462/1404/15-ц Про стягнення матеріальної та моральної шкоди - 18.07.2019 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 19 липня 2016 року у складі судді Румілової Н. М., та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів", Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія ВІЗЗ ЕЙР Україна"(далі - ТОВ "Авіакомпанія ВІЗЗ ЕЙР Україна"), третя особа: Закрите акціонерне товариство "Київське агентство повітряних сполучень "КИЙ АВІА" (далі - ЗАТ "КАПС "КИЙ АВІА") про стягнення матеріальної та моральної шкоди. В подальшому, уточнивши позов, просила стягнути з відповідача ТОВ "Авіакомпанія ВІЗЗ ЕЙР Україна" на свою користь: 5 780,73 грн -відшкодування матеріальної шкоди; 20 000 грн - відшкодування моральної шкоди; 250 Євро, що еквівалентно 6 313,50 грн, - компенсації за відмову в перевезенні та судові витрати на правову допомогу у розмірі 2000 грн.

Позовну заяву позивачка обґрунтувала тим, що вона тривалий час працює и проживає в Італії у м. Термолі. 03 січня 2015 року позивачка приїхала у Львів у короткотривалу відпустку. 10 січня 2015 року прибула в Міжнародний аеропорт "Львів" для того, щоб відлетіти в місто Неаполь. Уповноважена особа ТОВ "Авіакомпанія ВІЗЗ ЕЙР Україна" - ОСОБА_3, оглянувши її документи, зокрема авіаквиток та її паспорт для виїзду за кордон, повідомив, що вона не може вилетіти за межі України, оскільки сплив строк дії її закордонного паспорту.

Позивач зазначила, що дія її паспорта була продовжена Посольством України в Італії до 23 липня 2020 року. Однак ОСОБА_3 вказане до уваги не прийняв і не допустив її на борт літака.

Внаслідок таких дій ОСОБА_3 їй заподіяно матеріальну шкоду, яка виразилась у додаткових витратах за виготовлення нового закордонного паспорта, у придбання нового авіаквитка на інший авіарейс і його перекомпостування. Крім того, вона не скористалась квитком на автобус Неаполь-Термолі і змушена була купувати новий.

Також позивачка зазначила, що внаслідок вказаних дій відповідача,у зв`язку з неправомірною відмовою у перевезенні, їй завдано моральні страждання, вона змушена була переживати приниження своєї людської гідності, відчувати психологічний дискомфорт, порушення душевної рівноваги. Крім того вона мало не втратила роботу, яка є єдиним джерелом заробітку для неї та для її сім`ї.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 19 липня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на вимогу перевізника пасажир ОСОБА_1 не пред`явила уповноваженим особам перевізника ТОВ "Авіакомпанія ВІЗЗ ЕЙР Україна" в Міжнародному аеропорту "Львів" належних діючих документівна виїзд, а тому відповідачем було прийняте правомірне рішення відмовити їй у посадці на борт повітряного судна, яке виконувало рейс.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2017 року рішення місцевого суду залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції. При цьому зазначив, що на момент здійснення саме конкретного рейсу, у позивача були відсутні документи, які дозволяли перетин державного кордону.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга на рішення місцевого та апеляційного судів мотивована тим, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою, що паспорт для виїзду за кордон був виданий ОСОБА_1 08 жовтня 2002 року, його строк дії сплив 08 жовтня 2012 року, проте його дія у встановленому порядку, згідно з пунктом 8 Правил оформлення і видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 380 від 24 березня 2004 року, статті 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України" продовжена Посольством України в Італії до 23 липня 2020 року.

Отже, у авіаперевізника були відсутні підстави не допускати пасажира на борт літака.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Авіакомпанія ВІЗЗ ЕЙР Україна"зазначає, що відповідно до Закону України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень" (2920-14) відповідач був зобов`язаний перевірити у позивача перед початком міжнародного пасажирського перевезення наявність документів, необхідних для в`їзду до держави прямуванняі відмовити йому у перевезенні у випадку відсутності таких документів, зокрема, діючого паспорта, виданого протягом 10 років до моменту в`їзду, та візи (або дозволу на проживання).

При цьому, зазначає, що твердження ОСОБА_1 про те, що в неї начебто був дійсний дозвіл на проживання у Італії, є необґрунтованим, оскільки будь-якого дозволу на проживання у Італії позивач не надала ані під час реєстрації на рейс, ані під час судового розгляду у судах попередніх інстанцій.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

12 червня 2019 року справу передано судді-доповідачу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 10 січня 2015 року ОСОБА_1 отримала від уповноваженої особи відповідача відмову в Міжнародному аеропорті "Львів" у вильоті до Італії.

ОСОБА_3, виконуючи представницькі функції ТОВ "Авіакомпанія ВІЗЗ ЕЙР Україна", як перевізника, на якого покладені обов`язки перевірки перед початком міжнародного пасажирського перевезення наявність документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, відмовив в перевезенні пасажиру, оскільки ОСОБА_1, маючи намір на перетин повітряного кордону, не мала при собі належним чином оформленого діючого паспорту громадянина України для виїзду за кордон.

