Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про припинення права власності на 1/3 частину будинку та визнання права власності на будинок і за зустрічним позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/3 частину будинку,

У жовтні 2006 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що їй на праві власності в порядку спадкування після смерті чоловіка ОСОБА_6 належить ? частина будинку АДРЕСА_1 вона також має право одержати у власність 1/6 частину цього будинку в порядку спадкування після смерті ОСОБА_7, а власниками іншої частини будинку в порядку спадкування є відповідачки, кожній із яких належить по 1/6 частині будинку; оскільки вона є власником більшої частки будинку та проживає в ньому, а відповідачкам належить незначна частка в будинку, який не підлягає поділу в натурі, до того ж вони не проживають у зазначеному будинку й спільне володіння та користування ним неможливе, їх право власності на 1/3 частину будинку може бути припинене.

Позивачка просила визнати за нею право власності на 1/6 частину будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування після ОСОБА_7, припинити право власності відповідачок на 1/3 частину будинку та визнати за нею право власності на будинок.

ОСОБА_4, ОСОБА_5 пред’явили зустрічний позов і просили визнати за кожною з них право власності на 1/6 частину будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування після ОСОБА_8, посилаючись на те, що вони своєчасно подали до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини після ОСОБА_8, який помер 30 серпня 1996 року, тому їм на праві власності кожній належить по 1/6 частині будинку й у майбутньому вони мають намір об’єднати свої частки.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду від 10 листопада 2008 року позов ОСОБА_3 задоволено, зустрічний позов задоволено частково, постановлено визнати за ОСОБА_3 право власності на будинок АДРЕСА_1 стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 11 794 грн. та на користь ОСОБА_5 11 794 грн. компенсації вартості їх часток у власності.

Справа в апеляційному порядку розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Апеляційного суду Одеської області від 11 лютого 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким постановлено визнати за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право власності за кожною на 1/6 частину будинку АДРЕСА_1 й визнати за ОСОБА_3 право власності на 2/3 частини зазначеного будинку; в задоволенні решти позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що їй на праві власності в порядку спадкування після ОСОБА_6 та ОСОБА_7 належить 2/3 частини будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 кожній належить по 1/6 частині зазначеного будинку, але вони в будинку не проживають з 1996 року та мають інше житло, згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 29 серпня 2008 року № 44/08 поділ у натурі будинку відповідно до часток сторін у праві власності неможливий, а тому право власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на 1/3 частину будинку підлягає припиненню зі стягненням з ОСОБА_3 на користь кожної із них по 11 794 грн. компенсації вартості частки у власності з урахуванням визначеної висновком судової будівельно-технічної експертизи від 29 серпня 2008 року № 44/08 вартості будинку у розмірі 70 765 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив із того, що за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 слід визнати право власності за кожною на 1/6 частину будинку АДРЕСА_1 а за ОСОБА_3 слід визнати право власності на 2/3 частини зазначеного будинку, оскільки їх право власності на такі частки підтверджується встановленими обставинами, разом із тим частка в праві власності на будинок у розмірі 1/6 не може вважатися незначною, крім того, ОСОБА_3 попередньо не внесла вартість часток ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на депозитний рахунок суду, також у матеріалах справи відсутні відомості про те, що вони забезпечені житлом, до того ж ОСОБА_4 та ОСОБА_5 об’єднали свої частки в праві власності на будинок і згідно з договором від 1 липня 2009 року подарували 1/3 частину спірного будинку ОСОБА_9, при цьому зазначений договір у встановленому порядку не оспорено.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до частини першої статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім ’ ї.

За змістом зазначеної норми закону припинення права особи на частку в спільному майні допускається за наявності будь-якого з передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України випадку, але в тому разі, коли таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім’ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об’єкта, який є спільним майном.

Згідно з частиною другою статті 365 ЦК України суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

В обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначала, що будинок АДРЕСА_1 є неподільним майном, спільне володіння і користування ним неможливе, до того ж ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у будинку тривалий час не проживають і забезпечені іншим житлом, зокрема ОСОБА_4 у м. Ізмаїлі, ОСОБА_5 – у м. Белць, так як вона є громадянкою Молдови.

Судом першої інстанції встановлені факти й обставини, на які посилалася ОСОБА_3, зокрема те, що будинок АДРЕСА_1 не може бути поділений у натурі, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з 1996 року у будинку не проживають і забезпечені іншим житлом.

Також у рішенні суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_3 заявила про свій намір внести вартість часток ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на депозитний рахунок суду, однак у суду такий рахунок відсутній.

Апеляційний суд у порушення вимог статей 303, 316 ЦПК України на пояснення ОСОБА_3 та установлені судом першої інстанції факти уваги не звернув, не навів достатніх мотивів, за якими він вважає невірними висновки цього суду, не встановив та не зазначив у рішенні в чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів або в дослідженні яких доказів судом було неправомірно відмовлено, висновок про відсутність у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 житла апеляційний суд обґрунтував припущеннями, а також не перевірив наявності у суду першої інстанції депозитного рахунку для внесення ОСОБА_3 грошових коштів і фактично не встановив та не зазначив у рішенні обставин, які свідчать як про наявність, так і про відсутність передбачених статтею 365 ЦК України підстав для припинення права ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на частки у власності на будинок.

Крім того, апеляційний суд у рішенні постановив визнати за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право власності за кожною на 1/6 частину будинку № 9 по вул. Горького у м. Ізмаїлі, а за ОСОБА_3 визнати право власності на 2/3 частини зазначеного будинку, хоча ОСОБА_3 таких позовних вимог не заявляла, а наявність у сторін права власності на будинок у зазначених частках жодною із осіб, які беруть участь у справі, не оспорювалася, й суд не встановив та не зазначив у рішенні чи існують перешкоди та які саме для одержання сторонами свідоцтв про право власності на частки в праві власності на будинок у порядку спадкування.

Також апеляційний суд установив, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 згідно з договором дарування від 1 липня 2009 року подарували 1/3 частину будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_9, однак на такий факт уваги не звернув і рішенням від 11 лютого 2010 року постановив визнати за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право власності за кожною на 1/6 частину будинку, хоча на час ухвалення рішення вони добровільно розпорядилися своїми частками у власності на будинок і здійснили відчуження своєї власності, чим створив суперечність у висновках.

З урахуванням наведеного рішення апеляційного суду підлягає скасуванню.

Разом із тим рішення суду першої інстанції також не може залишатися в силі, оскільки суд у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України вирішуючи питання про стягнення на користь ОСОБА_4, ОСОБА_5 вартості їх часток у праві власності на будинок належним чином не встановив та не зазначив у рішенні дійсної вартості будинку, під якою розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий у даному населеному пункті чи місцевості.

Посилання суду на те, що вартість будинку становить 70 765 грн. згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 29 серпня 2008 року № 44/08, є помилковим, оскільки зазначеним висновком сумою в розмірі 70 765 грн. визначена інвентаризаційна вартість будинку за вирахуванням вартості веранди літ. "а", а не його дійсна (ринкова) вартість на час розгляду справи.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду від 10 листопада 2008 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 11 лютого 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.