Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді - Загороднього А.Ф.,

суддів: Заїки М.М., Пасічник С.С.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року

та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2016 року

у справі № 802/1146/16-а

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області

про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУ Нацполіції у Вінницькій області, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Нацполіції у Вінницькій області від 05.07.2016 року № 655 в частині звільнення його із служби;

- поновити на службі в поліції на посаді поліцейського батальйону патрульної служби поліції особливого призначення "Вінниця" ГУ Нацполіції у Вінницькій області з 06.07.2016 року;

- стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06.07.2016 року по день поновлення на службі.

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2016 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі, ОСОБА_1, не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо правомірності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 11.07.2014 року по 06.11.2015 року ОСОБА_1 перебував на службі в органах внутрішніх справ України, а з 07.11.2015 року - прийнятий на службу до ГУ Нацполіції у Вінницькій області на посаду заступника командира БПСПОП "Вінниця".

06.06.2016 року на підставі рапорту командира БПСПОП "Вінниця" Гончарука O.A наказом ГУ НП у Вінницькій області № 683 призначено службове розслідування щодо порушення службової дисципліни окремими працівниками вказаного підрозділу, в тому числі ОСОБА_1

Наказом ГУ НП у Вінницькій області від 05.07.2016 року № 655 позивача звільнено зі служби в поліції за порушення вимог Закону України "Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України" (3460-15) , Правил поведінки та професійної етики осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України, пп. 1, 2 ч. 1 ст. 18 Закону України "Про Національну поліцію"

Підставою для прийняття оспорюваного наказу слугував висновок службового розслідування від 05.07.2016 року, в якому зазначено про порушення з боку позивача своїх функціональних обов'язків під час ротації БПСПОП "Вінниця" у м. Краматорськ 02.06.2016 року, що виразилось у недотриманні субординації, статутних відносин, норм професійної та службової етики при обговоренні службових питань з командиром батальйону майором поліції Гончаруком O.A., з проявленням неповаги, у присутності особового складу підрозділу, а також неприпиненні порушень службової дисципліни підлеглими, що призвело до створення ним конфлікту з командиром батальйону в умовах проведення АТО.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що вчинення ОСОБА_1 дисциплінарного проступку, що мав місце 02.06.2016 року під час ротації БПСПОП "Вінниця" у м. Краматорськ, є достатньою підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення зі служби.

Однак, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не може погодитись з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті по недостатньо з'ясованим і перевіреним обставинам справи, що мають значення для її правильного вирішення, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про Національну поліцію" у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність відповідно до Закону. Підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України, що затверджується законом.

Згідно п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про Національну поліцію" (901-19) зазначено, що до набрання чинності Законом України "Про Дисциплінарний статут Національної поліції" на поліцейських поширюється дія Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, затвердженого Законом України "Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України" (3460-15) .

Статтею 5 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України передбачено, що за вчинення дисциплінарних проступків особи рядового і начальницького складу несуть дисциплінарну відповідальність згідно з цим Статутом.

Згідно статті 12 зазначеного Статуту на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ за порушення службової дисципліни можуть накладатися такі види дисциплінарних стягнень: усне зауваження; зауваження; догана; сувора догана; попередження про неповну посадову відповідність; звільнення з посади; пониження в спеціальному званні на один ступінь; звільнення з органів внутрішніх справ.

Порядок накладення дисциплінарного стягнення встановлений статтею 14 Статуту, який визначає, що з метою з'ясування всіх обставин дисциплінарного проступку, учиненого особою рядового або начальницького складу, начальник призначає службове розслідування. Перед накладенням дисциплінарного стягнення начальник або особа, яка проводить службове розслідування, повинні зажадати від порушника надання письмового пояснення. Небажання порушника надавати пояснення не перешкоджає накладенню дисциплінарного стягнення.

При визначенні виду дисциплінарного стягнення мають враховуватися тяжкість проступку, обставини, за яких його скоєно, заподіяна шкода, попередня поведінка особи та визнання нею своєї вини, її ставлення до виконання службових обов'язків, рівень кваліфікації тощо. Звільнення осіб рядового і начальницького складу з органів внутрішніх справ як вид стягнення є крайнім заходом дисциплінарного впливу.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитись з твердженнями судів першої та апеляційної інстанцій щодо повного та всебічного дослідження встановлених фактичних обставин справи, оскільки обґрунтовуючи свої висновки про законність наказу ГУ Нацполіції у Вінницькій області від 05.07.2016 року № 655, судами не було встановлено чи відповідає даний наказ вимогам Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, а саме: чи відповідає накладене на позивача дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення ступеню вини та тяжкості проступку, чи з'ясував т.в.о. начальника ГУ Нацполіції у Вінницькій області - Педос Ю.В., який вирішує питання про накладення стягнення, обставини проступку та чи одержав від позивача письмові пояснення.

Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи не надано належного аналізу та оцінки, тому, яким чином дії вчиненні позивачем тягнуть за собою негативні наслідки та чи можна їх кваліфікувати як службову невідповідність, недбалість або несумлінність. При цьому, відповідач не використавши весь перелік можливих дисциплінарних стягнень, застосував крайній і найсуворіший захід - звільнення з органів внутрішніх справ.

Також, судами попередніх інстанцій не було враховано та досліджено службову характеристику позивача, а саме: заохочення, нагороди та дисциплінарні стягнення за період служби, тощо.

Колегія суддів зазначає, що суди повинні були витребувати у сторін докази, які підтверджують або спростовують правомірність їхніх доводів і заперечень. Якщо сторони у справі таких доказів не надали або надані докази були недостатніми, суд, керуючись частинами 4, 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, зобов'язаний був із власної ініціативи витребувати докази, які підтверджують або спростовують ці обставини.

Отже, приймаючи рішення у даній справі, суди першої та апеляційної інстанцій не в повній мірі встановили обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також не дали оцінку всім доказам, з яких суди першої та апеляційної інстанцій виходили при прийняті рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що ухвалені у даній справі судові рішення названим вимогам процесуального закону не відповідають.

Відповідно до пункту 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.