Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Швеця В.В.,

Черпака Ю.К.,

Штульман І.В.,

провівши у порядку письмового провадження касаційний розгляд адміністративної справи

за позовною заявою ОСОБА_4 до Головного управління Державної служби України з питань праці у Харківській області про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, визнання неправомірними дій та зобов'язання вчинити певні дії,

провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Головного управління Державної служби України з питань праці у Харківській області (далі - Управління) на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року,

У липні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому, з урахуванням уточнень, просив:

- стягнути з Управління на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу з 7 жовтня 2013 року по 29 вересня 2015 року в сумі 166 736 грн.;

- визнати дії Управління в частині ухилення від укладання з ним трудового договору, запрошеного за погодженням між начальниками на роботу в порядку переведення з Територіальної державної інспекції з питань праці у місті Києві на роботу до Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області, після його звільнення з роботи в Територіальній державній інспекції з питань у місті Києві з 7 жовтня 2013 року по 29 вересня 2015 року незаконними.

В обґрунтування позову зазначив, що постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2015 року, що набрала законної сили, зобов'язано Територіальну державну інспекцію з питань праці у Харківській області винести наказ про призначення на посаду державного інспектора праці ОСОБА_4, відповідно до його заяви від 7 жовтня 2013 року. На виконання вказаного рішення суду, Територіальною державною інспекцію з питань праці у Харківській області видано наказ № 43-к від 4 листопада 2015 року про призначення ОСОБА_4 на посаду головного державного інспектора праці з 7 жовтня 2013 року. Вважає, що з огляду на вимоги статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП (322-08) ), відповідач повинен виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу. Зазначив, що неодноразово звертався до відповідача з заявами про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, однак, всупереч чинного законодавства, йому виплачено не було.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року, позов задоволено частково. Визнано незаконними дії відповідача в частині ухилення від укладання трудового договору з ОСОБА_4, запрошеного за погодженням між начальниками на роботу в порядку переведення із Територіальної державної інспекції з питань праці у місті Києві на роботу до Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області, після його звільнення з роботи Територіальної державної інспекції з питань праці у місті Києві з 7 жовтня 2013 року по 29 вересня 2015 року. Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_4 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 7 жовтня 2013 року по 29 вересня 2015 року. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Постанову в частині виплати заробітної плати, в межах суми стягнення за один місяць звернуто до негайного виконання.

В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим ставить питання про скасування ухвалених ними рішень та прийняття нової постанови про відмову в задоволенні позову.

В запереченні на касаційну скаргу позивач просить залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість, а в клопотанні, поданому ним пізніше, просить змінити рішення судів попередніх інстанцій в частині розміру суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та рішення, що приймалися під час її розгляду, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами встановлено, що постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2015 року, що набрала законної сили, зобов'язано Територіальну державну інспекцію з питань праці у Харківській області винести наказ про призначення на посаду державного інспектора праці ОСОБА_4, відповідно до його заяви від 7 жовтня 2013 року.

На виконання вказаного рішення суду, видано наказ № 43-к від 4 листопада 2015 року про призначення ОСОБА_4 на посаду головного державного інспектора праці з 7 жовтня 2013 року.

27 квітня 2016 року ОСОБА_4 звернувся до відповідача з заявою про виплату грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 7 жовтня 2013 року по 29 вересня 2015 року, однак, відповіді на його заяву не надано та, відповідно, кошти за вказаний період не виплачено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2015 року, що набрала законної сили, зобов'язано Територіальну державну інспекцію з питань праці у Харківській області винести наказ про призначення на посаду державного інспектора праці ОСОБА_4, відповідно до його заяви від 7 жовтня 2013 року. Вказаною постановою встановлено факт наявності вини Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області, що виражається в ухиленні від укладення трудового договору та, відповідно, встановлено період вимушеного прогулу, а саме: з 7 жовтня 2013 року по 29 вересня 2015 року. Оскільки відповідно до статті 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній справі, яке набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа щодо якої встановлені ці обставини, і період вимушеного прогулу встановлено, то суд першої інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість позову ОСОБА_4 та задовольнив його.

