6-30693св09 Про визнання договору купівлі-продажу будинку недійсним - 10.11.2010 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом прокурора Ленінського району м. Кіровограда, який діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: служба у справах дітей Ленінської районної у м. Кіровограді ради, про визнання договору купівлі-продажу будинку недійсним за касаційною скаргою заступника прокурора Кіровоградської області в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 14 квітня 2010 року,

У квітні 2008 року прокурор Ленінського району м. Кіровограда звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що проведеною перевіркою встановлено, що 21 березня 2008 року ОСОБА_6 продала ОСОБА_5 жилий будинок АДРЕСА_1. Під час укладення зазначеного договору інтереси неповнолітніх дітей ОСОБА_6: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не було враховано, оскільки вони разом із матір’ю користувалися спірним будинком. Крім того, ОСОБА_6 за отриманням згоди до органів опіки та піклування не зверталась. Просив визнати договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 від 21 березня 2008 року недійсним та зобов’язати ОСОБА_5 повернути ОСОБА_6 зазначений жилий будинок, а ОСОБА_6 – повернути ОСОБА_5 кошти, отримані за цим договором.

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 лютого 2010 року позов задоволено.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 14 квітня 2010 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі заступник прокурора Кіровоградської області просить скасувати рішення апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що на підставі договору дарування від 23 грудня 2003 року ОСОБА_6 належав жилий будинок АДРЕСА_1 (а.с. 8).

21 березня 2008 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 уклали договір купівлі-продажу жилого будинку з господарськими спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, за 25 500 грн. (а.с. 6).

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, є дітьми ОСОБА_6 (а.с. 12, 13).

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 22 вересня 2008 року ОСОБА_6 позбавлена батьківських прав.

Вироком Ленінського районного суду м. Кіровограда від 3 листопада 2008 року ОСОБА_6 визнано винною за ст. 166 КК України і їй призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на три роки. На підставі ст. 75 КК України її звільнено від відбування покарання з іспитовим строком на три роки (а.с. 112-115).

Задовольняючи позов прокурора, суд першої інстанції виходив із того, що під час укладення договору купівлі-продажу будинку згода органом опіки та піклування не була надана; жодних дій щодо придбання іншого житла ОСОБА_6 не вчиняла, що є підставою для задоволення позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову прокурору в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки неповнолітні діти не були власниками зазначеного будинку, не проживали в ньому та не були зареєстровані, то згода органу опіки та піклування на продаж спірного будинку не вимагалось.

Однак з висновком апеляційного суду не можна погодитись із таких підстав.

Згідно із ч. 3 ст. 17 Закону України "Про охорону дитинства" батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Відповідно до ч. 3 ст. 18 зазначеного Закону органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла, а діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Згідно із ч. 2 ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна та визнає неприпустимим зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна (чч. 3, 4 ст. 12 цього Закону).

Виходячи з аналізу зазначених правових норм, попередня згода повинна бути надана щодо будь-яких правочинів, право власності на яке, або право користування яким мають неповнолітні діти.

Згідно із ч. 6 ст. 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

Вирішуючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд зазначених вимог закону не врахував.

Так, відповідно до ст. 307 ЦПК України до повноважень апеляційного суду за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції належить право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням установленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду було зумовлено поважними причинами (ст. ст. 303, 304 ЦПК України).

Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом (ч. 1 ст. 304 ЦПК України).

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право: постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін; скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог; змінити рішення; постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду.

За змістом рішення апеляційного суду повинно відповідати вимогам ст. ст. 213, 316 ЦПК України, в якому, зокрема, зазначаються мотиви зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені апеляційним судом, і визначені відповідно до них правовідносини; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення апеляційного суду вимогам ст. ст. 213, 316 ЦПК України не відповідає.

У порушення зазначених процесуальних норм права при ухваленні рішення, апеляційний суд не встановив фактів, які підлягають встановленню, та не дотримався закріпленого ст. 212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об’єктивного розгляду обставин справи аналізує та оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв’язку, в єдності й протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи та заперечення сторін.

Так, приймаючи як доказ непроживання дітей у спірному будинку довідку квартального комітету № 20 від 20 березня 2008 року № 158, в якій зазначено, що ОСОБА_6 зареєстрована та проживає разом із дітьми в будинку № 39а на вулиці Карпатській у місті Кіровограді, апеляційний суд не дав відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України оцінки доводам і листу служби у справах дітей Ленінської районної у м. Кіровограді ради про те, що до укладення спірного договору купівлі-продажу діти проживали саме за адресою: АДРЕСА_1, де неодноразово відвідувались спеціалістами служби, і саме із цього будинку 15 листопада 2007 року цією службою вилучено неповнолітнього ОСОБА_4 та поміщено до дитячої обласної лікарні, а згодом направлено до спеціального дитячого закладу (а.с. 191-192).

За таких обставин, не врахувавши зазначених норм права та порушивши норми процесуального права, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про недоведеність порушення прав неповнолітніх при укладенні угоди з огляду на те, що неповнолітні діти ОСОБА_6 не були зареєстровані й не проживали в спірному будинку у зв’язку з його непридатністю для проживання через перебування будинку в антисанітарному стані, оскільки відсутність реєстрації особи в жилому приміщенні та його антисанітарний стан не є безумовною підставою для висновку про відсутність прав користування жилим приміщенням.

Таким чином, рішення апеляційного суду не можна визнати законним і обґрунтованим, у зв’язку із чим воно підлягає скасуванню на підставі ч. 3 ст. 338 ЦПК України з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу прокурора Кіровоградської області задовольнити.

Рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 14 квітня 2010 року скасувати, передати справу на новий розгляд до апеляційного суду Кіровоградської області.