Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до державного територіально-галузевого об’єднання "Львівська залізниця" (далі – ДТГО "Львівська залізниця"), відділкової клінічної лікарні станції Тернопіль (далі – ВКЛС Тернопіль), треті особи: Вільна профспілка машиністів України (далі – ВПМУ), ОСОБА_7, про визнання незаконним та скасування висновку лікарсько-експертної комісії, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 1 вересня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 24 грудня 2009 року,

У лютому 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1993 року працювала в локомотивному депо Тернопіль (далі – депо) провідником пасажирських вагонів приміського сполучення. Висновком ЛЕК від 16 листопада 2006 року її визнано непридатною до виконуваної роботи через захворювання на дисциркуляторну енцефалопатію ІІ стадії. Наказом начальника депо від 20 грудня 2006 року її було звільнено з роботи за п. 2 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України (322-08) ) у зв’язку з невідповідністю виконуваній роботі за станом здоров’я і відмовою від переведення на іншу роботу. Посилаючись на те, що поставлений діагноз не відповідає дійсності, висновок ЛЕК суперечить чинному законодавству України, а тому звільнення її з роботи незаконне, просила визнати незаконним та скасувати висновок ЛЕК від 16 листопада 2006 року; поновити на роботі; стягнути з ДТГО "Львівська залізниця" на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 5 692 грн. 40 коп.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 1 вересня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 24 грудня 2009 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

ОСОБА_6 звернулася з касаційною скаргою до Верховного Суду України, в якій просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_6 в частині визнання незаконним та скасування висновку лікарсько-експертної комісії відділкової клінічної лікарні станції Тернопіль від 16 листопада 2006 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив із того, що цей висновок зроблено уповноваженим органом та у відповідності до вимогам діючого законодавства.

Рішення суду в цій частині відповідає нормам матеріального й процесуального права, тому касаційну скаргу в цій частині слід відхилити.

Разом з тим, з висновками судів в частині відмови ОСОБА_6 у поновленні на роботі повністю погодитись не можна з таких підстав.

Відповідно до п. 2 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи. Звільнення з цих підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

За положеннями ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 2 ст. 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Судом установлено, що 1 червня 2000 року між депо та ОСОБА_6А укладено контракт терміном дії на 10 років, відповідно до якого її було прийнято на роботу в депо провідником пасажирських вагонів приміського сполучення. Пунктом 12 контракту передбачено можливість його припинення з ініціативи роботодавця до закінчення терміну дії у випадках, передбачених, зокрема ст. 40 КЗпП України. Позачерговим медичним обстеженням від 15 травня 2005 року ОСОБА_6 було визнано придатною до роботи з терміном наступного медичного обстеження через 3 роки. Висновком ЛЕК від 16 листопада 2006 року за результатами позачергового медичного обстеження ОСОБА_6 визнано непридатною до виконуваної роботи. У грудні 2006 року остання двічі відмовлялася від переведення на інші посади, про що складено відповідні акти. 7 грудня 2006 року адміністрація депо звернулася до профспілкового комітету первинної профспілкової організації ВПМУ локомотивного депо Тернопіль з поданням про дачу згоди на звільнення ОСОБА_6 за станом здоров’я. Листом від 18 грудня 2006 року профспілковий комітет ВПМУ повідомив адміністрацію депо про своє рішення від 15 грудня 2006 року, яким відмовлено у наданні згоди на звільнення ОСОБА_6 на підставі п. 2 ст. 40 КЗпП України. Наказом начальника депо від 20 грудня 2006 року № 566 ОСОБА_6 звільнено з роботи за п. 2 ст. 40 КЗпП України у зв’язку з невідповідністю виконуваній роботі за станом здоров’я і відмовою від переведення на іншу роботу.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 березня 2008 року відмовлено в задоволенні позову ДТГО "Львівська залізниця" до первинної профспілкової організації ВПМУ локомотивного депо Тернопіль, профспілкового комітету первинної профспілкової організації ВПМУ локомотивного депо Тернопіль про визнання незаконним рішення від 15 грудня 2006 року про відмову в наданні згоди на звільнення ОСОБА_8 та ОСОБА_6 з роботи з підстав, передбачених п 2 ст. 40 КЗпП України. Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2008 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено, зазначене рішення профспілкового комітету визнано незаконним. Ухвалою Верховного Суду України від 3 березня 2010 скасовано рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 березня 2008 року та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2008 року, провадження в справі закрито.

Відмовляючи в задоволенні позову про поновлення ОСОБА_6 на роботі, суд першої інстанції, керуючись ст. 61 ЦПК України, дійшов висновку, що рішення апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2008 року про визнання незаконною відмову профспілкового комітету в дачі згоди на звільнення ОСОБА_6 за п. 2 ст. 40 КЗпП, є обставиною, яка не доказується.

Цей висновок є помилковим.

Відповідно до вимог ст. 43 КЗпП України обгрунтоване письмове звернення власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником профспілковий орган розглядає у п’ятнадцятиденний строк. Про прийняте рішення повідомляє власника або уповноважений ним орган у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) дав згоду на розірвання трудового договору. Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Таким чином законом передбачено право власника або уповноваженого ним органу звільнити працівника при відмові профспілкового органу дати згоду на таке звільнення лише у двох випадках: якщо профспілковий орган у встановлений законом строк не повідомить про прийняте рішення у письмовій формі; якщо рішення профспілкового органу не містить обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору.

За змістом ст. 33 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" в судовому порядку може бути оскаржено лише рішення профспілкового органу, в якому порушено вимогу про розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації.

Виходячи з указаних норм трудового законодавства й принципу диспозитивності процесуального права, у суду не було підстав вважати, що висновки, викладені в рішенні апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2008 року, є преюдицією у справі про поновлення на роботі ОСОБА_6

Апеляційний суд на допущені місцевим судом порушення увагу не звернув.

Ураховуючи, що неправильне застосування судами норм матеріального й порушення норм процесуального права призвело до неправильного вирішення спору в частині вимог про поновлення на роботі, судові рішення в цій частині відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 338 ЦПК України 2004 року, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 1 вересня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 24 грудня 2009 року в частині позовних вимог ОСОБА_6 про поновлення на роботі скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

У решті – судові рішення залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.