Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до фірми у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Гарант", ОСОБА_7 про стягнення боргу за договорами позики з урахуванням індексу інфляції, щомісячної винагороди за вказаними договорами та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду Одеської області від 20 квітня 2010 року,

У листопаді 2005 року ОСОБА_6 звернулася до суду із позовом, посилаючись на те, що 15 жовтня 1999 року між нею та фірмою у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Гарант" (далі - ТОВ "Гарант") був укладений договір позики, за умовами якого вона згідно з актом передачі від 15 жовтня 1999 року надала товариству кошти в розмірі 67 200 грн., що було еквівалентно 15 тис. доларів США, а останнє зобов'язалося виплачувати їй щомісяця винагороду в розмірі 2 % річних від суми позики та повернути позику до 15 квітня 2000 року.

Оскільки кошти товариство їй не повернуло, позивачка просила стягнути з ТОВ "Гарант" основний борг у розмірі 67 200 грн., індекс інфляції в сумі 41 786 грн. 40 коп., винагороду в сумі 12 096 грн.

У процесі розгляду справи позивачка уточнила свої вимоги, просила поновити строк на звернення до суду з позовом; визнати частково недійсним договір позики від 15 жовтня 1999 року; визнати дійсним договір позики, укладений 15 жовтня 1999 року між нею та ОСОБА_7, на суму 15 тис. доларів США; стягнути з ОСОБА_7 на її користь борг у розмірі 67 200 грн., індекс інфляції в сумі 82 518 грн., винагороду в сумі 25 536 грн., на відшкодування моральної шкоди 50 тис. грн.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 10 серпня 2009 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 20 квітня 2010 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, поновлено ОСОБА_6 строк на звернення до суду з позовом, стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 основний борг у розмірі 67 200 грн., індекс інфляції за період з 1 травня 2000 року до 16 квітня 2009 року в сумі 82 518 грн.; у задоволенні вимог про стягнення винагороди та відшкодування моральної шкоди відмовлено.

В обгрунтування касаційної скарги ОСОБА_7 посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та порушує питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції і залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково позов і стягуючи борг з урахуванням індексу інфляції з ОСОБА_7, апеляційний суд виходив із того, що договір позики від 15 жовтня 1999 року укладено між ОСОБА_6 і ОСОБА_7, а не ТОВ "Гарант", оскільки отримані за договором позики кошти до каси і на поточний рахунок підприємства внесені не були; із витягу з поточного рахунку підприємства не вбачається, що зазначені кошти були зараховані на рахунок ТОВ "Гарант"; ОСОБА_7 особисто повертав ОСОБА_6 після отримання замовлення на виготовлення вікон підприємством частину коштів за договором.

Одночасно суд поновив позивачці строк на звернення до суду з позовом, зазначаючи в рішенні про поважність причин його пропуску.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до чч. 3, 4. ст. 60 ЦПК доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частинами 1, 3 ст. 212 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно зі ст. 374 ЦК Української РСР, чинного під час виникнення спірних правовідносин, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.

Отже, договір позики породжує цивільне зобов’язальне правовідношення, одними зі складових елементів якого є суб’єктивні права позикодавця та суб’єктивні обов’язки позичальника. Д оговір позики вважається укладеним в момент здійснення дії по передачі предмета договору на основі попередньої домовленості.

Як убачається з наявного в справі договору позики від 15 жовтня 1999 року, за умовами якого ОСОБА_6 надала в позику кошти в сумі 67 200 грн., зобов’язаною особою за цим договором є ТОВ "Гарант". ОСОБА_7 підписав даний договір від імені ТОВ "Гарант" як директор цього товариства.

Згідно з актом від 15 жовтня 1999 року, складеним ОСОБА_6 і директором ТОВ "Гарант" ОСОБА_7, співзасновником цього товариства ОСОБА_8 та в присутності головного бухгалтера вказаного товариства ОСОБА_9, кошти за зазначеним договором позики в сумі 67 200 грн. від ОСОБА_6 отримало ТОВ "Гарант".

Відповідно до акта від 15 жовтня 1999 року № 1/10/99 директор ТОВ "Гарант" ОСОБА_7 передав кошти в сумі 67 200 грн. з указанням видів та кількості купюр головному бухгалтеру ОСОБА_9 для проведення зазначених грошових коштів по бухгалтерському обліку товариства.

Згідно з показаннями ОСОБА_9, яка є сестрою покійного чоловіка позивачки, вона кошти для передачі до каси товариства не отримувала та прибуткових касових документів не складала, вказаний акт від 15 жовтня 1999 року № 1/10/99 не підписувала. Проте будь-яких доказів на підтвердження вказаного суду надано не було.

На противагу показанням ОСОБА_9 щодо неотримання нею вказаних коштів, співзасновник ТОВ "Гарант" ОСОБА_8 зазначив, що кошти за договором позики були отримані директором товариства ОСОБА_7 та передані бухгалтеру для проведення по підприємству. На ці кошти ТОВ "Гарант" закупалися необхідні матеріали для виконання замовлення з виготовлення вікон.

Однак, апеляційний суд на викладене належної уваги не звернув, у порушення ст. ст. 212, 213 ЦПК України не врахував, що зобов’язання за договором позики взяло на себе ТОВ "Гарант", а не ОСОБА_7, документи щодо отримання коштів за цим договором підписані директором, співзасновником і головним бухгалтером товариства; не дав оцінки належності, допустимості й достовірності кожного доказу окремо й достатності та взаємному зв’язку доказів у їх сукупності; не звернув уваги на протиріччя у показаннях вищевказаних осіб; не з’ясував належним чином призначення позичених коштів і не встановив усіх обставин щодо передачі коштів за договором позики, а обмежився лише з’ясуванням моменту передачі коштів директору ТОВ "Гарант" ОСОБА_7, хоча це має значення для вирішення справи.

За таких обставин оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 20 квітня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.