Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа Комунальне підприємство КОР "Ірпінське бюро технічної інвентаризації" Київської області, про визнання рішень незаконними та їх скасування, встановлення порядку користування земельною ділянкою, за касаційною скаргою ОСОБА_8 та ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду Київської області від 5 грудня 2008 року,

У травні 2005 року ОСОБА_6 звернулася до суду з названим позовом.

Зазначала, що на підставі договору дарування, укладеного між нею та ОСОБА_11 27 січня 2001 року, вона стала власником 48/100 часток будинку АДРЕСА_1. Іншими співвласниками цього будинку на той час були ОСОБА_12 і ОСОБА_8. Площа земельної ділянки, на якій розташований будинок з господарськими спорудами, складає 1083 кв. м.

У грудні 2000 року ОСОБА_11, ОСОБА_12 і ОСОБА_8 до виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області (далі – Виконавчий комітет) була подана заява про приватизацію земельної ділянки, до якої долучена мирова угода про порядок користування присадибною земельною ділянкою.

Рішенням Виконавчого комітету від 27 лютого 2001 року затверджено їхню мирову угоду про порядок користування земельною ділянкою за вказаною адресою, за якою в постійне користування ОСОБА_11 передано земельну ділянку площею 117 кв. м, ОСОБА_12 - земельну ділянку площею 377 кв. м і ОСОБА_8 - земельну ділянку площею 499 кв. м, а 90 кв. м залишено в спільному користуванні ОСОБА_11 та ОСОБА_12.

Після смерті ОСОБА_12, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1, спадщину на належну йому 21/100 частку будинку прийняли ОСОБА_9 з двома дітьми.

Оскільки на час затвердження Виконавчим комітетом мирової угоди ОСОБА_11 вже не був співвласником будинку, між нею та іншими співвласниками будинку викають суперечки з приводу порядку користування присадибною земельною ділянкою, ОСОБА_6 просила суд визнати рішення Виконавчого комітету від 27 лютого 2001 року незаконним, визначити порядок користування земельною ділянкою площею 1083 кв. м між співвласниками будинку АДРЕСА_1, виділивши їй у відокремлене користування земельну ділянку, що за розміром повинна відповідати її частці в праві власності на будинок, площею 520 кв. м.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 22 листопада 2005 року позовні вимоги ОСОБА_6 роз’єднані, вимогу щодо скасування рішення Виконавчого комітету виділено в окреме провадження для розгляду в порядку адміністративного судочинства.

У серпні 2008 року ОСОБА_6 подала доповнення до позову, в якому зазначила, що постановою Апеляційного суду Київської області від 15 червня 2006 року, що набрала законної сили, рішення Виконавчого комітету від 27 лютого 2001 року в частині затвердження мирової угоди про визначення порядку користування земельною ділянкою визнано нечинним і скасовано.

Проте на підставі цієї мирової угоди рішенням Виконавчого комітету від 11 вересня 2001 року ОСОБА_8 передано у власність частину спірної земельної ділянки. Оскільки це рішення Виконавчого комітету ґрунтувалося на його попередньому рішенні, яке скасовано за рішенням апеляційного суду, ОСОБА_6 просила суд визнати нечинним і скасувати рішення Виконавчого комітету від 11 вересня 2001 року.

