6-24662св09 Про визнання договорів купівлі-продажу нежилих приміщень недійсними - 24.02.2010 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Київської обласної спілки споживчих товариств до Іванківської районної спілки споживчих товариств, ОСОБА_3 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 30 вересня 2009 року,

У лютому 2009 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 5 листопада 2005 року та 29 липня 2006 року Іванківська районна спілка споживчих товариств уклала з ОСОБА_3 договори купівлі-продажу нежилих приміщень, а саме: частини приміщення магазину на АДРЕСА_2 та приміщення кондитерського цеху на АДРЕСА_1. Вказував, що відповідно до вимог ст. ст. 9, 10 Закону України "Про споживчу кооперацію", п. 4.5 статуту Іванківської районної спілки споживчих товариств та п. 1.5 Договору делегування повноважень та виконання окремих функцій Іванківська районна спілка споживчих товариств мала право відчужувати нерухоме майно тільки за рішенням загальних зборів конференції чи з’їзду за умови погодження питання продажу майна з обласною спілкою споживчих товариств. Посилаючись на недотримання цього порядку просив суд визнати недійсними договір купівлі-продажу від 5 листопада 2005 року частини приміщення магазину, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 та договір купівлі-продажу кондитерського цеху від 29 липня 2006 року, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, зобов’язати ОСОБА_3 звільнити спірні приміщення та стягнути з Іванківської районної спілки споживчих товариств на користь ОСОБА_3 60 тис. грн.

Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 10 квітня 2009 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 30 вересня 2009 року рішення районного суду скасовано, позов задоволено частково. Визнано недійсними договір купівлі-продажу від 5 листопада 2005 року частини приміщення магазину, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 та договір купівлі-продажу кондитерського цеху від 29 липня 2006 року, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Зобов’язано Іванківську районну спілку споживчих товариств повернути ОСОБА_3 вартість нежилого приміщення частини магазину в сумі 50 тис. грн., та вартість приміщення кондитерського цеху в сумі 10 тис. грн. Зобов’язано ОСОБА_3 повернути Іванківській районній спілці споживчих товариств зазначені нежилі приміщення.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що 5 листопада 2005 року Іванківською районною спілкою споживчих товариств та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення (магазину), що розташований за адресою: АДРЕСА_2, вартість зазначеного приміщення 50 тис. грн. (а.с. 44-45).

29 липня 2006 року між тими ж сторонами укладено договір купівлі-продажу приміщення кондитерського цеху вартістю 10 тис. грн., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (41-42).

Відмовляючи у задоволенні позову районний суд виходив з того, що Іванківська районна спілка споживчих товариств на час укладення спірних договорів вийшла зі складу Київської обласної спілки споживчих товариств і як власник могла розпоряджатись своїм майном згідно зі статутом, а Київська обласна спілка споживчих товариств могла давати лише рекомендації щодо найбільш доцільного та ефективного розпорядження цим майном.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що спірні договори купівлі-продажу суперечать вимогам чинного законодавства, статуту Іванківської районної спілки споживчих товариств та договору від 10 січня 1994 року, укладеного Іванківською районною спілою споживчих товариств та Київською обласною спілкою споживчих товариств щодо їх повноважень.

Однак з висновком апеляційного суду не можна погодитись, оскільки він дійшов його з порушенням норм матеріального й процесуального права.

Згідно з ч. 1 ст. 304 ЦПК України справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

Частина 1 ст. 313 ЦПК України передбачає, що апеляційний суд ухвалює рішення та постановляє ухвалу за правилами статті 19 і глави 7 розділу III цього Кодексу з винятками і доповненнями, зазначеними у статтях 314 - 316 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення апеляційного суду не відповідає.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Відповідно до ст. ст. 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Оскільки сторони правочинів не порушують питання про визнання їх недійсними, то виходячи зі змісту норм ст. 215, 216 ЦК України та відповідно до вимог ст. 214 ЦПК України апеляційний суд під час ухвалення рішення про задоволення позову Київської обласної спілки споживчих товариств, яка не була стороною оспорюваних правочинів, повинен був встановити, які саме її права та законні інтереси порушені вчиненням цих правочинів і які є підстави для звернення з позовом до суду.

У порушення норм ст. ст. 214, 316 ЦПК України апеляційний суд не зазначив у рішенні, які саме суттєві права чи законні інтереси Київської обласної спілки споживчих товариств порушені сторонами угод при їх укладенні.

При цьому апеляційний суд не дав належної оцінки доводам відповідачів про те, що права Іванківської районної спілки споживчих товариств, як власника майна не могли бути і не були обмежені у передбаченому законом порядку.

Зокрема, сторони угод посилалися на те, що відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України саме власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право власника розпоряджатися своїм майном на свій розсуд передбачено ч. 1 ст. 319 ЦК України, а ч. 2 цієї статті передбачає право власника вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч. 7 ст. 319 ЦК України діяльність власника може бути обмежена лише у випадках і в порядку, встановленому законом. Апеляційний суд не зазначив в оскаржуваному рішенні, яким законом обмежено право Іванківської районної спілки споживчих товариств на відчуження майна.

В той же час ч. 4 ст. 8 Закону України "Про споживчу кооперацію" передбачено, що спілка є юридичною особою і може здійснювати господарську та іншу не заборонену чинним законодавством діяльність з дня її державної реєстрації. Вона не відповідає за зобов'язаннями споживчих товариств і не має щодо них розпорядчих функцій.

Частина 1 ст. 5 зазначеного Закону зазначає, що первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство – самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану.

Споживче товариство вважається створеним, визнається юридичною особою і може здійснювати господарську та іншу діяльність з дня його державної реєстрації (ч. 3 ст. 5 Закону).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону власність споживчої кооперації є однією з форм колективної власності. Вона складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їх спільної власності. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні, яка визначається розмірами обов'язкового пайового та інших внесків, а також нарахованих на них дивідендів.

Власність спілок споживчих товариств створюється з майна, переданого їх членами, коштів, одержаних від господарської діяльності підприємств і організацій спілки, реалізації цінних паперів та іншої діяльності.

Об'єкти права власності споживчої кооперації можуть перебувати у спільному володінні споживчих товариств та спілок. Їх частка у власності визначається взаємними угодами.

Суб'єктами права власності споживчої кооперації є члени споживчого товариства, трудові колективи кооперативних підприємств і організацій, а також юридичні особи, частка яких у власності визначається відповідними статутами (чч. 4, 5, 6 ст. 9 Закону).

Згідно з ч. 2 ст. 10 Закону майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано, здано в оренду, надано в позичку і безплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з'їздів відповідних спілок або уповноважених ним органів.

З огляду на зазначені норми, апеляційному суду слід було з’ясувати, чи мали місце і чи у встановленому Законом України "Про споживчу кооперацію" (2265-12) порядку обмежені права Іванківської районної спілки споживчих товариств на розпорядження майном спілки, чи порушені і які саме права та інтереси Київської обласної спілки споживчих товариств при розпорядженні цим майном, які підлягають захисту в обраний нею спосіб.