Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Загороднього А.Ф., Мойсюка М.І. (доповідач), Черпака Ю.К.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Головного управління Державної фіскальної служби у Закарпатській області, Державної податкової інспекції у Тячівському районі Головного управління Державної фіскальної служби у Закарпатській області, Державної фіскальної служби України про стягнення заборгованості, за касаційними скаргами ОСОБА_4 на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2016 року, -

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Закарпатській області, Державної податкової інспекції у Тячівському районі Головного управління Державної фіскальної служби у Закарпатській області, Державної фіскальної служби України (далі - ГУ ДФС, ДПІ, ДФС відповідно) в якому просив: стягнути з ГУ ДФС на його користь заборгованість у вигляді вихідної допомоги в розмірі 3688,30 гривень та середньої заробітної плати за весь період невиплати такої в розмірі 212446,08 гривень, а загалом у розмірі 216134,38 гривень; зобов'язати ГУ ДФС привести запис в трудовій книжці позивача у відповідності до вимог діючої Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за № 110 (z0110-93) (далі - спірна допомога, середній заробіток за час затримки, спірні кошти, Інструкція № 110 відповідно).

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що відповідачі протиправно і всупереч вимог законодавства, з порушенням його прав, не виплатили спірні кошти, а тому ОСОБА_4 просив про задоволення позову.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2016 року, даний адміністративний позов, в частині зобов'язання ГУ ДФС привести запис в трудовій книжці позивача у відповідності до вимог діючої Інструкції № 110 (z0110-93) залишено без розгляду.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційних скаргах позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та задовольнити позов.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи колегія суддів, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з відсутності правових підстав, заснованих на законі, для нарахування і виплати ОСОБА_4 спірних коштів.

Проте, до такого висновку суди дійшли без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права, з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України (254к/96-ВР) , на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (3477-15) є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 з 19 січня 1993 року працював у ДПІ на посадах старшого державного податкового інспектора відділу оподаткування населення ДПІ та начальника відділу справляння податків з фізичних осіб ДПІ, а з 2 червня 1997 року переведений на посаду старшого слідчого в особливо важливих справах слідчого відділу Тячівського міжрайонного управління податкової міліції ДПА у Тячівському районі та податкової міліції, звідки був звільнений наказом Державної податкової адміністрації у Закарпатській області від 23 липня 2003 року № 163 "Про звільнення ОСОБА_4" (далі - наказ № 163) з 28 липня 2003 року за пунктом 64 підпунктом "ж" (за власним бажанням) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (114-91-п) (далі - Положення № 114).

В подальшому, в 2015 році, позивач звертався до ГУ ДФС із зверненнями, в яких просив про виплатити йому спірну допомогу та внести виправлення у його трудову книжку.

У відповідь на зазначені звернення відповідач повідомив, що ОСОБА_4 не має права на спірну допомогу, передбачену статтею 9 Закону України від 9 квітня 1992 року № 2262-XII "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (далі - Закон № 2262-XII (2262-12) , в редакції, чинній на момент звільнення позивача зі служби в органах податкової міліції) і абзацом 2 пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей" (393-92-п) (далі - постанова КМУ № 393, в редакції того ж періоду), а також вказав на можливість внесення виправлень у трудову книжку позивача за умови надання ним оригіналу такої.

Так, у відповідності до частини 2 статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Частиною 2 статті 19 Основного Закону України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Право виплати допомоги передбачено статтею 9 Закону № 2262-XII, яка встановлює, що військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, які звільняються зі служби, членам сімей відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, та пенсіонерам з їх числа, які втратили годувальника, виплачується допомога в порядку і розмірах, що визначаються Кабінетом Міністрів України.

При цьому, за змістом частини 2 статті 27 Закону України від 4 грудня 1990 року № 509-XII "Про державну податкову службу в Україні" (далі - Закон № 509-XII (509-12) ) і пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 1998 року № 1716 "Про проходження служби особами начальницького складу податкової міліції та обчислення їм вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги" (1716-98-п) (далі - постанова КМУ № 1716) на осіб начальницького складу податкової міліції, до яких відноситься і позивач у цій справі, поширено дію постанови КМУ № 393 (393-92-п) , а також зазначено, що пенсійне забезпечення осіб начальницького складу податкової міліції та оподаткування їх доходів здійснюються в порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького складу органів внутрішніх справ.

Водночас, за преамбулою до Закону № 2262-XII (2262-12) ним визначено умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України, зокрема, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, осіб начальницького складу податкової міліції.

