Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до відкритого акціонерного товариства "Хліб" (далі – ВАТ "Хліб") про зміну формулювання причин звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виплату грошової компенсації за невикористану відпустку та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 23 квітня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 вересня 2009 року,

У січні 2008 року ОСОБА_6 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 4 січня 1999 року працював у відповідача на посаді сторожа, а потім на посаді контролера контрольно-пропускного пункту відділу охорони. У квітні 2007 року ВАТ "Хліб" уклав договір з охоронною фірмою "ГРИФОН" і йому було запропоновано виходити на роботу в охоронну фірму з виконанням інших обов’язків. Не погодившись із цим, він 21 квітня 2007 року написав заяву про звільнення у зв’язку зі зміною істотних умов праці згідно з п. 6 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України (322-08) ). Однак відповідно до наказу від 16 листопада 2007 року № 819-к був звільнений із займаної посади з 5 травня 2005 року за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Позивач, уточнивши позовні вимоги, просив суд змінити причини формулювання звільнення із ч. 3 ст. 38 КЗпП України на п. 6 ст. 36 КЗпП України; стягнути з відповідача середній заробіток до дня фактичного розрахунку в розмірі 19 840 грн., компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 1 280 грн., 5 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди та судові витрати в розмірі 1 050 грн.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Останнім рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 23 квітня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 вересня 2009 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ВАТ "Хліб" на користь ОСОБА_6 компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 619 грн. 56 коп., витрати на правову допомогу в розмірі 200 грн. У решті позову відмовлено. Розподілено судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить ухвалені судові рішення скасувати й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2007 року встановлено, що відсутні підстави для звільнення позивача згідно з п. 6 ст. 36 КЗпП України, тому не може бути змінено формулювання причин звільнення, а вимоги щодо незаконності звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України позивачем не заявлялись. Разом із тим грошова компенсація за невикористану ОСОБА_6 відпустку була помилково нарахована відповідачем у розмірі 207 грн. 59 коп. за 8 днів, замість 827 грн. 15 коп. за 32 дні.

Проте погодитись із таким висновком суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають; суди не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, при цьому порушили норми як процесуального, так і матеріального права.

Судом установлено, що наказом від 4 січня 1999 року № 1-к ОСОБА_6 прийнятий на посаду сторожа у відділ охорони ВАТ "Хліб". Наказом від 15 січня 2006 року № 4-к його переведено на посаду контролера контрольно-пропускного пункту відділу охорони. 21 квітня 2007 року позивач подав заяву про звільнення з роботи на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України (а.с. 76). Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2007 року відмовлено ОСОБА_6 у задоволенні позову про зобов’язання директора ВАТ "Хліб" провести звільнення з роботи ОСОБА_6 на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України. Наказом від 16 листопада 2007 року № 819-к позивач був звільнений з посади контролера контрольно-пропускного пункту відділу охорони з 5 травня 2005 року за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. 17 листопада 2007 року ВАТ "Хліб" надіслав ОСОБА_6 копію наказу про звільнення та повідомлення про необхідність з’явитись на підприємство для остаточного розрахунку, які він отримав 27 листопада 2007 року. 30 листопада 2007 року позивач отримав трудову книжку, від отримання розрахунку при звільненні відмовився, оскільки був не згоден з його розміром.

Відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Таким чином, з урахуванням вимог КЗпП України (322-08) у справах, в яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Як установлено судом, 21 квітня 2007 року ОСОБА_6 подав заяву про звільнення у зв’язку зі зміною істотних умов праці згідно з п. 6 ст. 36 КЗпП України, на якій знаходиться резолюція керівника "заперечую" (а.с. 76).

Суд першої інстанції в порушення вимог ст. ст. 10, 212, 214 ЦПК України не дав належної оцінки доводам позивача про те, що він не писав заяви про звільнення за власним бажанням. Крім того, судом узагалі не враховано, що ОСОБА_6 був звільнений із 5 травня 2007 року, а трудову книжку отримав лише 30 листопада 2007 року.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 18 своєї постанови від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) , при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевіряти їх відповідність законові.

Якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі (розпорядженні) дана неправильна юридична кваліфікація, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність з чинним законодавством.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції та апеляційний суд, переглядаючи справу, на зазначені положення закону уваги не звернули, належним чином не перевірили їх обґрунтованість і дійшли помилкового висновку про відмову в позовних вимогах про зміну формулювання причин звільнення лише з тих підстав, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2007 року встановлено відсутність підстав для звільнення позивача згідно з п. 6 ст. 36 КЗпП України.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 23 квітня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 вересня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.