Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Загороднього А.Ф., Мойсюка М.І. (доповідач), Швеця В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної поліції в Черкаській області, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2016 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року, -

У січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної поліції в Черкаській області, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області (далі - Міністерство, ГУ НП, УМВС відповідно) в якому просила: визнати незаконним та скасувати наказ УМВС від 6 листопада 2015 року № 312 о/с (далі - спірний наказ) в частині звільнення її з органів внутрішніх справ за пунктом 64 "з" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (114-91-п) (далі - Положення № 114); поновити її на посаді слідчого в системі органів внутрішніх справ, підпорядкованій Міністерству внутрішніх справ України з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу; зобов'язати Міністерство працевлаштувати її на службі в Національній поліції України в порядку переатестації; зобов'язати УМВС нарахувати та виплатити їй допомогу по вагітності та пологах за період з 7 листопада 2015 року по 7 лютого 2016 року; стягнути з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області 200000,00 гривень моральної шкоди.

В обґрунтування своїх вимог зазначала, що звільнена зі служби з грубим порушенням чинного законодавства і її трудових прав, а відтак ОСОБА_4 просила про задоволення позову.

Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2016 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано спірний наказ Міністерства в оскаржуваній частині, поновлено позивача на посаді та зобов'язано УМВС нарахувати та виплатити їй допомогу по вагітності та пологах за період з 7 листопада 2015 року по 24 січня 2016 року. В решті позову відмовлено.

Оскаржуваною постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції, в частині задоволених позовних вимог, скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено повністю. В решті оскаржуване судове рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення, в частині відмови у позові, скасувати та задовольнити позов у повному обсязі.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення скарги з огляду на наступне.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову апеляційний суд виходив з того, що відповідач, звільняючи ОСОБА_4 зі служби діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, при цьому прав позивача не порушив.

Проте, до такого висновку апеляційний суд дійшов в порушення норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами встановлено, що 13 серпня 2013 року старшину міліції ОСОБА_4 призначено слідчим слідчого відділення Уманського Районного відділу УМВС (на період відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку основного працівника), звільнивши її з посади старшого інспектора по роботі з населенням та громадським формуванням сектору ДІМ цього ж відділу (наказ від 13 серпня 2013 року № 214 о/с, підстава - рапорт ОСОБА_4, згода зацікавлених служб).

Згідно наказу УМВС від 2 жовтня 2015 року № 273 о/с ОСОБА_4 надана відпустка по вагітності і пологах на період з 21 вересня 2015 року по 25 січня 2016 року.

3 листопада 2015 року ОСОБА_4 подано рапорт до УМВС, в якому вона просила звільнити її з органів внутрішніх справ у зв'язку з переходом у встановленому порядку на службу до Національної поліції України.

Спірним наказом УМВС від 6 листопада 2015 року позивача звільнено в запас Збройних Сил України за пунктом 64 "з" Положення - у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади (установи, організації), згідно з пунктом 9 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VIII "Про Національну поліцію" (580-19) (далі - Закон № 580-VIII (580-19) ).

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" (730-2015-п) (далі - постанова КМУ № 730) було утворено Головне управління Національної поліції в Черкаській області і ліквідовано як юридичну особу УМВС та його структурні підрозділи.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон № 580-VIII (580-19) .

Згідно з пунктом 8 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 580-VIII (580-19) з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Відповідно до пункту 9 Розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 580-VIII (580-19) працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Отже, Законом № 580-VІІІ (580-19) передбачена альтернатива вибору працівникам міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, а саме прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

З аналізу вказаних норм вбачається, що працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції за власним бажанням та у спосіб, визначений пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI (580-19) .

Також, згідно пунктом 64 "з" Положення (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), яким врегульовано порядок проходження служби позивачем, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу в інші міністерства, відомства (організації, установи).

Тобто, момент звільнення особи з вищевказаних підстав повинен збігатись у часі з її фактичним переходом (переведенням) у встановленому порядку на роботу в інші міністерства, відомства (організації, установи) або документальним підтвердженням офіційного погодження такого переходу.

У даному випадку орган, куди виявила бажання перейти позивач на момент її звільнення ще не було утворено, а орган у якому остання проходила службу не був ліквідований у цей час.

Як встановлено судами, позивач у своєму рапорті від 3 листопада 2015 року виявила бажання продовжити службу саме в органах Національної поліції, однак з моменту опублікування Закону № 580-VІІІ (580-19) та до прийняття спірного наказу ОСОБА_4 не було запропоновано жодної посади (рівнозначної, вищої чи нижчої) в органах поліції, не перевірено її на відповідність вимогам поліцейського, а також не вирішено питання про переведення позивача до ГУ НП, яке не було утворено на цей час.

За наведених обставин, звільнення позивача не можна вважати таким, що відбулось у відповідності до вимог законодавства з дотриманням її трудових прав і гарантій.

За приписами пункту 24 Положення у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.

Іншого наведена правова норма спеціального законодавства, яке має пріоритет застосування до спірних правовідносин, не передбачає.

Відповідні роз'яснення містяться також у абзаці 3 пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України де зазначено, що при ліквідації підприємства (установи, організації) правила пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України можуть застосовуватись і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України і у його постанові від 4 листопада 2014 року (справа № 21-426а14).

За таких обставин, позивач обрала не передбачений законодавством спосіб захисту порушених прав, зокрема, шляхом зобов'язання Міністерства працевлаштувати її на службі в Національній поліції України в порядку переатестації, оскільки вона не була переведена на цю роботу у встановленому законом порядку і не проходила службу на цій посаді.

Правильного висновку дійшли суди і в частині відмови у позові щодо виплати ОСОБА_4 допомоги по вагітності та пологах за період з 25 січня по 7 лютого 2016 року, оскільки, з огляду на положення Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV (1105-14) "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" і встановлені обставини справи, зібрані і досліджені у судовому засіданні докази, позивач не довела наявність у неї такого права.

Стосовно позовних вимог про стягнення моральної шкоди, колегія суддів зазначає таке.

У відповідності до частини 1 статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Частина 2 статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вказує що, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства..

Тобто, матеріальна та матеріальна шкоди відшкодовуються особі, якій їх завдано, відповідно до розміру, в якому така шкода завдана, а право на їх відшкодування є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

У пункті 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 № 4 (v0004700-95) "Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди" зазначено, що при вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діяннями, вини останнього в її заподіянні. Суд зокрема, повинен з'ясувати, чи підтверджується факт заподіяння позивачеві моральної шкоди чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення справи.

Суд касаційної інстанції зазначає, що обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений статтею 71 Кодексу адміністративного судочинства України і розподіляється таким чином, що позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову, а відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивачем не надані належні та допустимі, у розумінні статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, докази нанесення моральної шкоди, у зв'язку з чим дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення цієї позовної вимоги.

За наведених обставин, висновок суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з дотриманням вимог норм процесуального права, а відтак у апеляційного суду не було підстав для скасування його постанови, яка прийнята відповідно до закону.

За приписами статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Керуючись статтями 223, 226, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року скасувати та залишити в силі постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2016 року.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.