822/76/16 Про визнання протиправними та скасування змін до відомостей про юридичну особу - 27.09.2017 Прийняття

У січні 2016 року ОСОБА_5 звернулась до суду з адміністративним позовом до Державного реєстратора Хмельницького міськрайонного управління юстиції Фольваркової О.І., третя особа на стороні відповідача - Приватна фірма "А і Є" (далі - Фірма) про визнання протиправними та скасування змін до відомостей про юридичну особу.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що 15 січня 2016 року державним реєстратором Хмельницького міськрайонного управління юстиції у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) здійснено протиправний запис № 16731070029002191 щодо державної реєстрації змін відомостей про керівника Фірми та підписантів, згідно з яким в зв'язку із відстороненням від виконання обов'язків керівника в порядку статті 99 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), їй заборонено здійснювати будь-яке представництво та вчиняти будь-які дії від імені підприємства.

Позивач посилалась на те, що за умовами вимог статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" від 15 травня 2003 року № 755-IV (далі - Закон № 755-IV (755-15) , у редакції на час спірних правовідносин) державна реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що міститься у Єдиному державному реєстрі, проводиться на підставі оригіналу (нотаріально засвідченої копії) рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про зміни, що вносяться до Єдиного державного реєстру.

На її переконання, єдиним засновником Фірми, а отже і уповноваженим на здійснення усунення керівника юридичної особи від виконання обов'язків, є ОСОБА_7.

Оскільки вказана особа відповідне рішення про зміни, що вносяться до Єдиного державного реєстру, не приймала, а ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 є лише спадкоємцями майнових прав ОСОБА_7, а отже не наділені повноваженнями уповноваженого органу управління юридичної особи приймати рішення про зміну керівника, позивач вважала запис від 15 січня 2016 року № 16731070029002191, вчинений державним реєстратором у Єдиному державному реєстрі, таким, що підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 17 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2016 року постанову суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.

Визнано протиправними та скасовані внесені державним реєстратором до Єдиного державного реєстру від 15 січня 2016 року № 16731070029002191 зміни до відомостей про ПФ "А і Є" щодо керівника юридичної особи та зміни відомостей про підписантів.

Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, третя особа звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить її скасувати та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

У запереченні на касаційну скаргу ОСОБА_5, посилаючись на законність постанови суду апеляційної інстанції, просить залишити її без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши і обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і наданої ними правової оцінки обставин у справі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 14 січня 2016 року спадкоємцями за законом засновника ПФ "А і Є" ОСОБА_7, та власниками 75 % майнових прав власника (учасника) вказаної юридичної особи - ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 проведено збори та прийнято рішення № 14/01/2016, відповідно до якого:

1) внаслідок незаконних дій ОСОБА_5 по відчуженню активів підприємства та грубого порушення встановлених Статутом підприємства положень, в тому числі щодо відчуження майна Фірми, надання нерухомого майна в оренду, а також укладання інших угод з грубим порушенням вимог Статуту, що стало підставою для відкриття кримінального провадження, ОСОБА_5 являється відстороненою від виконання обов'язків керівника Фірми;

2) зобов'язано (надавши при цьому повноваження, необхідні для виконання вказаних в цьому пункті дій) ОСОБА_10 внести інформацію щодо прийнятого рішення до Єдиного державного реєстру шляхом подання відповідної реєстраційної карки та/або заяви в якій зазначити про обмеження повноважень ОСОБА_5 шляхом заборони здійснення будь-якого представництва від імені Фірми, а також заборони вчинення будь-яких дій та/або правочинів від імені Фірми у зв'язку із відстороненням її від виконання обов'язків керівника підприємства в порядку статті 99 ЦК України, а також шляхом внесення таких саме відомостей про ті ж самі обмеження до зазначеного вище реєстру для ОСОБА_5 як представника (підписанта) підприємства, тобто особи, що може вчиняти дії від імені підприємства без довіреності, в тому числі укладати будь-які правочини.

З метою внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов'язані зі змінами в установчих документах, представник Фірми ОСОБА_10 звернувся до державного реєстратора із відповідною заявою, додавши до неї рішення власників Фірми від 14 січня 2016 року № 14/01/2016 та документ про сплату судового збору.

Згідно витягу з Єдиного державного реєстру 15 січня 2016 року державним реєстратором внесено запис № 16731070029002191 щодо державної реєстрації змін відомостей про керівника Фірми та підписантів.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення власників Фірми від 14 січня 2016 року № 14/01/2016, на підставі якого державним реєстратором у Єдиному державному реєстрі вчинено спірний запис, відповідає вимогам чинного законодавства, не суперечить Статуту вказаного підприємства та є чинним.

Суд дійшов висновку, що проведення державної реєстрації відповідних змін було здійснено у межах чинного законодавства.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, апеляційний суд посилався на те, що рішення власників Фірми від 14 січня 2016 року № 14/01/2016 не має ознак рішення уповноваженого органу управління підприємства, яке слугувало б підставою для внесення до Єдиного державного реєстру змін до відомостей про юридичну особу. За таких обставин зроблено висновок, що подані представником Фірми державному реєстратору документи не відповідали вимогам чинного законодавства, а відтак були відсутні правові підстави для вчинення відповідачем оспорюваної реєстраційної дії.

Аналізуючи рішення, ухвалені судами за результатами розгляду справи, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 (v019p710-11) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією (254к/96-ВР) і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини 3 статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту '...'.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (v018p710-04) дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

'...' поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного кодексу України предметом розгляду справи по суті в порядку адміністративного судочинства є не будь-які рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а лише ті, що породжують права та обов'язки учасників спірних відносин.

Тобто, звернення особи з відповідними позовними вимогами повинно бути направлено на відновлення порушеного права.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_5 зазначає, що є директором Фірми.

Також судами встановлено, що позивачу належить ј майнових прав засновника приватної фірми "АіС".

Однак, ані в адміністративному позову ОСОБА_5, ані судами під час розгляду справи не було зазначено з метою захисту або відновлення якого саме права позивача - як власника майнових прав засновника чи найманого працівника - подано позов до суду.

Також поза увагою судів залишилась та обставина, що рішенням зборів власників (спадкоємців) ФП "АіЄ" від 13 червня 2014 року позивача було відсторонено від виконання обов'язків директора фірми. За результатами оскарження зазначеного рішення в судовому порядку, рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 жовтня 2014 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 25 серпня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, у визнанні його недійсним було відмовлено.

Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як вбачається із матеріалів справи предметом оскарження в суді є дії державного реєстратора щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань змін про керівника юридичної особи, вчинені за наслідками прийняття рішення загальними зборами власників (спадкоємців) ФП "АіЄ".

З наявних у матеріалах справи документів вбачається, що відповідне рішення приймали ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10

Відповідно до статті 53 Кодексу адміністративного судочинства України особи, на права, свободи, інтереси або обов'язки яких може вплинути рішення у справі, залучаються до участі у справі як треті особи.

Попри наведені положення Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) до участі у справі не було залучено в якості третіх осіб, які не заявляються самостійних вимог на предмет спору осіб, які приймали рішення, на підставі якого вчинені оскаржувані позивачем дії.

Оскільки зазначене порушення норм процесуального права не може бути усунуто судом касаційної інстанції, колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Згідно частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.