6-10806св10 Про стягнення боргу за договором позики - 08.12.2010 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 14 грудня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 1 лютого 2010 року,

У вересні 2009 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 1 лютого 2004 року вона дала в борг ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 800 доларів США, 16 квітня 2004 року – 600 доларів США, 17 грудня 2004 року дала в борг відповідачам грошові кошти в розмірі 1 тис. доларів США, а 1 січня 2006 року ОСОБА_4 позичила в неї 3 тис. доларів США, про що були надані відповідні розписки, в яких строк повернення коштів не обумовлювався, однак вони домовились, що борг буде повернутий на її вимогу, про що вона повинна попередити за місяць. Оскільки відповідачі ухиляються від повернення грошових коштів, позивачка на підставі ст. ст. 1046 – 1047, 1049 ЦК України (435-15) просила суд стягнути з ОСОБА_4 борг у розмірі 39 200 грн., а з ОСОБА_5 борг у розмірі 4 тис. грн. та судові витрати.

Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 14 грудня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 1 лютого 2010 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) справа розглядається за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року (2453-17) .

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_3 не надала суду належних доказів на підтвердження свого позову, у зв’язку із чим неможливо встановити зміст, умови та суть зобов’язання, термін його виконання, а написані відповідачами розписки не є підтвердженням укладення договору позики.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Як убачається з матеріалів справи, 1 лютого 2004 року ОСОБА_4 надала розписку про отримання від ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 800 доларів, 16 квітня 2004 року – 600 доларів (а.с. 10), 17 грудня 2004 року відповідачами була надана розписка про отримання ними від позивачки грошових коштів у розмірі 1 тис. доларів, а 1 січня 2006 року – про те, що ОСОБА_4 отримала від ОСОБА_3 3 тис. доларів (а.с. 11).

Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред’явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Даючи оцінку наданим позивачкою на підтвердження укладення договору позики письмових доказів (розпискам), суд дійшов висновку, що ці докази не є підтвердженням факту укладення сторонами 1 лютого 2004 року, 16 квітня 2004 року, 17 грудня 2004 року та 1 січня 2006 року договорів позики, а саме того, що між ними виникли правовідносини з підстав, передбачених ч. 2 ст. 11 ЦК України.

Проте суд не звернув уваги на те, що у розписках зазначені: сторони зобов’язання (позикодавець та позичальник), грошова сума, яка передається,та особистий підпис позичальника.

Отже, між сторонами було досягнуто згоди стосовно всіх істотних умов договорів позики й розписки свідчать про їх укладення відповідно до вимог ст. 1046 ЦК України.

У порушення ст. ст. 212- 214 ЦПК України суд зазначених вимог закону до уваги не взяв; під час вирішення спору належним чином не перевірив доводів, викладених ОСОБА_3 у її позові; не врахував, що відповідно до вимог ст. 1047 ЦК України розписка є одночасно документом, який підтверджує й передачу грошей позикодавцем позичальнику, й укладення договору позики.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Таким чином, позивачкою були дотримані вимоги ч. 1 ст. 1049 ЦК України та взимку 2009 року, коли помер батько відповідачки ОСОБА_4, вона повідомила про необхідність повернення їй коштів.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності.

У порушення вимог зазначених вище норм процесуального права суди під час розгляду справи належним чином доводи позивачки та заперечення відповідачів не перевірили. При цьому суд першої інстанції, посилаючись на довідку Дзигівської сільської ради Ямпільського району Вінницької області про проживання ОСОБА_4 у м. Москві та приїзді в с. Дзигівку вперше у листопаді 2008 року, не з’ясував, на підставі чого була надана довідка такого змісту (акт обстеження, інші документально підтверджені дані тощо) та на підставі якого інформаційного документа (запиту тощо) та яке вона має проводе значення у справі про стягнення боргу за розпискою.

Разом з тим факт перебування ОСОБА_4 і зайняття підприємницькою діяльністю на території Дзигівської сільської ради Ямпільського району Вінницької області в період позичання в ОСОБА_3 грошових коштів підтверджується договором оренди нежилих приміщень від 20 березня 2005 року, укладеним у с. Дзигівка Ямпільського району Вінницької області між приватним підприємцем ОСОБА_6 і ОСОБА_4, та інформаційним листом, що був наданий на запит адвоката ОСОБА_7

У порушення вимог ст. 212 ЦПК України суд таким доказам правової оцінки не надав.

Також суд до наведених обставин позову віднісся формально, порушив вимоги ч. 4 ст. 10 ЦПК України, яка зобов’язує суд сприяти всебічному та повному з’ясуванню обставин справи, зокрема: роз’яснити право про можливість призначення відповідної експертизи, попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій.

Разом з тим апеляційний суд не звернув уваги на посилання позивачки в апеляційній скарзі на необхідність призначення почеркознавчої експертизи, оскільки це суттєво для правильного та об’єктивного вирішення спору.

При цьому, якщо відповідачі оспорюють, у тому числі факт написання розписок, то саме вони повинні довести такі обставини (ч. 3 ст. 10 ЦПК України), а не позивачка. Крім того, якщо відповідачі посилаються на безгрошовість договору, то згідно зі ст. 1051 ЦК України вони мають право оспорити договір позики із цих підстав, однак вони, по-перше, такого позову не пред’являли, а, по-друге, ці твердження суперечать поясненням про те, що розписки ними не видавались.

За таких обставин ухвалені судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 14 грудня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 1 лютого 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.