При цьому позивач мала при собі паспорт громадянина України для виїзду за кордон, виданий 08 жовтня 2002 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до Глави 1 Розділу XXIII Загальних умов перевезення пасажирів і багажу ТОВ "Авіалінії ВІЗЗ ЕЙР Україна", погоджених з Державною авіаційною службою України, з якими усі без винятку пасажири погоджуються при бронюванні квитка, та які є невід`ємною частиною договору перевезення між перевізником і пасажиром, передбачено, що пасажир відповідає за одержання всіх необхідних для подорожі документів: віз, дозволів, довідок тощо, а також за виконання всіх застосованих законів щодо виїзду, в`їзду та транзиту країни відправлення, прибуття та транзиту. Перевізник не несе відповідальності перед пасажиром за наслідки того, що пасажир не одержав такі документи або візи чи не виконав такі застосовані закони.

Відповідно до пункту 2 Глави 1 Розділу XXІV цих Загальних умов передбачено, що на вимогу перевізника пасажир має пред`явити уповноваженим особам перевізника, представникам відповідних державних органів усі документи на виїзд, в`їзд, транзит, щодо стану здоров`я та інші документи, що вимагаються застосованими законами, та дозволити перевізнику зробити і залишити в себе їх копії або будь-яким іншим чином залишити в себе дані, що містяться у відповідних документах. Перевізник має право відмовити в перевезенні пасажиру, який не виконав застосовані закони або документи якого не оформлені належним чином.

Крім того обов`язок перевізника перевірити у пасажирів перед початком міжнародного пасажирського перевезення наявність документів, необхідних для в`їзду до держави прямування і відмовити йому у перевезенні у випадку відсутності таких документів встановлено преамбулою та статтею 1 Закону України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень".

За невиконання вказаного обов`язку цей Закон відповідно до Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї та Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю, що доповнюють Конвенцію Організації Об`єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності, Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми встановлює відповідальність перевізників.

Відповідно до підпункту (іі) пункту (5) Регламенту (ЄС) № 610/2013 Європейського Парламенту та Ради від 26 червня 2013 року про внесення змін та доповнень до Регламенту (ЄС) № 562/2006 Європейського парламенту та Ради про створення Кодексу Співтовариства з правилами, що регулюють пересування осіб через кордони (Шенгенський кодекс про кордони), Конвенції про застосування Шенгенської угоди, Регламентів Ради (ЄС) № 1683/95 та (ЄС) № 539/2001, а також Регламентів (ЄС) № 767/2008 та (ЄС) № 810/2009 Європейського Парламенту та Ради (далі за текстом "Регламент (ЄС) № 610/2013", переклад відповідних положень було подано до Суду першої інстанції в якості доказів). "1. Для запланованого перебування на території Держав - членів тривалістю не більше 90 днів упродовж будь-якого 180-денного періоду, що призводить до того, що, враховуючи 180-денний період, що передує кожному дню перебування, умови для в`їзду громадян третіх країн є такими: "(а) вони мають дійсний проїзний документ або документи, що надають власнику право перетинати кордон за умови відповідності таким критеріям:

(i) його чинність поширюється щонайменше на три місяці після запланованої дати відправлення з території Держав-членів. В обґрунтованому надзвичайному випадку особу може бути звільнено від такої вимоги;

(ii) його було видано протягом останніх 10 років;"

Тобто законодавство Європейського Союзу прямо вимагає від громадян країн, які не є членами Європейського Союзу і які перетинають кордони ЄС, мати зокрема діючий паспорт виданий протягом 10 років до моменту в`їзду.

Встановлено, що паспортний документ позивача було видано 08 жовтня 2002 року, тобто раніше, ніж за 10 років до моменту запланованого в`їзду її до Італії (10 січня 2015 року).

Твердження позивача про те, що зазначені вище положення не могли бути застосовані до неї, оскільки в неї був дійсний Дозвіл на проживання у Італії, є необґрунтованими, оскільки належних та допустимих доказів надання такого документу під час реєстрації на рейс не надано.

Доводи ОСОБА_1 щодо продовження дії закордонного паспорту консульською установою України в Італії також не можуть бути взяті до уваги, оскільки з точки зору Італійської влади, такий продовжений документ не є чинним, а отже не є підставою для в`їзду до Шенгенської зони. Зазначене підтверджується листом Відділу прикордонної поліції аеропорту Оріо-аль-Серіо Державної поліції Італійської Республіки від 17 вересня 2013 року Cat.22C/12/2-394-04, який було направлено до відома і виконання компаніям, що здійснюють представництво інтересів іноземних авіаперевізників у Італії, та викладено у виді інформації на сайті Міністерства закордонних справ та міжнародного співробітництва Італійської республіки.

При таких обставинах висновки судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_3, виконуючи представницькі функції ТОВ "Авіакомпанія ВІЗЗ ЕЙР Україна", на які покладені перевірка паспортного режиму, діяв відповідно до вищевказаних нормативних актів, є вірними.

На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимогах, правильно виходив з того, що на момент здійснення саме конкретного рейсу, у позивача були відсутні документи, необхідні для в`їзду до держави прямування, яка є членом Європейського Союзу і членом Шенгенської угоди - Італії.

Касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків судів попередніх інстанцій, які є обґрунтованими та узгоджуються із матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судами не було порушено норм процесуального законодавства та правильно застосовано норми матеріального права.

Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.