Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Жайворонок Т.Є., Мазурка В.А.,

Лященко Н.П., Перепічая В.С.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю "Комерційний банк "Дельта" (далі – ТОВ "КБ "Дельта") про стягнення штрафних санкцій та процентів за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 березня 2010 року,

У березні 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ТОВ "КБ "Дельта" про стягнення штрафних санкцій та процентів, посилаючись на те, що 21 жовтня 2008 року між ним та відповідачем був укладений договір банківського вкладу № 001-03127-211008, за яким він передав банку кошти в розмірі 35 тис. грн. строком до 26 жовтня 2009 року з процентною ставкою за вкладом 21.25% річних.

30 січня 2009 року звернувся до банку із заявою про дострокове розірвання вказаного договору та отримання належних йому грошових коштів.

Однак, відповідач відмовив йому в достроковому поверненні вкладу.

З урахуванням уточнених вимог позивач просив стягнути на його користь із ТОВ "КБ "Дельта" штрафні санкції за прострочення виплати в сумі 3 500 грн., інфляційні в сумі 1 960 грн. та 3% річних від простроченої суми в розмірі 517 грн. 81 коп.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 18 березня 2010 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Розгляд справи та ухвалені рішення не відповідають цим вимогам.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 посилався на те, що всупереч п. 3.4 договору відповідач не виконав свого обов’язку перерахувати суми вкладу за достроково розірваним ним, позивачем, договором і процентів на банківський вклад та просив стягнути ці кошти. Пізніше, у зв’язку з перерахуванням банком 24 липня 2009 року суми вкладу (35 тис. грн.) та 2 738 грн. 68 коп. процентів на банківський вклад, просив стягнути з відповідача штрафну санкцію за невчинення дій з переказу коштів, проценти за прострочення грошового зобов’язання за розірваним договором та інфляційні.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги необґрунтовані й безпідставні, оскільки ще 2 лютого 2009 року відповідач повідомив позивача про неможливість дострокового розірвання договору банківського вкладу через заборону Правління Національного Банку України 4 грудня 2008 року на дострокове повернення депозитів та що відповідач виплатив належні за договором кошти 24 липня 2009 року, а стягнення процентів за Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (2346-14) не може бути вчинено, тому що за умовами укладеного між сторонами договору переказу не відбулося.

Крім того, суд виходив із того, що ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачено сплату 3% річних від простроченої суми тільки у випадку, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, а договором сторін процентну ставку встановлено в розмірі 21.25%, що виключає відповідальність банку за ст. 625 ЦК України за порушення грошового зобов’язання перед позивачем.

Такі висновки суду першої інстанції не можна вважати законними та обґрунтованими, оскільки суд залишив поза увагою те, що вимога ОСОБА_3 про стягнення 3 500 грн. штрафних санкцій за невчинення переказу коштів за вкладом ґрунтувалася на п. 3.4.2 договору, яким передбачено перерахування коштів на поточний рахунок. Свого висновку з урахуванням наведеного суд не зробив та, крім того, помилково вважав, що сплата процентів за депозитом виключає сплату процентів за прострочення зобов’язання (ч. 2 ст. 625 ЦК України).

Суд також не врахував визнання представником відповідача (а.с. 74) позовних вимог про стягнення процентів за прострочення зобов’язання, які визнані в розмірі 491 грн. 92 коп.

Оцінки цій обставині суд не дав.

Апеляційний суд допущені судом першої інстанції порушення не усунув і необґрунтовано відхилив апеляційну скаргу.

З урахуванням викладеного судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони як ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 березня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.