норм процесуального права та унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Також передчасними є висновки суду про те, що мати тривалий час не підтримує стосунків з дітьми, самоусунулась від їх виховання та утримання, не цікавиться їхнім навчанням, не проявляє інтерес до фізичного та духовного розвитку дітей, пославшись при цьому на висновок комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Тульчинської міської ради про визначення місця проживання дітей від 21 березня 2018 року, оскільки вказаний висновок не направлявся на адресу ОСОБА_1 і про нього їй стало відомо лише в суді. Проте суди не перевірили зазначений висновок, який не відповідає обставинам справи і не узгоджується з вимогами сімейного законодавства, так як не відображає всіх обставин справи та містить відомості про обстеження житлово-побутових умов ОСОБА_1, а тому не є достатнім доказом для ухвалення рішення про визначення місця проживання дітей. В матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували дійсний емоційно-психологічний стан дітей.

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У поданих у травні 2019 року відзивах, ОСОБА_2 просить касаційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги та на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені на підставі належним чином досліджених наявних у справі доказів, із дотриманням вимог процесуального законодавства та правильним застосуванням норм матеріального права.

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2019 року справу № 148/1555/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Служба у справах дітей Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області про відібрання дітей та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 05 серпня 2007 року.

Від шлюбу мають трьох дітей: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4 .

З 2013 року сторони припинили спільне проживання і на даний час проживають окремо.

Двоє старших дітей, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 з 2011 року, а найменший ОСОБА_6 - з 2013 року проживають разом з батьком по АДРЕСА_3 .

ОСОБА_2 з 2007 року працює в міській клінічній лікарні № 1 м. Вінниці, в тому числі на посаді лікаря-хірурга.

Відповідно до довідки про доходи від 29 вересня 2017 року № 165, виданої Вінницькою міською клінічною лікарнею № 1, фонд заробітної плати ОСОБА_2 з березня по серпень 2017 року склав 30 715,67 грн.

За місцем роботи та проживання ОСОБА_2 характеризується позитивно.

Згідно копії довідок від 28 вересня 2017 року № 208, № 209 ОСОБА_2 на диспансерному обліку в наркологічному та психіатричному кабінетах не перебуває і за медичною допомогою не звертався.

Як вбачається з копій характеристик на учнів 4-В класу Тульчинської ЗШ І-ІІІ ступенів № 2 ОСОБА_1 та ОСОБА_8 від 29 вересня 2017 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_8 мають хороший фізичний і розумовий розвиток, достатній рівень навчальних досягнень з усіх предметів, організовані, дотримуються режиму дня, відвідують художню школу, гуртки, завжди мають охайний вигляд, дотримуються правил гігієни. Їх вихованням займається батько - ОСОБА_2 та баба з дідом, які регулярно відвідують батьківські збори, приймають участь у шкільних заходах. Мати - ОСОБА_1 не приймає участь у вихованні дітей, мешкає в іншому місті та не цікавиться успіхами дітей.

Згідно копії характеристики вихованця дошкільного навчального закладу (ясла-садок) № 2 м. Тульчина, ІІ старшої групи ОСОБА_6 від 17 травня 2017 року, ОСОБА_7 відвідує групу з 01 вересня 2013 року по теперішній час, під час перебування в дошкільному закладі проявив себе відповідальним, дружелюбним, активним, працьовитим хлопчиком, навчається добре, програму опановує на достатньому рівні, із задоволенням відвідує дитячий садок, бере участь у спортивних святах, розвагах. Цікавиться художньою літературою, любить вивчати вірші, малювати, конструювати, ліпити, відвідує гурток англійської мови. В цьому йому допомагає батько, дід та баба, які приймають активну участь у житті садка та групи.

