Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Запорізька насіннева станція" (далі – ТОВ "Запорізька насіннева станція") до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення за касаційною скаргою ТОВ "Запорізька насіннева станція" на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 3 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 11 січня 2010 року,

У червні 2009 року ТОВ "Запорізька насіннева станція" звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що є власником житлового АДРЕСА_1. 11 липня 2005 року між товариством і ОСОБА_6 укладено договір найму, згідно з яким відповідачу передано в тимчасове платне користування зазначений житловий будинок строком на три роки – до 11 липня 2008 року – з правом вселення до займаного ним приміщення членів сім’ї. Не маючи наміру продовжувати термін дії цього договору, 18 грудня 2007 року було надіслано лист-попередження про звільнення житлового будинку, який ним отримано 21 грудня того ж року. Незважаючи на такі дії, відповідач не виконав своїх договірних зобов’язань, чим перешкоджає товариству користуватися власним майном. Позивач просив про задоволення позову.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 3 жовтня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 11 січня 2010 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ТОВ "Запорізька насіннева станція" просить судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ураховуючи положення п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) , справа розглядається за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів, що ним було здійснено попередження відповідача про відмову від продовження дії договору, що передбачено п. 8.4 договору найму, а тому строк дії договору вважається поновленим на раніше визначений строк.

Апеляційний суд погодився з таким висновком місцевого суду й додатково зазначив, що договір найму від 11 липня 2005 року укладений ОСОБА_6 без згоди інших відповідачів, які вселились до спірного будинку ще в кінці 1990 року – на початку 2000 року, будучи включеними до ордера, що у 1996 році був виданий наймачеві – їхньому батькові, ОСОБА_11, як керівникові обласної станції насінництва для покращення житлових умов. ОСОБА_11 помер у 2000 році. Таким чином, відповідно до положень ст. ст. 64, 65 ЖК відповідачі набули право користування, а укладений договір найму суперечить закону.

Проте погодитись із такими висновками суду не можна, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до вимог ст. ст. 3, 11, 27, 31 ЦПК України правом визначення предмета та підстави позову наділений виключно позивач, суд має розглянути справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів осіб, які беруть участь у справі.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ "Запорізька насіннєва станція" пред’явлено позов про усунення перешкод у здійсненні права власності через невиконання відповідачами договірних зобов’язань на підставі норм ЦК України (435-15) . Апеляційний суд фактично вийшов за межі цих вимог, як і за межі доводів апеляційної скарги, що є порушенням вимог ст. 303 ЦПК України, та дійшов висновку, що відповідачі на підставі норм ЖК України (5464-10) набули право користування спірним житловим будинком. Крім того, апеляційний суд вийшов за межі принципу диспозитивності цивільного судочинства та за відсутності позову відповідачів про визнання договору найму недійсним фактично дав йому оцінку, указавши про його суперечливість житловому законодавству, виходячи з підстав його укладення.

Не може залишатись у силі й рішення суду першої інстанції, оскільки в порушення вимог ст. 212 ЦПК України, яка передбачає, що суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, місцевий суд узагалі не дав оцінки як наданим позивачем доказам надсилання відповідачу листа-попередження про відмову переукласти договір найму та про звільнення будинку, так і офіційним листам поштового відділення.

Отже, у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України суди не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов передчасного висновку про відмову в позові.

За таких обставин ухвалені судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими та відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню, а справа – передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Запорізька насіннєва станція" задовольнити частково.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 3 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 11 січня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.