Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного

Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання права власності на ? частину квартири та поділ іншого спільного майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 28 серпня 2008 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 14 січня 2009 року,

У травні 2007 року ОСОБА_6 звернулася до суду з названим позовом.

Зазначала, що з жовтня 1998 року до 2002 року проживала з ОСОБА_7 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а з 28 травня 2002 року - у зареєстрованому шлюбі. За час спільного проживання вони на ім’я відповідача придбали квартиру АДРЕСА_1, гараж і торговий металевий кіоск, а також інше побутове майно.

Оскільки відповідач від поділу спільного майна в добровільному порядку відмовився, ОСОБА_6, уточнивши позовні вимоги, просила суд визнати за нею право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1, телевізор "Філіпс", м'який куточок, меблевий гарнітур і гараж, решту майна виділити відповідачеві та стягнути з нього на її користь 2500 грн. грошової компенсації.

Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 28 серпня 2008 року позов задоволено частково: у власність ОСОБА_6 виділено майно на загальну суму 19244 грн., а саме: гараж, що розташований на АДРЕСА_1, вартістю 18944 грн. і меблевий гарнітур – 300 грн.; у власність ОСОБА_7 виділено майно на загальну суму 19100 грн., а саме: торговий металевий кіоск за вказаною адресою вартістю 15000 грн., телевізор "Філіпс" – 1200 грн., м'який куточок – 700 грн., морозильну камеру – 1300 грн., спальний гарнітур – 500 грн., диван – 300 грн. і газову плиту – 100 грн.; у решті вимог відмовлено.

Додатковим рішенням цього суду від 22 жовтня 2008 року ОСОБА_6 відмовлено у визнанні за нею права власності на ? частину спірної квартири.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 14 січня 2009 року рішення місцевого суду в частині вирішення вимог про поділ квартири № АДРЕСА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено: визнано за ОСОБА_6 і ОСОБА_7 право власності на ? частину цієї квартири за кожним; у частині поділу решти майна змінено: стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 144 грн. грошової компенсації; у решті -рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення по суті справи, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Частково задовольняючи позов, місцевий суд виходив із того, що спірна квартира придбана відповідачем до шлюбу з відповідачкою - 23 вересня 2000 року за його власні кошти, тому не є спільною власністю сторін; решта спірного майна набута сторонами під час перебування в шлюбі й підлягає поділу між ними в рівних частках.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині вирішення вимог про визнання права власності на половину квартири та змінюючи рішення в частині поділу побутового майна, апеляційний суд дійшов висновку, що спірна квартира відповідно до вимог ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність" є об’єктом права спільної власності сторін; частки подружжя в спільному майні є рівними, тому з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 підлягає стягненню грошова компенсація.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Під час вирішення справи місцевий суд виходив із того, що ОСОБА_6 і ОСОБА_7 з жовтня 1998 року до травня 2002 року проживали разом як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу, а 28 травня 2002 року зареєстрували шлюб.

При цьому ОСОБА_6 розірвала шлюб з першим чоловіком 10 травня 2000 року.

23 вересня 2000 року ОСОБА_7 за власні кошти, накопичені за рахунок отриманої заробітної плати, що визнала в судовому засіданні й позивачка, придбав квартиру АДРЕСА_1.

Після реєстрації шлюбу сторони придбали перелічене в позовній заяві побутове майно та побудували у дворі будинку 120-а по вул. Героїв Врадіївщини в смт. Врадіївка Миколаївської області гараж, а також торговий кіоск для здійснення ОСОБА_7 підприємницької діяльності.

Відповідно до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону України "Про власність", ст. 22 КпШС України); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону України "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду").

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) ).

Таким чином місцевий суд, установивши, що спірна квартира придбана ОСОБА_7 до шлюбу з позивачкою за рахунок його власних коштів, накопичених за рахунок отриманої заробітної плати, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ця квартира відповідно до вимог ст.ст. 16 і 17 Закону України "Про власність" не може бути визнана спільною власністю сторін.

Апеляційний суд, переглядаючи справу в цій частині, у порушення вимог ст.ст. 213, 214 і 303 ЦПК України встановлені місцевим судом факти не спростував і, ґрунтуючись на тих самих доказах, дійшов помилкового висновку щодо правового статусу спірної квартири .

Крім того, апеляційний суд не врахував, що додаткове рішення місцевого суду від 22 жовтня 2008 року, яким ОСОБА_6 було відмовлено у визнанні за нею права власності на ? частину спірної квартири, позивачкою в апеляційному порядку оскаржено не було.

За таких обставин місцевий суд, вирішуючи позов у частині вимог про визнання права власності на ? частину квартири, повно та всебічно встановивши обставини справи й визначивши правовідносини, зумовлені встановленими обставинами, правильно застосував правові норми та ухвалив у цій частині законне й справедливе рішення.

Згідно з вимогами ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Таким чином, рішення апеляційного суду в частині вирішення вимог про визнання права власності на ? частину квартири підлягає скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення місцевого суду.

Відповідно до положень ст.ст. 57, 61 СК України, ст. 52 ЦК України майно приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності (п. 29 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 " Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) ).

Однак, вирішуючи справу в частині поділу іншого майна сторін, набутого після укладення шлюбу, суди, установивши, що спірний металевий кіоск було побудовано сторонами з метою здійснення ОСОБА_7 підприємницької діяльності, у порушення вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України належним чином не обґрунтували свого висновку про віднесення цього кіоску до майна, яке є спільною власністю подружжя, а тому неповністю визначилися з характером спірних правовідносин і не вирішили питання щодо обсягу майна, яке підлягає поділу між сторонами.

З огляду на викладене ухвалені в цій частині вимог судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд.

Керуючись ст.ст. 336, 338 і 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 14 січня 2009 року в частині вирішення вимог позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання права власності на ? частину квартири скасувати та залишити в силі в цій частині рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 28 серпня 2008 року.

У решті - ці судові рішення скасувати та передати справу для вирішення вимог про поділ спільного майна подружжя на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.