Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головчук С.В. (суддя-доповідач),

Пасічник С.С.,

Стародуба О.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Виконавчого комітету Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області

на постанову Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 27 листопада 2014 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2015 року

в справі за позовом ОСОБА_4 до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

У липні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, просив зобов'язати Виконавчий комітет Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15 лютого 2012 року по 27 листопада 2014 року.

В обґрунтування позову ОСОБА_5, посилався на те, що відповідач не виплатив йому всіх сум, що належали при звільнені, а саме: матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2010 та 2011 роки виплачено в розмірі окладу, а не в розмірі середньомісячної заробітної плати працівника. Просив застосувати до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області положення ч. 1 ст. 117 КЗпП України.

Постановою Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 27 листопада 2014 року, яку залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2015 року, позовні вимоги задоволено повністю.

У касаційній скарзі Виконавчий комітет Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, прийняти нове рішення, яким в задоволені позовних вимог відмовити. В обґрунтування скарги відповідач посилається на відсутність його вини, оскільки виплата працівнику матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не є обов'язком, а правом підприємства відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 268 від 09 березня 2006 (268-2006-п) . Окрім того вказав, що такі виплати проводяться у разі наявності коштів у підприємства.

В запереченнях на касаційну скаргу позивач просить касаційну скаргу відхилити, оскільки судовими рішеннями Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області підтверджено факт невиплати йому належних коштів з вини відповідача.

Перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 з 06 жовтня 2010 року працював у Виконавчому комітеті Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області на посаді спеціаліста І категорії по роботі з населенням за місцем проживання, а з 15 лютого 2012 року звільнився із займаної посади за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України.

02 червня 2014 року Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області, розглянувши справу № 524/3863/14-а за позовам ОСОБА_4 до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області про визнання незаконною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, встановив, що виплата матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань в 2010 році мала обов'язковий характер та повинна була проводитися у розмірі середньомісячної заробітної плати; суд зобов'язав Виконавчий комітет Автозаводської районної ради міста Кременчука нарахувати та виплатити ОСОБА_4 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2010 рік в розмірі середньомісячної заробітної плати.

10 червня 2014 року Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області, розглянувши справу № 524/3865/14-а за позовам ОСОБА_4 до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії, встановив, що виплата матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань в 2011 році мала обов'язковий характер та повинна була проводитися у розмірі середньомісячної заробітної плати; суд зобов'язав Виконавчий комітет Автозаводської районної ради міста Кременчука нарахувати та виплатити ОСОБА_4 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2011 рік в розмірі середньомісячної заробітної плати з урахуванням виплачених сум.

Отже, вищевказаними судовими рішеннями підтверджено факт невиплати позивачу всіх сум, належних йому на час звільнення - 15 лютого 2012 року.

Частково задовольняючи позовні вимоги в даній справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що вина відповідача доведена судовими рішеннями. Тому є підстави для застосування положень ст.ст. 116 і 117 КЗпП України.

Відповідно до ст. 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно із ст. 33 Закону України "Про державну службу" заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок. Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. Законом України "Про оплату праці" (108/95-ВР) визначено структуру заробітної плати, до якої входять основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати. Тобто, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є складовою заробітної плати.

Згідно із ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Враховуючи, що вина відповідача щодо невиплати ОСОБА_4 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2010, 2011 роки в тому розмірі, що належали йому під час звільнення, доведена іншими судовими рішеннями, колегія суддів погоджується з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15 лютого 2012 року по 27 листопада 2014 року.

Таким чином доводи відповідача у касаційній скарзі про відсутність його вини у виплаті позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не в повному обсязі, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вони перевірялися іншими судами і їм дана належна оцінка.

Оскільки під час вирішення справи по суті судом апеляційної інстанції не допущені порушення норм матеріального та процесуального права, то скаргу Виконавчого комітету Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

Касаційну скаргу Виконавчого комітету Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області залишити без задоволення, а постанову Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 27 листопада 2014 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, та оскарженню не підлягає.