Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання недійсними договорів дарування частини житлового будинку,

У листопаді 2005 року ОСОБА_6 звернулася до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування 11/20 частин будинку, укладеного 9 серпня 2001 року між нею та ОСОБА_7, посилаючись на те, що вона є одинокою хворою людиною похилого віку, потребує сторонньої допомоги та не в змозі самостійно оплачувати комунальні послуги, а її будинок потребує ремонту, тому вона 9 серпня 2001 року під умовою надання їй допомоги в утриманні будинку та матеріальної допомоги подарувала відповідачу 11/20 частин будинку АДРЕСА_1, а відповідач зобов’язався надавати їй таку допомогу та провести ремонт будинку, проте взяті на себе зобов’язання не виконав. Оскільки вважає, що спірний договір дарування укладений унаслідок обману та збігу тяжких обставин, він підлягає визнанню недійсним, а також недійсним є укладений 18 грудня 2001 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 договір дарування спірної частину будинку, оскільки він виникає із недійсного правочину та здійснений за плату - фактично укладено договір купівлі-продажу її будинку.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2007 року позов ОСОБА_6 задоволено: визнано договори дарування 11/20 частин будинку АДРЕСА_1, укладені 9 серпня 2001 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_10 та 18 грудня 2001 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 недійсними; стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_8 22 790 тис. грн.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 29 грудня 2009 року рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2007 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_11 – правонаступника після смерті ОСОБА_8 ставиться питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій у зв’язку з порушенням судами норм матеріального та процесуального права та ухвалення нового рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 71 ЦК УРСР, чинного у час виникнення спірних відносин визначено, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

ОСОБА_6 позов до відповідачів про визнання недійсними договорів дарування частини житлового будинку пред’явила 30 листопада 2005 року, тобто строк для захисту порушеного права закінчився до пред’явлення нею зазначеного позову.

Відповідно до ст. 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові.

Проте судом ці правила не застосовані, хоча відповідачка просила суд про відмову в позові і з цих підстав.

Ті обставини, що первинний аналогічний позов ОСОБА_6 пред’явила до суду в жовтні 2001 року, який ухвалою суду від 3 червня 2004 року залишено без розгляду з підстав повторної неявки сторін у судове засідання, значення не мають, оскільки згідно з ч. 4 ст. 79 ЦК УРСР не переривають перебігу строку позовної давності.

Таке ж правило міститься і у ч. 1 ст. 265 ЦК України, чинного у час пред’явлення 30 листопада 2005 року позивачкою позову до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання недійсними спірних договорів дарування.

Оскільки згідно із ст. 80 ЦК УРСР, а також ч. 4 ст. 267 ЦК України закінчення строку позовної давності (спливу позовної давності) до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові, судом безпідставно ці вимоги закону не застосовані.

Застосовуючи положення ст. 57 ЦК УРСР як підставу для визнання спірного договору дарування частини будинку недійсним, зокрема: укладення договору під впливом обману та за збігу тяжких обставин, суди не звернули уваги на те, що ці правила застосовуються до дво - та багатосторонніх договорів.

Договір дарування за положеннями ст. 243 ЦК УРСР є одностороннім правочином, і тому задоволення позову з цих підстав є невірним.

Позивачка підставами для задоволення позову крім ст. 57 ЦК УРСР зазначала й інші обставини, зокрема: що договір дарування укладений із ОСОБА_7 під умовою, а саме відповідач взяв на себе зобов’язання надавати їй як особі похилого віку необхідну допомогу, відремонтувати будинок, створити належні умови для її проживання у цьому будинку та поховати її на випадок смерті, однак яку саме норму права слід було застосовувати до наведених нею обставин, вона не зазначила, а суд застосував лише ст. 57 ЦК УРСР, проте ця норма закону застосована невірно.

Згідно ст. 119 ЦПК України підставами позову, які відповідно до ст. ст. 31, 212 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону. Тому в разі посилання позивача не на ту норму закону, суд мав уточнити підстави позову й застосувати норму закону, яка їм відповідає, незалежно від відсутності посилань на це позивача.

Визнаючи недійсним договір дарування спірної частини будинку від 18 грудня 2001 року, суди не звернули уваги на те, що відчужувачем майна за цим договором позивачка не була та за положеннями ст. 47 ЦК УРСР не може вимагати повернення їй майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Невірно судом застосована і ст. 145 ЦК УРСР – за висновками суду необхідна була згода ОСОБА_6 на укладення договору дарування від 18 грудня 2001 року, тоді як такої вимоги ця стаття Кодексу не містить.

За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_11 задовольнити.

Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 29 грудня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.