Крім того, рішенням Виконавчого комітету від 17 травня 2005 року ОСОБА_9 дозволено оформити та зареєструвати в бюро технічної інвентаризації самочинно зведений сарай під літ. "З". Оскільки це рішення Виконавчого комітету було прийнято під час дії ухвали місцевого суду про накладення арешту на спірну земельну ділянку, ОСОБА_6 просила суд визнати його нечинним і скасувати.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 вересня 2008 року позов задоволено частково: рішення Ірпінської міської Київської області від 11 вересня 2001 року № 240/9 про передачу в приватну власність ОСОБА_8 земельної ділянки по АДРЕСА_1 Київської області визнано нечинним, а в решті вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 5 грудня 2008 року рішення місцевого суду в частині відмови в позовних вимогах про визначення порядку користування земельною ділянкою скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким ці вимоги задоволено: визначено порядок користування присадибною земельною ділянкою по АДРЕСА_1, виділено в користування ОСОБА_6 земельну ділянку площею 520 кв. м, визначено межі між земельними ділянками сторін, а в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_8 і ОСОБА_7 просять рішення апеляційного суду в частині задоволених вимог скасувати та ухвалити нове рішення, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Частково задовольняючи позов, місцевий суд виходив із того, що спірна земельна ділянка в установленому законом порядку сторонам у натурі не виділялася, її межі не визначені, тому правові підстави для передачі її частини в приватну власність ОСОБА_8 були відсутні, а також відсутні правові підстави для встановлення порядку користування цією земельною ділянкою.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови в позові про встановлення порядку користування земельною ділянкою та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення цієї вимоги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що межі земельної ділянки були встановлені рішенням Виконавчого комітету від 27 лютого 2001 року, а тому порядок користування спірною земельною ділянкою повинен бути визначений у відповідності з вимогами ст. 88 ЗК України 2001 року.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Під час вирішення справи суди виходили з того, що ОСОБА_6 на підставі договору дарування від 27 січня 2001 року набула право власності на 48/100 часток будинку АДРЕСА_1. Іншими співвласникам будинку на час вирішення справи були ОСОБА_8, якому належить 31/100 частка та ОСОБА_7, якій належить 21/100 частка будинку, розташованого на земельній ділянці площею 1083 кв. м, що перебувала в користуванні сторін.

Проте апеляційний суд на зазначене уваги не звернув і помилково застосував до спірних відносин норму ст. 88 ЗК України 2001 року, що набрав чинності з 1 січня 2002 року, якою врегульовано питання володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 30 ЗК України 1990 року, що діяв на час набуття позивачкою права власності на частку в будинку, при переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.

Згідно з вимогами чч.1 і 3 ст. 42 ЗК України 1990 року громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі.

Виходячи з того, що порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд бере до уваги цю угоду при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов'язковою. Це правило стосується тих випадків, коли жилий будинок було поділено в натурі.

Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам.

Суд не може відмовити в позові або закрити провадження у справі про встановлення порядку користування земельною ділянкою з тих підстав, що його визначено угодою сторін. Якщо при вирішенні спору суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку (пп. 21, 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (va007700-04) ).

Переглядаючи справу, апеляційний суд в порушення вимог ст.ст. 213, 214, 303 ЦПК України не вирішив питання, чому в користуванні колишнього співвласника будинку ОСОБА_11 перебувала земельна ділянка площею 117 кв. м, чи існувала між колишніми співвласниками будинку угода щодо користування спірною земельною ділянкою, чи була вона зафіксована відповідними межами, чому в грудні 2000 року співвласники будинку звернулися до Виконавчого комітету із заявами про затвердження мирової угоди щодо порядку користування земельною ділянкою та чи є ця угода обов’язковою для ОСОБА_6

Крім того, апеляційний суд не усунув помилок місцевого суду, оскільки невірно встановив розмір часток ОСОБА_8 й ОСОБА_7 у праві власності на будинок (а.с. 109, 203), а також не взяв до уваги, що рішенням виконавчого комітету від 11 вересня 2001 року № 240/9 було вирішено не тільки питання про передачу в приватну власність ОСОБА_8 земельної ділянки площею 499 кв. м по АДРЕСА_1 (а.с. 143), але й вирішено питання про передачу в приватну власність ОСОБА_12 земельної ділянки площею 377 кв. м за цією адресою (а.с. 110).

З огляду на викладене ухвалені у справі рішення місцевого та апеляційного судів в частині задоволених вимог не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд.

Судові рішення в частині відмови в задоволенні вимог про визнання незаконним і скасування рішення Виконавчого комітету від 17 травня 2005 року заявниками не оскаржені.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_8 і ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 вересня 2008 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 5 грудня 2008 року в частині задоволених вимог скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.