Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до дирекції по будівництву Решетилівського міжгосподарського підприємства по переробці сільгосппродукції (далі – Дирекція) про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 червня 2009 року,

У вересні 2008 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до Дирекції про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Зазначав, що працював у відповідача з 1993 року на посаді завідуючого матеріальним складом. 19 лютого 2007 року його незаконно було звільнено з займаної посади. Рішенням Полтавського районного суду від 29 лютого 2008 року його поновлено на посаді завідуючого матеріальним складом Дирекції. Проте директор підприємства ухилявся від виконання судового рішення, що змусило його звертатися до виконавчої служби. Наказом від 10 червня 2008 року № 38а його поновлено на роботі. 17 червня 2006 року в порядку примусового виконання судового рішення він був введений на територію підприємства, однак до виконання попередніх трудових обов’язків фактично не допущений, а наказом № 41 від 17 червня 2008 року його відправлено у неоплачувану відпустку строком на 15 діб, термін якої було продовжено до 8 липня 2008 року.

За захистом своїх порушених трудових прав він вимушений був звернутися до прокуратури. За результатами проведеної спільно з представниками державної інспекції праці перевірки прокурором Решетилівського району винесено постанову про порушення провадження про адміністративне правопорушення відносно директора Дирекції та принесено протест на вищезазначений наказ № 41 в частині надання вимушеної відпустки без збереження заробітної плати. З 14 серпня 2008 року до 23 серпня 2008 року він перебував на лікарняному. 26 серпня 2008 року він перебував на території підприємства, але знову не був допущений до виконання своїх обов’язків. 27 серпня 2008 року наказом № 54 його звільнено з роботи підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України - за прогул 26 серпня 2008 року без поважних причин.

Посилаючись на те, що прогулу він не вчиняв, його звільнено незаконно, ОСОБА_6 просив поновити його на посаді завідуючого матеріальним складом Дирекції з 27 серпня 2008 року; стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та 10 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями відповідача.

Рішенням Решетилівського районного суду Полтавської області від 2 лютого 2009 року позов задоволено частково: поновлено ОСОБА_6 на посаді завідуючого матеріальним складом Дирекції з 27 серпня 2008 року, стягнуто на його користь з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 2 990 грн. 40 коп. та 2 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням цього ж суду від 26 травня 2009 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 22 червня 2009 року зазначене рішення суду скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453–VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) .

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог п. 4 ст. 40 КЗпП України трудовий договір укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Як роз’яснено у п. 24 постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин .

Разом з тим відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці, не може вважатися прогулом, якщо працівник не залишив місця розташування підприємства, він не може бути звільнений за п. 4 ст. 40 КЗпП України, хоча до нього і може бути застосовано інше дисциплінарне стягнення.

Судом установлено, що наказом від 27 серпня 2008 року № 55 ОСОБА_6 звільнено з роботи на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України, а саме за прогул, здійснений 26 серпня 2008 року без поважних причин.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_6 зазначав, що 26 серпня 2008 року весь день був присутній на роботі, але у зв’язку з недопущенням його до виконання своїх обов’язків, фактично роботи не виконував.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Таким чином, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Ухвалюючи рішення та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що факт здійснення ОСОБА_6 прогулу недоведений, оскільки відсутні достовірні докази, які підтверджували би факт відсутності ОСОБА_6 на роботі 26 серпня 2008 року більше трьох годин підряд або сумарно протягом дня, а тому звільнення є незаконним.

Такий висновок суду першої інстанції є обґрунтованим, під час встановлення зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні процесуального та матеріального закону.

Ураховуючи викладене, рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 червня 2009 року підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 червня 2009 року скасувати, рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 2 лютого 2009 року залишити в силі.

Ухвала оскарження не підлягає.