Рішенням виконавчого комітету Тульчинської міської ради Вінницької області від 21 березня 2018 № 48 затверджено висновок комітету як органу опіки і піклування щодо визначення місця проживання дітей: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 разом з батьком ОСОБА_2 по АДРЕСА_3 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно частини першої статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Відповідно до положень статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Стаття 141 СК України визначає, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Крім того, вирішуючи справу суд повинен враховувати вимоги статті 51 Конституції України, згідно якої кожному із подружжя гарантуються рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї, а також частину шосту статті 7 СК України, відповідно до якої рівність прав і обов`язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї є однією із загальних засад регулювання сімейних відносин, що узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував, що батьки повинні мати рівні права у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі, не повинні братись до уваги (рішення у справі "Зоммерфельд проти Німеччини" ("Sommerfeld v. Germany") від 08 липня 2003 року, "Цаунеггер проти Німеччини" ("Zaunegger v. Germany") від 03 грудня 2009 року).

Відповідно до положень частини першої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Частинами четвертою та п`ятою статті 19 СК України визначено, що при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

При цьому орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Згідно із частиною восьмою статті 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.

Відповідно до положень частини першої статті 3, частини першої статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України (254к/96-ВР) та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

Зазначених висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, в якій вона відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю.

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин справи, а вже тільки потім права батьків.

Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов`язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо.

Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

Ухвалюючи рішення про визначення місцем проживання дітей: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_4 з батьком ОСОБА_2, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з якнайкращих інтересів дітей, з урахуванням висновку виконавчого комітету Тульчинської міської ради Вінницької області від 21 березня 2018 № 48, дав належну оцінку наявним у справі доказам, на підставі яких достатньо повно встановив обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, а тому дійшов обґрунтованого висновку про визначення місця подальшого проживання дітей разом з батьком.

Доводи заявника в касаційній скарзі про невстановлення судами виняткових обставин, які були б визнані правовими підставами для розлучення малолітніх дітей з матір`ю, а також підстав, які б свідчили про неможливість передачі дітей для проживання разом з матір`ю не призвели до неправильного вирішення справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні ОСОБА_1 норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд зауважує, що мати дітей не обмежена у можливості реалізації належного їй права на спілкування з дітьми, вияв турботи стосовно дітей та участь у їх вихованні. Вона може реалізувати свої права шляхом досягнення домовленості з батьком дітей про встановлення часу спілкування з дітьми або за рішенням органу опіки та піклування, або за судовим рішенням.

З огляду на наведене не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що судами неповно з`ясовано усі фактичні обставини справи та не надано належної оцінки наявним у справі доказам.

Що стосується оскарження заявником ухвали Тульчинського районного суду Вінницької області від 06 грудня 2018 року, яка залишена без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 28 лютого 2019 року, про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду, Верховний Суд зазначає наступне.

Відповідно до частин першої, п`ятої статті 223 ЦПК України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. У разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Згідно пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини другої статті 223 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав: неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.

Таким чином, умовою для залишення позовної заяви без розгляду з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України, є саме повторна неявка належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи позивача.

Згідно з частиною першою статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).

Враховуючи викладене, встановивши те, що заявник та його представник, будучи належним чином повідомлені про день та час розгляду справи в суді першої інстанції, не з`явились у судові засідання, призначені, зокрема на 11 жовтня 2018 року та 06 грудня 2018 року, врахувавши тривалість розгляду справи, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували поважність причин відсутності представника заявника у судове засідання, призначене на 11 жовтня 2018 року, ідентичні доводам апеляційної скарги та належним чином перевірені судом. При цьому судом апеляційної інстанції правильно вказано, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 223 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку за умови першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Колегія суддів вважає, що право ОСОБА_1 на доступ до суду не є порушеним, оскільки після усунення умов, що були підставою для залишення скарги без розгляду, заявник має право звернутися до суду повторно відповідно до частини другої статті 257 ЦПК України, тому доводи касаційної скарги про порушення права заявника на судовий захист є безпідставними.

За таких обставин судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки.

Частиною першою статті 410 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційні скарги залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційні скарги ОСОБА_1, подані представником ОСОБА_5, залишити без задоволення.

Ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 06 грудня 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 лютого 2019 року про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду, а також рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 06 грудня 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.