Варто наголосити і на тому, що згідно з абзацом 12 пункту 1 постанови КМУ № 393 (393-92-п) час роботи позивача на посадах у ДПІ підлягає зарахуванню до вислуги років у календарному обчисленні, оскільки позивач безперервно у період з 19 січня 1993 року по 28 липня 2003 року працював у ДПІ і був переведений на посаду начальницького складу податкової міліції.

Запис № 20 у трудовій книжці позивача, який містить відомості про його вислугу років, містить помилку стосовно визначення моменту початку проходження служби ОСОБА_4, про що не заперечив відповідач, тобто ці обставини не є спірними у справі, а отже не підлягають доказуванню згідно з частиною 3 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України.

Тобто, календарну вислугу років позивача необхідно обчислювати починаючи з 19 січня 1993 року, яка на момент його звільнення зі служби становила більше 10 років.

Пунктом 10 постанови КМУ № 393 (393-92-п) передбачено, що Військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби), особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ при звільненні з військової служби або з органів внутрішніх справ за вислугою строку служби, за віком, за станом здоров'я, у зв'язку із скороченням штатів або з проведенням організаційних заходів у разі неможливості використання на службі (в органах) виплачується грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Військовослужбовцям, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, звільненим з військової служби або з органів внутрішніх справ через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, виплачується грошова допомога у розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Вказана норма постанови Уряду умовно поділяє осіб, які мають право на грошову допомогу на дві категорії, а саме, тих, які звільняються зі служби з об'єктивних обставин (за вислугою строку служби, за віком, за станом здоров'я, у зв'язку із скороченням штатів або з проведенням організаційних заходів у разі неможливості використання на службі) і тих осіб, які вимушені припинити службу з суб'єктивних підстав (через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України).

Вжитий у наведеному пункті постанови КМУ № 393 (393-92-п) термін "інші поважні причини" має оціночний характер і не є вичерпним за своєю суттю.

Одночасно, за правилами частини 1 статті 24 Закону № 509-XII (чинний на час звільнення позивача зі служби) особи начальницького складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького складу органів внутрішніх справ.

В свою чергу, підпункт "ж" пункту 64 Положення № 114 (114-91-п) , на підставі якого звільнено позивача, передбачає можливість звільнення зі служби за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.

Отже, перед звільненням, особа, якій надані такі повноваження, повинна перевірити наявність таких поважних причин, про які іде мова і згаданому пункті Положення № 114 (114-91-п) .

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що позивач звільнений зі служби саме з інших поважних причин, що відповідає вимогам абзацу 2 пункту 10 постанови КМУ № 393 (393-92-п) .

Колегія суддів звертає увагу і на те, що відсутність у вищевказаному пункті постанови Уряду прямої вказівки на право виплати грошової допомоги особам, які звільняються зі служби за власним бажанням (що теж є поважною, у розумінні законодавства, причиню звільнення) не може бути підставою для позбавлення позивача такого права, оскільки це може свідчити про дискримінаційний характер такої норми підзаконного нормативно - правового акту.

Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина визначає Закон України від 6 вересня 2012 року № 5207-VI "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" (5207-17) (далі - Закон № 5207-VI (5207-17) , чинний на час звернення позивача за виплатою спірної допомоги і з даним позовом).

За визначенням пунктів 2, 3 частини 1 статті 1 Закону № 5207-VI дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

За правилами статті 2 цього ж Закону законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: 1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; 2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; 3) повагу до гідності кожної людини; 4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Заборона дискримінації передбачена статтею 6 Закону № 5207-VI, яка встановлює, що відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Комплексний аналіз наведених правових норм національного законодавства з урахуванням їх юридичних зв'язків в контексті встановлених судами обставин справи дає колегії суддів підстави для висновку, що позивач має право, поряд із іншими суб'єктами, визначеними у статті 9 Закону № 2262-XII і абзаці 2 пункту 10 постанови КМУ № 393 (393-92-п) , які звільнені також з поважних причин, на виплату йому спірної грошової допомоги, інакше обмеження його права є формою непрямої дискримінації, яка заборонена законом.

Таким чином, висновки судів про відсутність у позивача права на виплату йому спірних коштів є передчасними та такими, що не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та дотриманні норм процесуального права.

Також, судами при розгляді справи не вирішена позовна вимога про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, яка є похідною вимогою від вищевказаної.

Відтак, судам необхідно повно і всебічно, з перевіркою належними та допустимими доказами, дослідженими у судовому засіданні, з'ясувати обставини справи стосовно наявності у позивача права на виплату йому компенсації, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, обчислити, з наведенням відповідних розрахунків, її розмір.

Враховуючи, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в суді касаційної інстанції не дають права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням її на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

Касаційні скарги ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.