Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, виконавчого комітету Тернопільської міської ради, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Міське бюро технічної інвентаризації" (далі – ТОВ "МБТІ"), будівельно-монтажне управління "Промбуд" відкритого акціонерного товариства "Тернопільбуд" (далі – БМУ "Промбуд" ВАТ "Тернопільбуд") про визнання частково недійсними рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради й свідоцтва про право власності на квартиру та визнання права власності на нерухоме майно за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 січня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 2 червня 2009 року,

У вересні 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, виконавчого комітету Тернопільської міської ради про визнання частково недійсними рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради й свідоцтва про право власності на квартиру та визнання права власності на нерухоме майно.

Зазначала, що, перебуваючи із відповідачем у зареєстрованому шлюбі, 23 вересня 2002 року вони з БМУ "Промбуд" ВАТ "Тернопільбуд" уклали договір № 41 про дольову участь у будівництві житла, відповідно до умов якого останнє зобов’язалося збудувати для них трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, а вони здійснювати оплату згідно з умовами договору. Пунктом 1 зазначеного договору передбачалася орієнтовна вартість квартири в сумі 97 017 грн., а також право БМУ у разі зміни вартості будівельно-монтажних робіт і будівельних матеріалів зробити перерахування, повідомивши їх про це.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 березня 2005 року шлюб між сторонами було розірвано.

В період шлюбу за спірну квартиру ними сплачено 86 894 грн. 63 коп.

У зв’язку із закінченням будівництва рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 24 жовтня 2005 року № 1265 визнано право власності на спірну квартиру між сторонами у рівних частках. На підставі зазначеного рішення ТОВ "МБТІ" 23 січня 2006 року видало ОСОБА_6 та ОСОБА_7 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, відповідно до якого кожному з них належить по ? частини квартири.

Листом від 22 жовтня 2004 року № 510 БМУ "Промбуд" повідомило про зміну вартості спірної квартири та необхідність провести доплату до 1 червня 2005 року в сумі 46 083 грн. Зазначена сума була сплачена нею особисто в червні 2005 року за рахунок її особистих коштів після розірвання шлюбу.

Посилаючись на те, що нею було сплачено 90 435 грн. 88 коп., що складає 2/3 частини від загальної вартості спірної квартири, відповідачем було сплачено 43 447 грн. 32 коп., що складає 1/3 частину від вартості квартири, ОСОБА_6 просила позов задовольнити у повному обсязі та визнати за нею право власності на 2/3 частини спірної квартири, визнати в цій частині недійсними рішення виконавчого комітету та свідоцтво про право власності.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 січня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 2 червня 2009 року, позов задоволено: визнано недійсним рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 24 жовтня 2005 року № 1265 в частині визначення часток ОСОБА_6, ОСОБА_7 у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним свідоцтво про право власності на зазначену квартиру, видане 23 січня 2006 року ТОВ "МБТІ", у частині визначення часток сторін у праві спільної часткової власності; визнано за ОСОБА_6 право власності на 27/40 частин квартири АДРЕСА_1, а за ОСОБА_7 – на 13/40 частин цієї квартири.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції, із чим погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачкою в рахунок дольової участі у будівництві спірної квартири сплачено 90 435 грн. 89 коп., що становить 67,57% від всієї вартості квартири, а ОСОБА_7 - 43 447 грн. 32 коп., і пропорційно сплаченим коштам визнав за сторонами право власності на квартиру.

Проте з висновками судів погодитись не можна з таких підстав.

За змістом ст. 11 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У порушення цих норм права суд вийшов за межі позовних вимог, заявлених ОСОБА_6, яка просила визнати за нею право на 2/3 частини квартири.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку.

За правилами ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

Збільшуючи частку позивачки в праві власності на спірну квартиру, суд зазначених вимог закону не врахував, належним чином не з’ясував характер та суть заявлених позивачкою вимог.

Судом установлено, що спірна квартира набута сторонами на підставі зобов’язальних правовідносин, під час перебування сторін у шлюбі, зокрема на підставі договору № 41 про їхню дольову участь у будівництві житла, відповідно до якого замовниками будівництва виступили сторони.

Проте зазначеного договору суд не дослідив і не з’ясував, чи передбачено його умовами збільшення частки в майні одного із замовників у разі внесення ним особисто грошей у рахунок виконаних робіт із будівництва спірного житла.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувались як вимоги, так і заперечення; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинно бути зазначено встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Вирішуючи спір, суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув, доводів відповідача щодо дійсної частки сторін у спільному майні, відповідно до умов договору належним чином не перевірив, узагалі не вмотивував і не обґрунтував свого висновку стосовно недійсності рішення виконавчого комітету та свідоцтва про право власності на спірну квартиру.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, на порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України в достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені судові рішення підлягають скасуванню як такі, що постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 січня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 2 червня 2009 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.