Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Григор’євої Л.І,

суддів: Балюка М.І., Данчука В.Г.,

Луспеника Д.Д., Охрімчук Л.І.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 4 листопада 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2010 року,

У вересні 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 15 грудня 2008 року він дав у борг відповідачу грошові кошти в розмірі 337 тис. доларів США, що станом на 1 вересня 2009 року було еквівалентом 2 692 293 грн. Підтвердженням укладеного договору позики є розписка від 15 грудня 2008 року. Оскільки ОСОБА_4 ухиляється від повернення грошових коштів, а також у зв’язку з тим, що строк повернення боргу в розписці не зазначений, 18 серпня 2009 року на адресу відповідача була надіслана претензія-вимога щодо повернення грошових коштів і нарахованих процентів за користування позикою, відповіді на яку він так і не отримав. Позивач на підставі ст. ст. 525 – 526, 530, 1046 – 1047, 1049 ЦК України (435-15) просив суд стягнути з відповідача борг у розмірі 2 692 293 грн., проценти за користування позикою в розмірі 228 200 грн. 13 коп. та судові витрати.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 4 листопада 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2010 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_3 не довів факт передачі ним грошової суми ОСОБА_4 та її прийняття останнім, написана відповідачем розписка не є підтвердженням укладення договору позики, а пояснення свідка щодо цих обставин доказової сили не мають.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Як убачається з матеріалів справи, 15 грудня 2008 року відповідачем було надано розписку про отримання ним від позивача грошових коштів у розмірі 337 тис. доларів США для проведення аукціону з продажу нерухомості (а.с. 6). Розписка була написана ОСОБА_4 у присутності двох свідків. Зазначений факт визнаний сторонами.

Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред’явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Даючи оцінку наданому позивачем на підтвердження укладення договору позики письмовому доказу (розписці), суд дійшов висновку, що ці докази не є підтвердженням факту укладення сторонами 15 грудня 2008 року договору позики, а саме факту передання позивачем у власність відповідачу ОСОБА_4 337 тис. доларів США, і зобов’язання останнього повернути ці кошти.

Однак у розписці від 15 грудня 2008 року зазначені: сторони зобов’язання (позикодавець та позичальник), їх місце проживання; грошова сума, яка передається; особистий підпис позичальника; свідки та їх місце проживання; підписи свідків; указано, що розписка написана власноручно та в присутності свідків.

Обставини, визнані сторонами, згідно із ч. 1 ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню. Факт отримання грошових коштів за розпискою відповідачем не заперечується та підтверджується поясненнями його представника в судовому засіданні.

Отже, між сторонами було досягнуто згоди стосовно всіх істотних умов договору позики й розписка від 15 грудня 2008 року свідчить про його укладення відповідно до вимог ст. 1046 ЦК України.

Згідно із ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України.

У порушення ст. ст. 212- 214 ЦПК України суд зазначених вимог закону до уваги не взяв; під час вирішення спору належним чином не перевірив доводів, викладених ОСОБА_3 у його позові; не врахував, що відповідно до вимог ст. 1047 ЦК України розписка є одночасно документом, який підтверджує й передачу грошей позикодавцем позичальнику, й укладення договору позики; не надав оцінки, яке правове значення має той факт, на які потреби боржником були витрачені позичені грошові кошти.

Суд апеляційної інстанції на вказане не звернув уваги, у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин та фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення місцевого суду без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 4 листопада 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.