825/608/17 Про визнання протиправним та скасування наказу Управління Державної міграційної служби України "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Народної Республіки Бангладеш біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" - 16.02.2018 Прийняття

здійснивши попередній розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.05.2017 (головуючий суддя - Падій В.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30.11.2017 (головуючий суддя - Кузьменко В.В., судді - Василенко Я.М., Степанюк А.Г.) у справі №825/608/17 за позовом Громадянина Бангладешу ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення і зобов'язання вчинити певні дії,

ОСОБА_1 (далі - заявник, скаржник) 07 квітня 2017 року звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області (далі - відповідача) про:

-визнання протиправним та скасування наказу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 29 березня 2017 року № 23 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Народної Республіки Бангладеш біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту".

-зобов'язання Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути заяву позивача від 09 березня 2017 року про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що вищевказаний наказ є протиправним, оскільки, відповідачем не у повному обсязі досліджені обставини щодо причин з яких позивачу довелось залишити свою країну. Стверджує, що існує реальна загроза його життю через політичні переслідування, внаслідок його активної участі у діяльності політичної партії Націоналістична партія Бангладешу.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

При прийнятті постанови, Чернігівський окружний адміністративний суд виходив з того, що заявник за жодною з конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять сумнівний та недостовірний характер. А тому, оскаржуване рішення відповідача є правомірним та прийняте з урахуванням всіх обставин справи, що впливають на можливість надання заявнику статусу біженця.

Не погодившись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, заявник 12 грудня 2017 року звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на те, що суди, при постановленні рішень, неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. Просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

При цьому, в обґрунтування касаційної скарги заявником зазначено, що відповідачем порушено норми процесуального права в частині покладення обов`язку доказування протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень на самого ж суб`єкта.

Також заявником стверджується, що судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме - ч. 6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI. Зокрема, в частині підстав прийняття рішення органами Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем. Так заявник зазначає, що на цій стадії процесу визнання біженцем, судами неправомірно надано оцінку щодо обґрунтованості /необґрунтованості підстав для побоювань особи стати жертвою переслідувань. Адже органи ДМС України не здійснюють повноцінне вивчення матеріалів заявника, а лише перевіряють формально чи не видає себе особа, яка звертається із заявою про визнання біженцем за іншу особу, а також чи не було відмовлено особі раніше у визнанні біженцем за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону і якщо вже було відмовлено - то чи не змінилися зазначені умови. Інші ж мотиви, підстави чи міркування на даній стадії процедури не досліджуються, що на думку заявника і не було здійснено судами попередніх інстанцій.

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1.

У відзиві на касаційну скаргу, отриманого судом 05 лютого 2018 року, відповідач проти змісту і вимог касаційної скарги заперечив та просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Так, відповідачем зауважено, що судами першої та апеляційної інстанцій було повністю досліджено обставини справи і надано їм правову оцінку, рішення судів ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального, при дотриманні норм процесуального права, відповідають положенням міжнародних та вітчизняних нормативно - правових актів.

Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, на підставі встановлених фактичних обставин справи, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (3671-17) (далі - Закон № 3671-VI (3671-17) ).

Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Зваживши на вищевикладене, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що правова оцінка судами обставин у справі надана правильно та погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року (995_363) поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що зазначені вимоги у судочинстві кореспондуються з правилами доказування, визначеними ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції до 15 грудня 2017 року, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Тому доводи скаржника щодо порушення судами норм процесуального права в частині покладення обов`язку доказування протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень на самого ж суб`єкта спростовуються вищевикладеними нормами міжнародних правових актів, які підтверджують обов`язок особи щодо доведення побоювань стати жертвою переслідування у країні походження біженця.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 09 березня 2017 року заявник зазначив, що обставиною, яка змусила його виїхати з країни походження та постійного місця проживання є загроза його життю через політичні переслідування з боку членів партії Авамі Ліг, внаслідок активної його участі у діяльності політичної партії Націоналістична партія Бангладешу. Стверджував, що він зазнав реальних ушкоджень від конфлікту з представниками партії Авамі Ліг та заявив про поранення його у живіт. Також, вказав, що діюча влада, для припинення діяльності опозиційної партії, сфабрикувала проти заявника кримінальну справу по факту хуліганських дій членів Націоналістичної партії Бангладешу та вважає, що політична ситуація з діючою владою Бангладешу дуже небезпечна.

Проте на етапі співбесіди з представниками ДМС України, заявник лише поверхнево описав зазначену структуру, її програму і невірно вказав адресу офіційного сайту партії. Будь-яких доказів на підтвердження членства у Націоналістичній партії Бангладешу, прізвища керівників партії заявником ні під час звернення до органу міграційної служби, ні під час розгляду та перевірки його заяви названим органом, ні під час розгляду справи судами не надано.

Також до суду першої та апеляційної інстанцій не надано жодних доказів на підтвердження доводів заявника про його переслідування з боку членів партії Авамі Ліг та фабрикування діючою владою проти нього кримінальної справи.

Тож судами першої та апеляційної інстанцій вірно зазначено, що інформація, надана позивачем щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, заявник у листопаді 2016 року нелегально прибув до України з Республіки Білорусь. Проте із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту він звернувся лише 09 березня 2017 року. Обґрунтованих пояснень з приводу неможливості звернення завника за відповідним захистом до міграційних органів Республіки Білорусь, на території якої він перебував до прибуття в Україну, у зв'язку із навчанням у Могильовському державному університеті, скаржником судам першої та апеляційної інстанцій не надав.

Судами попередніх інстанцій вірно зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що заявником не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності правомірних підстав для прийняття органами ДМС України рішення про відмову у наданні відповідного статусу.

Враховуючи вищенаведене, перевіривши доводи, викладені скаржником в касаційній скарзі, суд не вбачає обставин, які б давали підстави ставити під сумнів правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.