Апеляційний суд з такими висновками суду першої інстанції погодився.

Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного законодавства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

За перевіркою матеріалів справи, позивач звертаючись до суду з вказаним позовом, з урахуванням уточнень, просив, зокрема, визнати незаконними дії Управління в частині ухилення від укладання з ним трудового договору, запрошеного за погодженням між начальниками на роботу в порядку переведення з Територіальної державної інспекції з питань праці у місті Києві на роботу до Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області, після його звільнення з роботи в Територіальній державній інспекції з питань у місті Києві з 7 жовтня 2013 року по 29 вересня 2015 року.

В касаційній скарзі відповідач вказує на те, що вказана вимога вже була предметом розгляду та за результатами якого постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2015 року, що набрала законної сили, у її задоволенні було відмовлено.

Так, відповідно до постанови Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2015 року позивач звернувся у жовтні 2015 року з позовом до Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області, а якому просив, зокрема, визнати протиправною бездіяльність відповідача у не призначенні його на посаду головного державного інспектора праці в порядку переведення з Територіальної державної інспекції з питань праці у місті Києві до Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області з 7 жовтня 2013 року по 29 вересня 2015 року.

Відтак, судам попередніх інстанцій необхідно було перевірити та встановити, чи пов'язані пред'явлені позивачем вимоги у даній справі з предметом спору, вирішеного по суті Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2015 року.

Однак, суди попередніх інстанцій вказані обставини не перевірили.

Натомість визнаючи незаконними дії відповідача в частині ухилення від укладання трудового договору з ОСОБА_4, запрошеного за погодженням між начальниками на роботу в порядку переведення із Територіальної державної інспекції з питань праці у місті Києві на роботу до Територіальної державної інспекції з питань правці у Харківській області, після його звільнення з роботи Територіальної державної інспекції з питань праці у місті Києві з 7 жовтня 2013 року по 29 вересня 2015 року, суди обмежились лише посиланням на частину першу статті 72 КАС України, відповідно до якої обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

Преюдиційність фактів, які відповідно до частини першої статті 72 КАС України не підлягають доказуванню, ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними (ті самі особи (особа) або правонаступники) і об'єктивними (предмет спору, предмет доказування) межами, за якими сторони чи інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники, не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом в рішенні у такій справі факти і правовідносини.

Зазначене дає підстави для висновку, що суд вирішуючи позовні вимоги в цій частині не розібралися в природі заявлених вимог та не визначилися із характером спірних відносин.

Оскільки зазначені обставини судами не встановлювалися при ухваленні рішення, а вони мають суттєве значення для правильного вирішення питання, то прийняті ними рішення не можна визнати законними і обґрунтованими.

Окрім цього, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вирішуючи позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату за час вимушеного прогулу з 7 жовтня 2013 року по 29 вересня 2015 року, обмежився встановленням періоду та не визначив її розмір, посилаючись на те, що суд не може перебирати на себе функції роботодавця.

Однак, колегія суддів з таким висновком не може погодитись, оскільки суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначеної відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) , а не обмежитись встановленням періоду, за який необхідно виплатити цей середній заробіток (постанова Верховного Суду України від 14 січня 2014 року (справа № 21-395а13).

Таким чином, рішення судів в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за певний період підлягає також скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що усі ухвалені судові рішення залишатися в силі не можуть і підлягають скасуванню, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від установлених обставин вирішити спір відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Відповідно до частини другої статті 227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Допущене судами попередніх інстанцій порушення вимог процесуального законодавства є підставою для скасування оскаржених рішень і направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

При новому розгляді судам слід враховувати наведене та прийняти законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 222, 227, 231 КАС України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з питань праці у Харківській області задовольнити частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам та оскарженню не підлягає.