Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_8, ОСОБА_9, про визнання права власності на квартиру за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 24 червня 2010 року,

У лютому 2007 року ОСОБА_6 звернулася із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 15 лютого 2000 року вона надала ОСОБА_7 позику у розмірі 100 000 (сто тисяч) грн. для купівлі останнім квартири № НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1. 1 серпня 2000 року позивачка надала ОСОБА_7 позику у розмірі 60 000 (шістдесят тисяч) грн. для купівлі квартири № НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_1. Підтвердженням отримання позики та повернення грошових коштів протягом трьох років є письмові розписки. ОСОБА_7 придбав зазначені вище квартири, однак позивачці позичені грошові кошти не повернув. Відповідач просив продовжити строк повернення позики до 2007 року. 16 листопада 2004 року між сторонами укладено угоду про припинення зобов’язання переданням відступного. Однак, ОСОБА_7 взяті на себе зобов’язання не виконує. Ураховуючи викладене, ОСОБА_6 просила задовольнити її позовні вимоги та визнати за нею право власності на квартири №№ НОМЕР_1, НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_1.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Останнім рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 14 квітня 2010 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_6 право власності на квартиру № НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 та на квартиру № НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_1.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 24 червня 2010 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 квітня 2010 року скасовано у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову ОСОБА_6 у задоволенні її позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірне майно придбано під час перебування ОСОБА_7 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8, шлюб між якими розірвано на підставі рішення Зарічного районного суду м. Суми від 28 грудня 2004 року. Спірні квартири є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_8, оскільки на момент їх придбання діяли норми Кодексу про шлюб та сім’ю України (2006-07) . Факт, встановлений в рішенні Зарічного районного суду м. Суми від 28 грудня 2004 року відносно того, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 з 1993 року не підтримують шлюбні стосунки, спільного господарства не ведуть і проживають в різних місцях та фактично створили нові сім’ї, не можна взяти до уваги, оскільки статтею 24 КпШС УРСР передбачено, що роздільним майном подружжя є майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна оскільки вони зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до пункту 2 Розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) № 2453 – VI від 7 липня 2010 року касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку з цим справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального Кодексу України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) № 2453 – VI від 7 липня 2010 року.

Статтями 10, 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доказування, як зазначено у частині четвертій статті 60 ЦПК України, не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності.

Частиною третьою статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Установлено, що на підставі договору купівлі – продажу від 22 лютого 2000 року ОСОБА_7 придбав квартиру № НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1. На підставі договору купівлі – продажу від 9 серпня 2000 року ОСОБА_7 придбав квартиру № НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_1.

У період придбання квартир ОСОБА_7 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8, який рішенням Зарічнянського районного суду м. Суми від 28 грудня 2004 року розірвано.

Однак, рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 28 грудня 2004 року встановлено, що шлюбні стосунки між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 не підтримуються з 1993 року, спільне господарство не ведеться, сторони проживають в різних містах і фактично створили нові сім’ї (а.с. 227 т.1).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_6, судом апеляційної інстанції у порушення норм процесуального права встановлений рішенням суду, яке набрало законної сили, факт не взято до уваги.

Крім того, неможна погодитись і з рішенням суду першої інстанції, яким за ОСОБА_6 визнано право власності на квартиру № НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 та на квартиру № НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_1.

Відповідно до статті 527 ЦК України боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор – прийняти виконання договору.

Зобов’язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо) (стаття 600 ЦК України).

Установлено, що 16 листопада 2004 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 укладено договір про припинення зобов’язання шляхом передання відступного у вигляді спірних квартир.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 та визнаючи за нею право власності на квартири № НОМЕР_1, НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_1, суд першої інстанції прийшов до висновку, що спірне майно є особистим майном ОСОБА_7, оскільки придбані останнім під час роздільного проживання з ОСОБА_8 при фактичному припиненні шлюбу, договір про припинення зобов’язання шляхом передання відступного у вигляді спірних квартир, укладений 16 листопада 2004 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, є дійсним, а тому його умови є обов’язковими для виконання сторонами.

Однак, припинення зобов’язання переданням відступного (стаття 600 ЦК України) є одним із способів припинення зобов’язання.

Зобов’язання виникають з цивільних прав і обов’язків, підставами виникнення яких є – договори та інші правочини, як зазначено у статті 11 ЦК України.

Установлено, що 15 лютого 2000 року ОСОБА_6 надала ОСОБА_7 позику у розмірі 100 000 (сто тисяч) грн. для купівлі останнім квартири № НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1. 1 серпня 2000 року позивачка надала ОСОБА_7 позику у розмірі 60 000 (шістдесят тисяч) грн. для купівлі квартири № НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_1.

Підтвердженням отримання позики та повернення грошових коштів протягом трьох років є письмові розписки.

На підставі договору купівлі – продажу від 22 лютого 2000 року ОСОБА_7 придбав квартиру № НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1.

9 серпня 2000 року ОСОБА_7 придбав квартиру№ НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі – продажу.

16 листопада 2004 року між сторонами укладено договір про припинення зобов’язання переданням відступного, за умовами якого ОСОБА_7 передає, а ОСОБА_6 приймає відступне у вигляді квартир № НОМЕР_1, НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_1, оскільки ОСОБА_7 не має можливості повернути позику в сумі 160 000 (сто шістдесят тисяч) грн., отриману ним від ОСОБА_6 для придбання зазначених вище квартир.

Договір купівлі – продажу квартири у відповідності до статті 657 ЦК України укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відповідно, і договір про припинення зобов’язання переданням відступного має бути нотаріально посвідчений.

Виходячи зі змісту статей 218, 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину – такий правочин є нікчемним.

Частина друга статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статті 210 ЦК України та статті 640 ЦК України пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків сторін.

Вирішуючи спір судом не враховані наведені вище норми закону.

Крім того, судом не з’ясовано наявність обставин, які б утруднювали чи робили неможливим посвідчення цього договору нотаріально у встановленому законом порядку, оскільки ОСОБА_7 не заперечував проти позову та повністю його визнав.

Отже, судом не встановлено характер спірних правовідносин, не з’ясовано всі обставини справи, а також не надано оцінки зібраним доказам.

З’ясування цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 24 червня 2010 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 квітня 2010 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

Ухвала оскарженню не підлягає.