Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головчук С.В., Мойсюка М.І. (доповідач), Черпака Ю.К.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області, Головного управління юстиції у Запорізькій області, третя особа - Управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Запоріжжя про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою відділу примусового виконання рішень управління Державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області на постанову Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2014 року та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2014 року, -

У лютому 2014 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області, Головного управління юстиції у Запорізькій області, третя особа - Управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Запоріжжя (далі - ВДВС, ГУЮ, УПФ відповідно) в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просив: визнати незаконними дії ВДВС щодо затвердження постанови від 4 січня 2013 року № 33689043 про повернення виконавчого документа стягувачеві та зобов'язати останнього вчинити дії по виконанню рішень Українських судів за виконавчим листом по справі № 2а-476/2011 від 19 липня 2012 року - щодо стягнення недоотриманої суми щомісячної компенсації за втрату здоров'я та державної пенсії як інваліду Чорнобиля 2-ї групи, відповідно до постанови Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 18 лютого 2011 року та ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду по справі № 2а-476/11 від 1 грудня 2011 року та остаточного рішення Європейського суду з прав людини за справою № 309227/12 від 18 липня 2013 року (далі - виконавче провадження); зобов'язати відповідача поновити виконання зазначених судових рішень згідно яких боржник зобов'язаний сплатити йому в стислі строки та сплачувати в подальшому, як інваліду Чорнобиля і війни недоотримані кошти по щомісячній компенсації за втрату здоров'я та державну пенсію і його частковий борг який розрахували лише до 6 липня 2011 року; стягнути з відповідача на його користь матеріальні збитки у розмірі 30624,84 гривень а також поновити і продовжити ці розрахунки та виплати в подальшому безстроково, починаючи з 6 липня 2011 року; стягнути з відповідачів на його користь моральну шкоду в розмірі 11900,00 гривень.

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що відповідачі протиправно і всупереч вимог законодавства, з порушенням його прав не виконують рішення національних судів, ухвалених на користь позивача, про що вказано у відповідному рішенні Європейського суду з прав людини, а тому ОСОБА_4 просив про задоволення позову.

Постановою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2014 року позов задоволено частково, визнано незаконними дії ВДВС та зобов'язано останній поновити виконавче провадження. В задоволенні решти позову відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції, в частині позовних вимог про стягнення моральної шкоди, скасовано та прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково, а саме - стягнуто з ВДВС на користь позивача моральну шкоду у розмірі 5500,00 гривень. В решті постанову Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2014 року залишено без змін.

У касаційній скарзі відповідач - ВДВС, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, в частині задоволених вимог, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та відмовити у позові повністю.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи колегія суддів, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що ВДВС, з огляду на вимоги законодавства, яким врегульовано спірні правовідносини та рішення Європейського суду з прав людини, ухвалене відносно позивача, зобов'язаний, окрім іншого, виконати рішення національних судів. При цьому, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що належним відповідачем за даним позовом є саме ВДВС.

Проте, до такого висновку суди дійшли без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права, з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України (254к/96-ВР) , на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (3477-15) є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Судами встановлено, що постановою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя з 18 лютого 2011 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 1 грудня 2011 року у справі № 2а-476/2011 рік позов ОСОБА_4 до УПФ про визнання неправомірними дій та зобов'язання здійснити перерахунок та виплату особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи задоволений частково. Визнано неправомірними дії відповідача щодо виплати ОСОБА_4 пенсії в розмірі, меншому ніж передбачено статтею 50 і частиною 4 статті 54 Законом України від 28 лютого 1991 року № 796-XII "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон № 796-XII (796-12) ), за період з 1 січня 2011 року. Зобов'язано УПФ здійснити перерахунок і виплатити ОСОБА_4 пенсії в розмірі не нижче 8 мінімальних пенсій за віком та додаткову пенсію в розмірі 75 процентів мінімальної пенсії за віком, визначеного залежно від розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (1058-15) , в решті позовні вимоги залишено без задоволення.

19 липня 2012 року позивач отримав виконавчий лист у вказаній справі та подав його до ВДВС для виконання.

Старшим державним виконавцем Морар М.В. 3 серпня 2012 року було відкрито виконавче провадження, а 4 січня 2013 року винесена постанова про повернення цього виконавчого документа стягувачеві у зв'язку з неможливістю виконання рішення суду.

Постанову обґрунтовано посиланнями на зміну законодавства, що мало місце у зв'язку з введенням в дію Закону України "Про Державний бюджет на 2013 рік" (5515-17) , та відсутність коштів в державному бюджеті.

По факту тривалого невиконання рішення Українського суду у справі № 2а-476/2011 року позивач звернувся до Європейського суду та отримав рішення Європейського суду з прав людини за справою 30927/12 від 18 липня 2013 року.

Згідно названого рішення суд визнав, що рішення ухвалені на користь заявника, не були виконані своєчасно, відповідальність за що несе держава.

Також, суд зазначив про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції "Про захист прав людини і основоположних свобод" від 4 листопада 1950 року, що ратифікована Україною 17 липня 1997 року (далі - Конвенція), та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з тривалим невиконанням рішень, ухвалених на користь заявника. Суд також визнав порушення Україною статті 13 Конвенції, оскільки заявник не мав ефективного засобу юридичного захисту, за допомогою якого він міг отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.

З зазначених підстав суд постановив, що протягом трьох місяців держава - відповідач має виконати рішення національних судів, ухвалені на користь заявників, які залишаються невиконаними, та сплатити 2000 (дві тисячі) євро кожному заявнику або його/її спадкоємцю; ці суми є відшкодуванням матеріальної та моральної шкоди, а також компенсацією судових витрат.

Так, відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про виконавче провадження" № 606-ХІV (далі - Закон № 606-ХІV (606-14) , чинний у період спірних правовідносин) примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

В свою чергу, частиною 3 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу" (далі - Закон № 202/98-ВР (202/98-ВР) , чинний на час звернення до суду з цим позовом) органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень; управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень; районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Наведений перелік органів державної виконавчої служби є вичерпним.

Структурні підрозділи органів державної виконавчої служби, зокрема, відділи примусового виконання рішень не є органами державної виконавчої служби.

Не змінився нормативний підхід у вирішення даного питання і станом на час розгляду та вирішення цієї справи у Вищому адміністративному суді України.

З огляду на викладене, у разі подання позовних заяв до структурних підрозділів органів державної виконавчої служби судам першої інстанції, згідно з вимогами статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України, необхідно здійснювати заміну первинного відповідача на належного - відповідний орган державної виконавчої служби, або ж, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, залучати цю особу як другого відповідача.

У даному випадку, вимоги позовної заяви звернені не тільки до ВДВС, а також і до ГУЮ, який є другим відповідачем у цій справі, однак суд першої інстанції, вирішуючи цей спір, не надав належну юридичну оцінку обставинам справи і доказам, в контексті наявності чи відсутності протиправних дій (бездіяльності) з боку ГУЮ і не навів відповідних мотивів з цього приводу в своєму рішенні.

Враховуючи, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в суді касаційної інстанції не дають права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням її на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

Касаційну скаргу відділу примусового виконання рішень управління Державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області задовольнити частково.

Постанову Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2014 року та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2014 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.